Дивовижна одіссея Феді Кудряша - Суслов Владлен Алексеевич - Страница 4

— Там радіо є! — вставив Федя.

— Так, є. Але хіба океани й моря у нас стали спокійніші, ніж були за Колумба і Магеллана? Так само на них бушують урагани, проносяться люті шторми, тайфуни, спускаються густі непроглядні тумани. І мілини так само є, і підводні рифи, і дрейфуючі крижини, і айсберги… Ми ж самі вдвох з тобою читали, як 1929 року під час шторму в Північній Атлантиці затонуло декілька суден. І не якихось там рибальських шхун, а великих морських кораблів, тоннажністю від шести до одинадцяти тисяч тонн. А всього тоді зазнало аварії понад шістсот суден.

Федя мовчав, він не міг чогось заперечити батькові.

— Скажеш, 1929 рік — то коли було! Гаразд, візьмімо ближчий час — рік 1942. Іде війна. Німецькі підводні човни торпедують кораблі союзників, на них полює фашистська авіація, багато суден зірвалось на мінах. Усього затонуло двісті сімдесят кораблів. І того ж 1942 року урагани й шторми потопили понад триста суден! Що ти на це скажеш?.. Як бачиш, навіть тепер, маючи на борту радіо, новітні навігаційні прилади, плавати не так уже її безпечно… Ще наведу приклад. 1955 рік, зима. В Ла-Манші розгулявся такий шторм.

що переламав навпіл ліберійський океанський танкер «Уорлд Конкорд». А він же був вантажністю понад тридцять тисяч тонн… Тієї буряної ночі затонуло ще кілька не менших суден. Тоді ж таки загинув плавучий маяк «Саут-Гудвін», корпус якого було розраховано на найлютіші урагани… Та що казати! Вже в 1967 році серйозні пошкодження через негоду дістало понад тисячу кораблів. Вісім затонуло.

— Я розумію, тату, але…

— Ех ти, дивак. Поглянь краще вперед, бачиш: он море виглянуло з-за гори!

Серед пасажирів прокотилось збудження: усім хотілося хутчій побачити море. Почулись голоси:

— То це вже ми в Алушті? Приїхали?

— Авжеж, під'їжджаємо.

Федя швидко забув про розмову з батьком. Настрій пасажирів передався і йому, він відчув, як серце сповнюється радістю, чеканням чогось незвичайного, небуденного. Море! Це ж уже справжнє! Не в кіно, не на картині і не по телевізору!

А попереду синіла, зникаючи в білявому серпанку на обрії, чиста ясна блакить. Море було спокійне. Воно злегка сріблилась під промінням жаркого кримського сонця.

Стривай, що там на обрії? Здається, корабель… Федя підніс до очей бінокль. І хоч дивитись було незручно — тролейбус трясло на вибоїнах, він повертав то вправо, то вліво, — хлопчик усе ж роздивився судно. На кормі і трохи попереду його середньої частини височіли надбудови, від середньої з них на ніс і на корму вели перехідні містки. Надводна частина борту — невисока, і його лінія до носа помітно вищала. «Танкер», — одразу встановив Кудряш.

Останній шмат дороги від Алушти до Ялти промайнув якось непомітно. Федя не бачив ні скелястих урвищ кримської яйли, ні тютюнових плантацій та виноградників, ні фруктових садів. Вся увага його була прикута до моря. Йому здавалося, що в салоні тролейбуса він уже відчуває ледь солонуватий йодистий запах моря.

За Ведмідь-горою, внизу, серед зелені садів і парків, пропливли білосніжні будівлі міста-курорта Гурзуфа.

І ось уже внизу на схилах гір амфітеатром розкинулась перлина Криму — Ялта.

Євгенові Михайловичу і Феді пощастило: вже за півгодини вони влаштувались у готелі «Магнолія».

— Може, пообідаємо? Ходім до ресторану, — запропонував батько, коли вони занесли речі в номер готелю.

— Ні, ні, тату, я не голодний. Краще сходимо в порт.

Євген Михайлович усміхнувся. Ну, звісно, про який ресторан може йти мова, коли поруч море! Вже кого-кого, а свого сина він добре знав і розумів його стан.

— Що ж, у порт, то й у порт.

Вони спустились у просторий вестибюль готелю. На стіні висів барвистий плакат: білий теплохід гордовито розсікав форштевнем скісні хвилі, а над ними, звичайно, як годиться, пролітали чайки. З лівого боку плаката — набережна, де в тіні екзотичних пальм прогулювалось кілька курортників. І напис на плакаті великими синіми літерами:

«Круїз по Чорному морю. Любі друзі! Запрошуємо вас зробити захоплюючу морську подорож. За 18 днів ви відвідаєте міста-герої Одесу й Севастополь, а також Новоросійськ, Сочі, Сухумі, Батумі… Пам'ятайте: найкращий відпочинок — це відпочинок на морі!»

«Оце так-так, — з гіркотою подумав Федя. — На морі найкращий відпочинок… Це зветься плаванням — ресторани, музичні салони, бібліотеки, басейни, солярії, кінотеатри. Захоплююча подорож!.. Та колись, далебі, не кожен осмілювався навіть зійти на борт корабля, не кажучи вже про те, щоб стати моряком. А тут плавання — така собі весела безтурботна прогулянка… Якийсь будинок відпочинку, а не корабель».

Хлопчикові стало прикро. Він спохмурнів і мовчки йшов поряд з батьком.

По набережній туди й назад сновигали відпочивальники. «Як у нас на Хрещатику в святкові дні», — промайнуло у Фединій голові.

В тіні темно-зеленого гостроверхого кипариса притулився газетний кіоск. У Феді перехопило дух: за склом вітрини, поряд з газетами, журналами, листівками поблискували емаллю значки.

У кожного своє захоплення. Хто збирає поштові марки, хто колекціонує автографи різних знаменитостей, ще інші — монети чи паперові грошові знаки; є й такі, що збирають сірникові етикетки. Федя ж колекціонував значки. їх у нього була вже не одна сотня.

Ясна річ, і тут, у Ялті, він не міг спокійно пройти повз кіоск.

— Що? Вже нагледів? — підморгнув йому батько. — Таких напевно ж у твоїй колекції нема. Це ялтинські сувенірні.

За хвилину на Фединій сорочці вже красувалося сім новеньких значків. На одному — силует гори Ай-Петрі," на другому — Ластівчине гніздо, на третьому — маяк…

— Може, вас, юначе, зацікавлять і листівки? — звернувся до Феді кіоскер. — Маю прекрасний набір з видами Криму. Будь ласка — мис Плака або масив Кара-Даг. Ось Великий Кримський каньйон… Ви тільки погляньте, як цікаво зафотографовано: дика природа і вертоліт…

— О, листівки, то вже моє хобі,— вигукнув Євген Михайлович і став розглядати запропонований набір. — Так, так, справді гарні листівки, — говорив він напівголосно. — Ось Ялтинський морський порт, а це гірська тролейбусна лінія Сімферополь — Ялта. Бачиш, Федю, навіть тролейбус точнісінько такий, як ми їхали.

Вони купили ще набори листівок з видами Ялти і Сімферополя. На двох із них був знаменитий «Артек» — відомий на весь світ піонерський табір. Ажурні, мов завислі в повітрі, будівлі із скла і бетону, яскрава південна зелень, квіти, голубінь моря…

Набережна привела Федю з батьком до порту. Ще здалеку Кудряш побачив біля пірса корабель.

«Цікаво, як він зветься», — майнуло в голові.

Вони прискорили ходу.

Лайнер вразив хлопчика своїми розмірами. Він був напевно ж більший і завдовжки, і заввишки за їхній багатоповерховий будинок у Києві. Та, незважаючи на це, мав вигляд легкого й елегантного. Навіть тут, стоячи на припоні біля пірса, корабель, здавалося, мчав уперед. Все в ньому було на рідкість гармонійне, елегантне і водночас строге. Нічогісінько зайвого — викінченість форм і краса ліній.

Дещо спантеличений, Федя мимоволі обхопив батькову руку. Хвилину, дві він, як зачарований, мовчки дивився на лайнер. Кудряш просто не сподівався, що побачить таке. В очах у хлопчика блиснуло захоплення.

— Тату, це ж «Іван Франко»! — вигукнув Федя і, помовчавши хвилину, додав: — От на цьому б кораблі поплавати! Або хоч обдивитися зсередини.

— Стривай, стривай, — батько зазирнув синові в вічі. — Здається, ще тільки сьогодні, дві години тому, хтось упевнено заявляв, що сучасний лайнер всього лишень залізна посудина?

У Феді спалахнули вуха.

— Звісно, — мовби не помічаючи його зніяковіння, продовжував Євген Михайлович, — сучасний корабель, оцю «банку з-під консервів», — він кивнув у бік теплохода, — годі порівняти із славетними середньовічними каравелами. Куди йому, бідоласі! Ти тільки подивись — вітрил нема, щогли низькі та ще й димар стирчить. Якесь бридке каченя, а не судно. Пам'ятаєш — у казці Андерсена?..

— Годі, тату, — червоніючи, крутнув головою Федя. — Ти все кепкуєш. А я ж казав неспроста…