Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 39
— Одіж маєш? — спитав Богдан.
Адаміс поторкав себе за поли:
— Маю.
— Maace! — гукнув князь, одчинивши двері. Тивун прийшов.
— Дай йому гуню добру.
— Дам, - відповів циганкуватий Маас, теж колишній роб, і зник за дверима. В наріжній світлиці панувала тиша, аж доки Маас повернувся з новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими лиштвами.
— Се хай від мене буде, що-с мене порятував.
Адаміс уклонився й узяв одежину.
— Тепер іди собі.
— Куди? — вихопилося в хлопця.
— Куди хіть маєш.
Адаміс, од натури балакучий, пожартував:
— Якби на мою хіть, то подався би-м додому, в греки.
— Вільний єси, — повторив князь. — Вільний єси йти, куди маєш хіть. Хоч і в греки.
Молодий роб стояв і мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не віривши в те, що бачив і що сам чув, аж се почало дратувати князя. Він раптом запитав:
— Хреста маєш?
— Кого? — не второпав Адаміс.
— Хреста, речу, за пазухою носиш?
Адаміс мовчки витяг з-під горлянки товсту сирову нитку, на якій блиснув чималий золотий хрестик.
— Пощо питаєш, княже?
— Питаю, та й годі...
Грек так і стояв, тримаючи в руці знак своєї віри, й тільки коли в сінях рипнули двері й зачулися важкі кроки кованого черев'я, він укинув хрестик за пазуху, зиркнув назад і проказав тихим голосом:
— Хай спасе тебе діва Марія, княже.
— Га? — здивовано перепитав Богдан.
Адаміс підійшов, і князь не встиг і спам'ятатися, як хлопець поцілував йому колючі поробошні — спершу один, а тоді й другий.
Богдан гидливо відступив назад, і в сю мить одчинилися двері, й до світлиці ввійшов луганський князь Годой. У нього були червоні щоки й червоний ніс, певно, від їзди на морозі, він спершу потер долоні, тоді торкнувся правицею підлоги. Кивнувши в бік Адаміса, який і досі стояв навколішки, поспитав:
— Що то є за отрок?
Богдан посміхнувся й по хвилі сказав:
— Речи тому отрокові, що чоломкати поробошні не до лиця є.
— Чого се маю рікти йому? — здивувався Годой. — Речи сам, коли спіткав єси таку нагоду.
— Він твоєї віри, — засміявся Богдан. — Погомони.
— Хто єси? — спитав Адаміса Годой. — Грек?
— Грек.
— То встань, коли-с грек. На сій землі ноги не чоломкають.
— Він — князь, — устаючи, завважив Адаміс і, помулявшись трохи, вийшов, тримаючи нову гуню під пахвою. Коли ж двері по ньому зачинилися, Годой сказав:
— Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гості, ти мислиш про віру нашу?
— Грецьку, — нагадав Богдан, а тоді ще й поправився: — Юдейську.
— Пощо є так? — не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.
— Не відаю.
— То й я не відаю, але на те виходить... А чи не є то знак?
— Чи не маєш хоті, княже Годечане, за мою душу собі святого заробити?
Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жартує, чи каже без посміху.
— Пощо ж мовчиш?
Годой сказав:
— Ти-с Великий князь витичівський.
— Єсмь князь київський. У Витичеві сидить брат мого діда.
— Чув єси, що рече отрок той?
— Чув єсмь, — одповів Богдан. — Я-м опростив його. За опрощення можна чоломкати й поробошні.
— А ти б чоломкав?
— Я? — здивувався Богдан. — Я єсмь князь.
— Відаю, — замислено проказав Годой. — Отрок сей те саме рік.
— То й що?
— Князь є від бога, Богдане. Ти єси Великий князь і маєш те чути.
Богдан пройшовся світлицею туди й назад і знову став коло замороженого віконця.
— Був єси в греках, княже, маєш відати.
— Русини — то не греки.
Годой зневажливо засміявся:
— Дай русинам бога — й вони стануть такими самими. Й скажуть тобі: «Князь — від бога».
Київський володар підійшов до столу й линув у кухоль меду зі дзбанчика. В нього був добрий настрій, і розмова якось мовби стороною обминала його.
— Того не буде, Годою. Того не схочуть ні русини, ні сіври, ні деревляни. Й твої косаки — такоже. Якщо князь — від бога (вашого юдейського бога), то богові — боже, а кесареві — кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Богові многого не треба, зате кесареві дай і димнину, й душнину, й від бортів десятину, й од рала міру пшениці...
— Дивно мені слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.
— Русини того не захочуть.
— Як відаєш?
— Відаю. За се старці в мого прадіда Велімира меч Юрів забрали. Ліпше ото випий меду та підемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси?
Годой не відповів.
Богдан, сьорбаючи пінястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пішов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вівцю, й десятий міх жита? Пішов би, як у ту зиму, полчитися проти степовиків?
Тоді йому згадалося, як тому сім літ він опростив і Людоту, й його молоду жону Славку, свою обільну челядницю, робу, — й насмішкувато зітхнув. Через сім літ усе повторюється, як і в тій товстезній книзі, що її колись Годой умисне забув у сьому теремі. Людота їв землю, а грек Адаміс чоломкався з князевими свинячими поробошнями.
А що дужче приницює людину: те чи се?
— Христос ваш рече: кесареві — кесареве. Якщо єси роб кесареві — то від бога й не роптай. Робом умреш, а на тім світі всі роби божі. Таки роби! І тут — і там. Русини такого бога не захочуть, Годоє.
Вони ще довго мовчали, й тільки коли свічка догоріла й почала тріщати, Богдан підвівся з-за столу й кинув гостеві:
— Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в красній світлиці лежить.
Годой скоса позирив на господаря й відповів:
— А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? — Й без видимого зв'язку спитав про зовсім інше: — Можів же терплять?
Богдан зітхнув. Можів смерди таки терплять — по одному в оселищі. Терплять — і за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди відмовилися годувати й можів?
— То є від мого прадіда Велімира, — сказав Богдан, коли вони переходили з наріжної до красної світлиці.
— Відаю.
— Мечем віно те заплатив. А на більше руський смерд не піде. Один між на ціле село — то ще нехай...
— Кесареві — кесареве? — засміявся в темряві Годой.
— Пек його відає. Може, й кесареві, — сказав Богдан, і справді не знаючи, що то: грецька втіха чи, може, данина юдейським богам. — Пек його відає, — повторив він і дав собі слово більше про те не думати, принаймні сьогодні.
В літо 434-е
Три сини княгині Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна — Гано, Горват й Огнян — їхали густим сосновим лісом у повному зоружінні. Гано довершував своє двадцяте літо, брати ж його були кожен двома літами молодший один від одного. Старший прокладав дорогу крізь част і завали, вслід йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на півпоприща від братів. Коли їхні коні зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.
Поряд із Горватом їхав верхи ще один юнак. Він був сином лужицького жупана, давно зігнаного з вітчини готами, звався Сікуром і мав стільки ж років, як і Горват. У бору було видно, крізь верховіття світило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зіллям і гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живиці повітрі вже витала весна.
— Гано-о-о!.. Де сте?..
Передніх не стало помітно, й Горват приклав долоні до вуст і знову гукнув:
— Гано-о!..
— Ту смо-о... — почулось у відповідь зовсім близько, й Горват підострожив коня.
— Як мислиш, Сікуре, коли сонце стане тако — приїдемо?
Сікур стенув плечима.
— Гано ліпше відає. Він ходив у тоті краї.
— Будемо, будемо, — сам себе запевнив Горват. Незабаром ліс почав рідшати, й четверо хлопців почулися вільніше. Горват із Сікуром наздогнали передніх. Гано стояв, зіп'явшись у стременах, і вдивлявсь у бік призахіднього сонця. На обрії синів інший ліс, не можна було тільки розібрати, чи то теж бір, чи діброва, чи, може, букач.
- Предыдущая
- 39/112
- Следующая