Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 3

А хлопець високо в обох руках тримав довбню з загородженою в неї шаблюкою. Степовик не міг і дихнути від забобонного ляку, бо перед ним був хлопець, уважай дитина. Він погнав понад яром до лісу. Та тут на дорозі йому став Малко. Не знати звідки доп'явши коня, певно, таки зловив одного з тих, що бігали, збурені боєм, він виріс якраз на шляху втікача, тримаючи в руці меч. І чи того меча, чи тивунового вигляду злякався степовик, та раптом на повному скаку стрибнув з коня й упокорено схилив голову додолу, аж йому жили на потилиці випнулися й оголили два гострі хребці.

Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бік, раптом розітнув повітря довгим мечем й опустив його степовикові на потилицю. Княжич Богдан сидів, поклавши на коліна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа, якого порятував сам і який тепер ходив поміж розкиданими на траві степовиками й дорізував поранених. Усі три жони були живі. Найстаріша, спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при падінні, й на неї ніхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрій, схожа на робу, підкотивши поділ спідниці вище коліна, розтирала вдарену ногу — гарну й сліпучо-білу. Та на неї теж ніхто не дивився. Кожен обтирав кров, і піт, і багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсім несподівано, в цілком безпечному місці, за якусь верству від городу, й вони досі не могли прийти до тями.

— Ти хто єси, отроче?

Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дівчина й злякано дивилася на Богдана. Кінь тряс головою від болю, форкав і бризкав на неї кривавицею, та дівчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця з важким гатилом на луці.

— Хто єси?

Діва підійшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула пальцями по дубовому гатилі.

— Роб єси княгині Ради?

Богдан мовчав. Дівчина зняла з білої шиї гарно ковану золоту гривню й дала йому:

— На, відкупишся в княгині.

Хлопець несвідомо взяв гривню й ніяк не міг одвести віч од діви.

З лісу, що затуляв од них Київ город, вихопилося троє комонників. Попереду охляп їхала княгиня Рада. Тільки тепер Богдана мовби попустило. Він кинув важезну довбешку — крива шабля, що й досі стриміла в ній, від удару дзенькнула й зламалась навпіл. Він стрибнув на землю й опинився в материних обіймах.

— Мамо...

Се було перше слово, на яке Богдан спромігся. Княгиня переляканими очима дивилася на побоїсько й міцно пригортала вищого за себе, кремезного в плечах сина, що горнувся до неї й плакав.

— Що то в тебе є? — по якомусь часі спитала княгиня, показуючи на золоту гривню.

Отрок, зиркнувши з-під материної руки на чужу діву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр.

— Взяла-м князя за робочича, — звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. — Дозволь, княгине, поцілувати твого сина.

Й, не чекаючи відповіді, підійшла, відірвала хлопця од материних грудей, взяла його обіруч за голову й міцно поцілувала в засльозені вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. діва пояснила княгині:

— Се діло його рук.

Княгиня Рада, зітхнувши, поспитала:

— Звідкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?

— З городу стольного, з Витичева.

— Я-м тебе зразу впізнала.

— І я тебе, княгине.

— Така була твоя мати молодою. Така саміська. Ти ж зовсім маленька тоді...

— Я вже-м невіста, княгине, — сказала Ясновида й відступилася трохи вбік, неначе се зізнання завдало їй прикрощів.

— Чия ж єси невіста?

Ясновида перше поправила на собі полоття, відвернулась убік і проказала:

— Тура, князя косарів луганських.

— Джурджа... — промовила Рада. — Лугарі кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?

Діва не відповіла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зітхнула, погладила його по розпатланому волоссі й підійшла до свого коня, якого тримав за повід челядник.

— Підсади ж! — невідомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомілку. Вона звісила ноги на один бік і силувано всміхнулася до Ясновиди.

— Будь гостею в нашому вогнищі, княжно.

— Спаси Біг, — відповіла та. — Тепер мені й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.

Вона пішла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потім. Услід пленталися Ясновидиці робині й між із мечем через плече, а позад усіх виступав на захваченому коні тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.

— Кинь оту погань! — гримнула княгиня Рада.

Та Малко не зважав.

— Маю поставити сю голову на сулиці над ворітьми, — сказав він. — Хай лякається гайвороння.

Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про інше:

— Отих... побитих... спалити треба.

— Спалю, княгине. Щоб не смерділо падлом у Києвому городі. Віддам у пожертву Цурові й Пекеві.

Ще вдосвіта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пішов до стайні. В Києвому городі всі спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: «Йди сам», — і знову влігся в порожніх яслах, коні теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тільки Малків кудлач, низько звісивши голову, дослухався болю в пораненому вусі. Богдан поляскав його по волохатому крупі. Кінь навіть не зрушився. Тоді юнак одв'язав сірого в яблуках жеребчика, лише торік об'їждженого, підняв його на ноги й вивів.

Борислав із Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися біля стайні.

— Ти бери гнідого, а ти рябу, — сказав княжич і, пустивши свого жеребчика вільно, пішов по сідло.

— Студено, — позіхнув Борислав, але не сказав княжичеві й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалі ніколи не сперечався.

Коли троє юних комонників виїздили з Полудневої брами, було так само темно й холодно, тільки на всході за Почайною і Дніпром палахкотіла ранкова зоря, мов нова срібляна ногата. До сідла в княжича була припасована широка тула з луком і стрілами, в лівій руці він тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богданові товариші були озброєні так само.

В Хрещатому Яру стояла ще густіша темрява, та коні дорогу знали й незабаром, перебрівши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях і попростували Берестовим лісом у бік Звіринця. В лісі дорога була ще по-весняному м'яка, й коні ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.

Десь у невидимій глибині біг Дніпро, й звідти тягло холодом.

— Куди? — спитав лаконічно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява.

— До джерела, — так само коротко відповів Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучість, і знову запала тиша, тільки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней.

До джерела підійшли в ту часину, коли природа немов затамовує подих, чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславові за глинясту кручу:

— Туди.

А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрілою.

Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий ліщинник і немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два постріли нижче й собі зайшов у кущі. Тут сіріло невелике озеречко, до якого перед світанком приходять попити води козулі, дики, олені й інша звірина. Там далі, де поміж крутих жовтих берегів звивалася Либідь, було надто відкрито, й мисливці знали сю звичку тварин.

Богдан не зводив очей з ледь помітної стежки, де мусила з'явитися дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрілою, й кінь, пройнявшись настроєм свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцеві чи то від нетерпіння, чи таки з холоду тремтіли пальці, дарма що був одягнений у цупкий сіряк, а насподі — ще й у гарну ягнячу гуню.

Перший дик з'явився на стежці тільки тоді, коли за Дніпром устало сонце. Богдан пропустив його вільно. Се був молоденький ще дикунець і, певно, самітник, бо стада за ним не виявилось. Богдан провів його поглядом. Нехай дибає. Десь там угорі на нього чекають Вишата з Бориславом, і, за ловчим правилом, перший удар належить їм.