Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич - Страница 48

Ніанг жадібно ловив кожне слово і, не втримавшись, спитав:

— А де зараз Томас Мор? Що він робить?

— його нема серед живих. Такі, як він, не до вподоби правителям. Король Генріх VIII не міг простити йому книгу про Утопію. То-маса Мора брехливо звинуватили в державній зраді і прилюдно стратили. — Адальберто помовчав, потім заговорив знову: — Адже, коли подумати, що таке будь-яка держава? Це змова багатіїв, які вигадують хитромудрі способи, щоб утримати владу та зберегти багатства, нажиті за рахунок простого люду… Взяти хоч би того ж Генріха VIII. Тільки за рік він витратив на шовки та оксамити для своїх костюмів п'ять тисяч фунтів стерлінгів! На ці гроші тисяча сімей бідняків могла б жити півроку. Король увів криваві закони проти убогих. Жебраків ловили по дорогах, у містах, прив'язували до возів і били бичами. Били доти, поки тіло не закривавиться!

Федя здригнувся, уявивши собі цю жахливу картину. Від самої думки про таку жорстокість по спині пробігли мурахи.

Адальберто провів рукою по обличчю, ніби відганяючи невеселі думки.

— Я ще не все розповів про Утопію, — глянув він на Федю й Ніанга. — Там усе, добуте працею, належить громадянам і видається безплатно за потребами. Хто хоче, харчується в громадських їдальнях. Житла й сади належать державі. Розподіляють їх раз на десять років жеребкуванням. Воювати утопійці не люблять. Та коли на них нападуть, хоробро захищаються… Золото, срібло, коштовне каміння там нічого не варті. З дорогоцінних металів в Утопії роблять знаєте що? Кують кайдани, нашийники для злочинців! А діамантами бавляться діти… Працюють в Утопії всього по шість годин на добу. Решту часу займаються науками, музикою, живописом, читають книги… Брудні й важкі роботи виконують раби…

— Як? — здивувався Федя. — В Утопії існує рабство?

— Так, — спокійно відповів Адальберто. — Але в рабство там обертають тільки військовополонених або ж злочинців, засуджених до смертної кари в інших державах. Цих злочинців утопійці купують за гроші…

— Це така ж країна, як твоя Променистеанія! — вигукнув Ніанг. — Правда ж, Федю?

— Ні, не така, — заперечливо покрутив головою Кудряш. — У нас нема рабів, в нас усі рівні. Наша країна в тисячу разів краща за Утопію. В нас…

Він не встиг договорити. Несподівано почулись безладні постріли. Всі прислухались, але стрілянина так само раптово стихла.

— Ну, Дієго відправив на той світ Педро й Гуго, — перехрестившись, промовив Луїс. — Плакали мої грошенята, — він важко зітхнув. — Учора ж Педро програв мені в кості сто мараведі. Хто тепер їх віддасть? Альфонсо, ти ж друг Педро, може, ти розрахуєшся за нього? Господь бог не забуде тобі це добре діло…

— Аякже, розтуляй ширше кишеню, — крізь зуби процідив Альфонсо і глузливо додав — Пошукай дурнів в іншому місці. От зустрінеш Педро на тому світі, там і одержиш свої мараведі.

Знову почулися постріли.

— Хе-хе-хе, — усміхнувся Луїс. — А ти казав, що Восьминогові кінець. Не так просто з ним упоратись! Це тобі не Гуго…

— Коли я казав, що Педро кінець? — обурився Альфонсо. — Ти ж сам це видумав!

Між ними почалася суперечка. Могло дійти й до бійки, коли б не втрутився Адальберто.

Минув полудень, а Дієго з матросами все ще не повертався. Адальберто вже вирішив послати до острова другий баркас, але тут Ніанг закричав:

— Пливуть! Пливуть, сеньйоре Адальберто!

Справді, з-за мису показався баркас із човном на буксирі.

Всі обліпили борт. Лунали голоси:

— Де ж Педро? Щось його не видно!

—І Гуго нема, — приклавши руку козирком до очей, сказав Луїс.

— Мабуть, вони лежать зв'язані на дні баркаса, — висловив припущення Альфонсо.

— Теж вигадав! — заперечив Луїс. — Стане їх возити сеньйор Дієго. Хіба на острові нема гілляки, щоб їх повісити?

— Ніхто їх не вішав, — втрутився Доменіко. — Ти що, не чув пострілів? Сеньйор Дієго давно розстріляв і Педро, й Гуго.

Припущенням і розмовам поклало край прибуття баркаса. Темний, як ніч, капітан піднявся на палубу і, підкликавши Адальберто, пошкутильгав до своєї каюти.

Матроси накинулись на учасників погоні з запитаннями. Ініціативу взяв у свої руки Габріель. Виразно жестикулюючи і поблискуючи чорними очима, він став розповідати:

— Доки ми збирались, вони встигли далеченько відійти… Наздогнали їх у бухті. І тут— треба ж! — у мене переломилось весло. Поки я його міняв, Педро й Гуго повискакували на берег. Ми почали стріляти…

— Це чутно було… — вставив Луїс.

— Педро теж відстрілювався, доки сеньйор Дієго не продірявив йому праву клешню. А Гуго, ха-ха-ха, — ви б тільки чули! — затрясся від сміху Габріель, — верещав, як баба! Він кинувся було бігти, так його, старого дурня, ноги не туди понесли, йому б у ліс, а він з переляку — вздовж берега. Як постріл, так Гуго бух на землю, а потім знову на ноги і знову драла… Шкода, що мене підвело весло, а то б ми їх, голубчиків, живими схопили… Ну, а далі було так: висадились ми, а Гуго н Педро вже до тямку прийшли і подалися в ліс. А в лісі, браття, темно, як у трюмі, і кругом кляті колючки… Шукали ми їх, шукали, ніяк не знайдемо, та й плюнули. Дідько з ними, все одно з острова їм довіку не вибратись.

— Шкода, що шторм заніс наших собак, — зауважив Доменіко. — Вони б їх швидко знайшли…

— Вже збирались було відчалити, — розповідав далі Габріель, — коли чуємо з лісу: «Рятуйте! Допоможіть!». Ми туди, бачимо: Педро й Гуго по шию в трясовині, тільки голови стирчать. Не встиг ніхто і оком кліпнути, як їх і зовсім за тягло. Лише тюрбан Педро й зостався. От і все… Були Педро й Гуго і нема їх. Амінь! — сумно закінчив Габріель.

— Та-ак… — глибокодумно протяг Доменіко. — Пощастило обом…

— Це чому ж пощастило? — кинув хтось.

— Бо не попали б вони в трясовину, дон Дієго позаливав би обом горлянки розтопленим свинцем…

У цей час з каюти вийшли капітан і Адальберто. Вони вирішили відправити на острів матросів по прісну воду, дрова та організувати полювання на дичину.

З наказу Дієго спустили баркаси. Матросам таки добре набридло мотлятися по морю, і кожен просився на берег. Перш за все для полювання відібрали кращих стрільців, душ десять. Вони озброїлись рушницями й піками.

Прихопивши барила для води, сокири її піки, всі повсідались по місцях. Тут Адальберто помітив Федю, що мовчки стояв біля борту.

— А ви, герцог, не бажаєте прогулятися з нами?

— О, з задоволенням! — зрадів Кудряш. — І Ніангові можна?

Адальберто кивнув головою.

— Візьміть і мене! — благально крикнув Луїс.

— Та ти з двох кроків у корову не поцілиш! — зареготав боцман. — Не беріть його, сеньйоре Адальберто, тільки зайвий вантаж.

— Це я — зайвий вантаж? — образився Луїс—А хто краще від мене збирає черепашачі яйця?

— Що правда, то правда, — змушений був визнати боцман, — на це ти мастак…

— Ну добре, Луїсе, стрибай! — крикнув Адальберто.

Луїс не примусив себе чекати. За кілька секунд він із сяючим лицем вмостився на носі поряд з Федею і Ніангом.

Вода в бухті була навдивовижу прозора. Кудряш, перегнувшись через борт, з цікавістю розглядав колонії коралів. Зграйками і поодинці пропливали проворні рибки. Вони були найрізноманітніших кольорів — зелені, червоні, блакитні, жовті, чавіть смугасті…

Ось і довгожданий острів. Пробираючись серед рифів, баркас наблизився до берега і ткнувся носом у пісок. Всюди лежали уламки рожевих і яскраво-червоних коралів. Викинуті хвилями, де-не-де виднілись безпорадні червоні та сині морські зірки. Здоровенний краб, наляканий несподіваною появою людей, незграбно пересуваючи клешні, метнувся вбік і причаївся за блискучим, відполірованим хвилями каменем.

У небі кричали чайки і ще якісь незнайомі Феді птахи. Вони каменем кидались у воду, хапали рибу і здіймались у повітря. Птахи сварилися, вихоплювали одна в одної здобич…

Підійшов другий баркас. З наказу Дієго зрубали двоє дерев і трохи віддалік на березі спорудили величезний хрест. Дієго, спершись на палицю, став у театральну позу. Навколо, поскидавши капелюхи, завмерли матроси. Капітан витяг із камзола згорток пергаменту і, відкашлявшись, урочисто прочитав: