Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 31
По півночі ж, коли гості взялися розходитись, Богдана знов опосіло те почуття, що пригнало його сюди, й він, притримавши старого князя, сказав:
— Учора зла рука татя пустила по мені стрілу.
— Стрілу? — щиро здивувався Рогволод.
— Дві стріли, — вточнив Богдан, бо йому здалося, що дідо грається.
— То скільки ж стріл: їдна чи дві?
Тепер уже не було ніякого сумніву, що Рогволод знущається з нього. Богдана посіли чорти, він ухопив діда за барки й підняв угору:
— Збиткуєш?!
Великий князь дриґнув у повітрі ногами, тоді спробував дістати з піхов меч, який бив молодого киянина по колінах, але Богдан поставив його додолу й турнув, аж той заточився й упав, грюкнувшись головою об лаву. Старий спробував звестись, ноги не слухались, й він тихенько заверещав:
— Убитий єсмь!.. Держте його!.. Держте татя!..
Гості, які вже встигли були вийти, погуркотіли знову східцями назад. Богдан стояв над Рогволодом, тримаючи в руці меч.
— Ти послав єси вбийників? Ти?
— Зійди з-перед очей! Зійди, вовкулако!.. Зійди!..
— Речи: ти?!
— А-а!.. Я-а-а!.. — несамовито захрипів Рогволод, марно силкуючись устати. Вічі йому лізли на лоб, червоні й засльозені. — Згинь, маро! Я. Я-а, що мені вчиниш? І знову слати-йму! Слати-йму, доки не зведу! Син мій сяде по мені на стіл! Зумів єси? Син мій Єутихій, бо на сьому столі сидів мій отець.
Він нарешті підвівся й, ще важко хекаючи, наблизивсь до Богдана й майже вперся йому лобом у лоб:
— Зійди, маро, бо зведу...
Богдан випростався й кинув, увесь тремтячи:
— Я Великого князя вбив би-м, а діда не зачеплю. Й шугнув у двері, й усі великі та малі боляри, й князі, й можі в сінях розступилися перед ним, і він загуркотів надвір. Було місячно й парко, й київський князь побіг до конов'язу:
— Сідлай!
І вже коли від'їхали на добрих півста гонь од Витичева й пустили повіддя, Борислав обізвався:
— В тверезого слова на умі, в піяного — на язиці.
— То вже ліпше, — погодився луганський князь.
Борислав ствердно кинув:
— Угу.
Тільки Богдан так і не промовив жодного слова, доки приїхали в Київ город. А їхали повільно, всі четверо поряд, лише можі князеві тримали коней на дві чи три сулиці позаду, й сонце їм зійшло перед самою Либідь-рікою.
Цілий вересень стояло на годині, сонце палило, мов улітку, смерди встигли обверектися[10], впорати й посіяти зимину, тепер же все небо вкуталось хмарами, було дрижко, й мало не щодень падав дощ. І хоч зимина потребувала вологи, смерди молилися Дажбогові, щоб напустив своїх вітрів-онуків на хмари й порозганяв їх, чинили требу його синові Перунові, щоб ударив з неба громом та молоннею, бо коли грім і молоння, то буває тепло, й жито, й пшениця, й усяка пашниця йдуть у ріст і набувають сили до зими.
Та дощ ішов і йшов, і смерди ховалися під повіті та в гумна й робили те, що споконвіку заведено було робити в місяці костричнику: тіпали вимочені в Яропіні льон і коноплі й микали мичку, готуючи собі зайняття на довгу снігову зиму.
Й чи не єдині в усьому Городищі, кого ні льон, ані коноплі не цікавили й не обходили, бо кожний робить те, що найліпше вміє, були коваль Стоян і його підручний Людота. Під довгою стріхою їхньої кувачниці, прихищені від дощу, лежали купи лемешів, передплужників, усіляких рискалів, і сап, і мотик, і різної іншої кузні, витупленої й розбитої за літо, що дай, Боже, впоратися до весни.
Людота спокійно смикав за важіль міха, в горні сапало й сичало.
— Доста! — сказав Стоян і кинув довгорукі клішні під горнило. — На сього дні доста є. Біжи до жони своєї й до чада свого.
— Ви йдіть, вуйку, я ще мало посидю тут-о, — вхилився Людота.
— Що би-с робив?
— Та-а... — невиразно протяг ковальчук. Стоян подивився на нього, тоді пригладив обітнену під макотер чорну кучму й натяг клобука.
— Щось ворожиш... а мовчиш. Не речеш мені, криєшся.
В голосі його був погано прихований усмішкою докір, сього Людота раніше не помічав, і йому раптом захтілося поділитись із вуйком Стояном.
— Вуйку...
— Речи, Людото.
— Хотів би-м ректи, та не відаю, як би-сте подивилися на тоте...
— Що-с намислив?
Людота, повагавшись мить, шаснув під рясний холодний дощ і витяг з околоту стріхи важкого й довжелезного меча. Меч був ще сирий і кострубатий, не мав ні хрестовини на вруччі, ні хребців обабіч леза, але то вже був меч.
— Де-с узяв його?
— Викував єсмь... — відповів не зразу Людота.
— Дай сюди.
Коваль узяв мечище за вруччя й виважив, тоді підніс вістря до прокаджених дощок стелі.
— Огої Хто се ним орудувати-йме? Ти?
— Ні...
— То хто ж?
Людота махнув ухильно рукою.
— Не речеш, то й не речи, — примирливо сказав Стоян.
Але Людота мовив:
— Київський князь.
— Гатило?
Старий коваль ще раз виважив меч у правиці;
— Хіба Гатило. — Й тут-таки поцікавився: — Хто ж бив молотом тобі?
— Та-а, ніхто. Сам.
— А далій не вб'єш, — проказав коваль.
— Пощо?
— Бо далі треба вдвох.
Людота зітхнув.
— Скілько ж віншує тобі князь по мечі? Гривну?
— Ні.
— А скілько ж? Дві?!
— Ніскільки.
— Пощо?
Людота сів на високому порозі кувачниці й важко замислився, й старий Стоян довго чухав потилицю, поки дочекався від нього слова. Й те, що почув, уразило коваля дужче, ніж уразила б Перунова громовиця в стичні.
— Їв землю-м Гатилові здобути йому Юрів меч.
— Юрів?!
Ковальчук знову зітхнув.
— Де ж би-с узяв?
— Не відаю. Осей хіба, — він кивнув на залізило в ковалевих руках.,
— І землю-с їв...
— Землю...
Стоян поклав мечище додолу й сів коло Людоти на вискіпаному порозі. Се вже було не до сміху, коли смерд їв землю, й тут зопалу не втямиш, що добре й що погано.
— Й кождого дні куєш?
— Кождого... коли воля є.
Вони знову помовчали, тоді Стоян запитав:
— Де чув єси про... Юрів меч?
— Я-м уже вам рік...
— А-а... — Тоді мало не крикнув: — Невіглас єси!
— Пощо?..
— Бо меч усепобідному Юрові кував сам... Соварог! Зумів єси? Той меч един у цілому світі й другому не бувати!
— Висвячу...
— Як висвятиш?
— У крові непорочної діви.
— Збезумів єси! — вигукнув коваль і плюнув тричі поперед себе й тричі за ліве плече. Тоді наклобучив шапку й квапливим кроком подався грязькою вуличкою додому, просто в дощ, навіть не попрощавшись.
Людота ще трохи посидів, далі важко звівся на ноги, підняв з долу важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилі. Роздмухавши, встромив туди меч і запрацював мотузяним важелем. На душі було тоскно й порожняво, та коли ти їв землю, мусиш виконувати клятву, бо Земля-мати не прощає наруги над своїм іменем.
Вістря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот біля самого заліза й почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат погано піддавався, та Людота грів його знову й знову брався за молот, бо іншого виходу не було.
Так він працював темними вечорами цілий костричник і цілий листопад, а в сніжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота разом із своїм старійшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати зуб'я вил, перелаштовуючи їх в оружжя, кувати маленьким молоточком площики для стріл.
Усе те йшло в сільську кліть, а там інші смерди єднали залізо й дерево, бо ніхто ще не знав, як далеко зайшли степові орди й чим кінчиться їхнє ополчення.
Воно ж кінчилося дуже дивно, й про се потім гомоніла вся Русь, і Сіврщина, й Дерева, й Луг...
Знову закоторилось на Русі. То той, то інший князь чи велій болярин відмовлявся коритись Рогволодовій руці й оголошував чи сам, чи слами: «Ти єси, княже, сам по собі, ми ж єсмо самі по собі, й не жди од нас можів ратних!»
[10]
В е р е к т и — молотити, звідси вересень — місяць молотіння.
- Предыдущая
- 31/112
- Следующая