Меч Арея - Білик Іван Іванович - Страница 11

Головна вулиця розтинала глибоким роз'їждженим ровом Київ город на дві нерівні частини, починаючись од Полудневих і кінчаючись біля Полунічних воріт, звідки збігала крутим Боричевим узвозом стрімко вниз, тоді йшла водорівно ліворуч, а біля Хоревої гори бралася знову в праву руку й виходила на рівний Боричів тік. Трохи нижче синіла тиха заводь Почайної річки. В одну й другу руку між Глибочицею та Хрещатиком у березі завжди стояли ладді, човни, дуби та плоти. Неспокійний Дніпро пробігав далеко за Трухань-косою, й кращого місця для човнів, ніж глибока й тиха заводь Почайни з майже стоячою водою, годі було й шукати. Але нащо така заводь Києвому городові?

Богдан розмріявся. Йому раптом привиділось велике місто, таке, як стольниця грецьких імператорів. Он там, за полудневими стінами, міг би розлягтися вп'ятеро більший город, ніж Київ. Та на Подолі під Боричевим током, і по той бік Хрещатого Яру, й за Глибочицею на всій Оболоні могли б селитися люди, можі прості й ліпші, й боляри велії та малі, й кожум'яки, й гончарі та золотарі, як біля Золотого Рогу в Константинополі, й хліборобні смерди, й дружина, й тисяцькі, та сотники...

Тим часом усього Києвого городу було чотири тисячі кроків по гостроколу...

Богдан ще раз глянув на полудневий схід, де в глибокому яру зблискував проти сонця каламутний Хрещатик, і загуркотів крутими сходинами додому.

Зустрівши матір, Богдан раптом поспитав те, чого й не збирався питати:

— Який був Юрів меч?

Княгиня Рада блимнула на нього й стенула плечима.

— Не відаю... Мабути, вельми тяжок...

— Чому.... тяжок?

— Бо твій прадід Велімир не зміг утримати його в руці. Князь недовірливо подивився на матір, яка стояла перед ним уся в чорному, по самі очі запнута полотком.

— А чи істина, що той меч жахав полом'ям?

— Не відаю. Божку, — сказала мати й, сходячи вже з ґанку на витолочений спориш, докинула: — Може, через те Велімир і не здужив утримати його...

— Велімир був могутнім князем! — гукнув услід матері Богдан. — Він усі землі руські визволив з-під готського іга!

Та княгиня Рада мов і не чула його слів. Щільніше закутавшись у чорне полотняне корзно, вона зазимку-вато втягла голову в рамена й пішла до медуші, де дві роби мили дубову кадь після торішнього меду. Звідти долинув її вже зовсім буденний голос: «Не додолу, не додолуї На те свині суть у сажу!»

Богдан якийсь час тупо дивився в той бік, нічого не бачивши. За материним небажанням говорити вгадувалася таємниця, й він поклав собі будь-що про все дізнатися. Та раптом у пам'яті випливло широке обличчя Морятина з невловимими очима, й він чимдуж побіг до стаєнь.

Богдан Гатило вертався з раті. Він виступав попереду на сірому в чорне яблуко жеребцеві, схожому на того, що був у нього в дитинстві. Повертався з перемогою, ведучи по собі три сотні молодих ясичів і саків. Полонені йшли з тонкими цепиками на шиях, нужденні й прибиті довгим шляхом, геть не схожі на тих, що сполчилися були три дні перед сим супротиву його можів. Ішли, дріботячи босими ногами, припалі пилом і виснажені — можі окремо, жони й діви теж, скуті по четверо в лаву. Обабіч їхали княжі комонники, підганяючи бранців бичами.

Далі йшли можі комонні, пара по парі, витягшись блискотливою змією на цілу версту, а за комонниками рипіли незмащені яські та сацькі вози з полоном і довга вервечка овець, корів та волів. Найзадніше гупали позв'язувані четвірками, як і самі бранці, різномасті коні, теж звойовані в степовиків.

Перемогу було здобуто нелегко. Русини такоже наклали головами в дикому степу, чимало лишилося в далекій сирій землі або ж полетіло попелом із чотирма вітрами, кожний за звичаєм його роду й племені, та Гатило був задоволений. Шлях за Пороги звільнено, мабуть, і Рогволод подивиться тепер на київського князя по-іншому.

Гатило позирнув назад. У двох перших цепах виступали три яських й один сацький князьки. Вони належать йому, і він не поступиться своєю здобиччю ні перед ким.

Хіба Рогволодові дасть одного, та й то, коли дуже молитиме...

Богдан геть несподівано потрапив на сю рать. Тоді, майнувши до стаєнь, він квапом осідлав свого Сивка й гнав його добру годину, якщо не більше, та так і не зміг наздогнати Морятина. Хотів був довідатися в нього про ту таємницю, однак нарочитий Великого князя мов у землю запався. Соляний шлях лежав порожній, хоча сліди Морятинових коней виднілися зовсім свіжі.

Повернувшись додому, він почав збирати можів. Сам перевіряв оружжя, послав нарочитих до посадів і городищ і на ранок зібрав у Києвому городі майже три сотні комонних і пішаків, озброєних, чим кумири дали. Були з мечами, двосічними й однобокими, були з довгими копіями й сулицями, з важкими шипатими киями або нашвидку випростаними в кузнях вилами. Були малі й велії боляри, були можі прості й ліпші, й навіть смерди, бо вила сим людям правили й за знаряд у роботі, й за оружжя в небезпеці.

Найбільше можів привів за собою Борислав. Ще звечора Гатило повелів міцно засунути обоє воріт і виставив густу сторожу на всіх кутках, особливо за незахищеним урвищами гостроколом полудневих стін. Уранці Київ город був схожий на обложену твердь, гомінкий і незвичайно велелюдний. Околишні боляри та ліпші можі попривозили з собою цілі хури солонини, хліба, меду та іншого борошна[6], й вузенькі вулиці були позабивані возами, волами й кіньми. Городські боляри, можі та вогнищани хто пустив до себе на постій, а хто й ні, попідпиравши міцні ворота грубими колодами.

То було в неділю, перший день сідмиці, гостей же Богдан Гатило дочекався в останній, соварождень, та й то над самий вечір. Варта на заборолі зняла лемент, і він побіг до Полудневих воріт. Два можі й зоружений вилами смерд пильно вдивлялися, наставивши долоні від сонця, в той бік яру, де над Хрещатиком розіп'явся міст.

Хвиля незрозумілого розчарування огорнула князя. Він повільно зійшов з дерев'яного заборола. Кінський тупіт чувся ближче й ближче, нарешті вершники натягли повіддя. Чільник сторожі запитально глянув на князя.

— Нарочитий Морятин.

— Я-м і сам видів, — зло відмахнувся молодий князь.

— Молиться відчинити.

— Що треба?

— Вельми дуже молиться, — знову сказав чільник у високому шоломі, один з тих, кого притяг Борислав.

Богдан махнув рукою.

— Відчиняй.

У ворота вскочило п'ятеро комонників. Нарочитий між осадив коня перед самим князем, кинув повід своєму отрокові й торкнувся рукою землі, бо трава біля воріт не росла.

— Чолом тобі, княже.

— Здоров будь. Що привіз мені єси?

— Віно од Великого князя витичівського.

— Мій дід прислав мені віно? Пощо ж сам не прийшов? Чи застрахався можів київських?

Богдан був ущипливий, як ніколи. Напруга останніх семи днів жовчу виливалася з його язика. Та Морятин здававсь урочистішим, ніж звично. Він мовчки взяв шкіряний міх, який тримав один з отроків, ступив до київського князя й розв'язав ремінний гузир. З міха під ноги Богданові викотилося щось кругле й мокре. Богдан сторожко дивився.

— Що се є?

Морятин тихо мовив те саме, що й допіру:

— Віно від Великого князя витичівського.Тоді нахилився й підняв принесене. На довгому чорному чубі-оселедці висіла засолена людська голова.

— Хто се є? — здавленим голосом перепитав Богдан.

— Роденський князь Вогнян. Ясичі тому два дні кинули через засіку.

— Ясичі?..

— Ясичі, — потвердив Морятин і вкотив голову назад у міх, ще й добре скрутив гузир сирицею.

А в неділю вранці Богдан Гатило на чолі сотні добре зоружених мечами й сулицями комонних можів та боляр вирушив до стольного Витичева...

Сьогодні він повертався з раті, ведучи полон. Як зустріне його Витичів, чужий і нелюбий город, до якого чомусь не лежало серце, дарма що там жив і ліг у землю отець його вітця й сидів на великокняжому столі брат батькового батька?