Дикі білі коні - Білик Іван Іванович - Страница 6

— Коли ти візьмеш мечем і Скіфію, я вмру спокійний, і тінь моя в потойбічному царстві не блукатиме, німотно волаючи о мсті. Більше не буде вільних людей на землі, й я стану таким, як усі.

Ті слова вже не були лжею, та Дар'явауш не знав, чи схвалити їх, чи зогудити, й лише сидів і дивився на свого роба.

Розділ 4

Сього разу Дар'явауш не пішов попереду війська, як завжди, а лишився на місці, навіть полотки не велів знімати. Рать ішла повз нього п'ять днів од сходу до заходу сонця, й кожен воїн, як було повелено, клав на купу камінь. Дехто кидав не спиняючись, інші приказували якісь клятви, ще інші понаписували на голяках свої ймення й навіть побажання, заплативши магові золотий дарік.

Першого дня під камінням зникли найвищі тернаки по той бік дороги, другого було закидано єдину дику грушу, а ввечері п'ятого дня Дар'явауш сам виміряв гору. Вона мала дев'яносто три кроки вширшки, майже стільки ж і вздовж, а верха виміряти ніхто не був годен.

Дар'явауш ходив щасливий. Увечері всі воєводи, що лишалися з ним, сиділи в просторій вітальні царського намету, й кожен хвалив його за щасливу думку, яку підказали Дар'яваушеві кумири.

— Се Ахурамазда! — сказав Відарна, воєвода десятитисячного полку безсмертних. — Се він напоумив земного царя!

Відарна був одним з Великої П'ятірки, й слова його щось та важили. Другий член п'ятірки, чільник обозів Аспатін, підтримав його:

— Хай зборе Ахурамазда кумира смерті й мороку Анкру-Майнью! Навіть Гаубарува, розпушивши бороду на грудях, просяяв:

— Такої пам'ятки не має жоден земний цар.

І Дар'явауш люб'язно всміхнувся до старого вельможі, та почулись інші слова:

— Ще ніхто не має такого. Майже як у того фараона… — Він запнувся пригадуючи. — Як у Хеопса.

Й се зіпсувало цареві й пир, і настрій. Знову «майже». В Єгипті йому кололи вічі славою Сесостріса, до якої він «майже дотягсь», а тепер ще одне…

Цар устав, і всі здивовано теж повставали. То був знак про те, що пирові настав кінець, хоча роби тільки вносили смаженину. В наметі запала ніякова тиша, й усі почали перезиратися, де винуватець. Але нічого поганого сказано не було, й у тім кожен міг би заприсягтись, бо ще й упитися не повстигали.

Зоставшись у вітальні сам, Дар'явауш наказав котромусь робові привести сюди Креса.

Він був лихий, і роб-цар одразу помітив се. Майнула думка знову про ті відвідини, та Дар'явауш сказав щось таке, що не тулилося з тим докупи:

— Ти найхитріший з усіх моїх робів! На тебе в нас так і речуть: велемудрий Крес.

— Білі коси додають розуму всім, — усміхнувся колишній цар Людії.

Се могло бути натяком, бо Дар'явауш не мав у голові ще жодної сивої волосини. В іншому випадку цар поставив би роба на його належне місце, та сього разу сказав:

— Наставлю тебе Оком царевим. Хочеш? Крес обережно засміявся:

— Роба?

— Всі люди — мої роби!

То вже була неспростовна істина, й старий Крес із'їхав з ціпка й став раптом маленьким і нікчемним, а біле волосся в розведеному світлі намету зблякло й поруділо.

Він майже виснув на ціпку, й Дар'яваушеві було гидко дивитися на нього. Нещасні люди самі винні в своєму нещасті, й у царевій душі вони завжди викликали тільки огиду. Навіть наймудріший серед людей, як уважали Креса всі, здавався йому дрібним і нікчемним. І цар сказав, зумисне давши волю голосові:

— Я чув од вітця свого, що ти перший напав на Куруша. Правда то?

Крес не відповів. Колись один людієць мовив йому: «Нащо тобі Персія? Перси ходять у скорах і їдять не скільки хочуть, а скільки мають. Коли ти, царю, підкориш їх, що матимеш з обідраних дикунів? А як підкорять нас вони — вже ніколи звідси не підуть, скуштувавши наших статків. Я молю кумирів, щоб не навертали персів на Людію…»

А Крес молився, щоб дали ще одну перемогу персам… Ся думка була не для людей, і Крес тепер шкодував, що про неї знає Дар'явауш. Але людина частіше за все спершу ступає, а тоді дивиться, в що вступила, й тому ніколи не дорівняється до кумирів.

Він тільки й сказав:

— Усі ходимо під сонцем…

І то була таки відповідь, яка змусила й Дар'явауша замислитись. Він махнув йому рукою й просидів, спершись ліктем на поручень стільця, добру годину.

А вранці звелів осідлати свого коня й поїхав попереду безсмертних верхи. В обід царя перестрів Багабухша. Червоний жеребець його був у милі й хоркав кров'ю, стомлено повісивши голову. Щось мало трапитись, і Дар'явауш очікувально подивився на свого першого ратевода.

— Гети!.. — прохрипів Багабухша.

— Що — гети?

— Стоять за річкою!

То була дивина. Вперше за ввесь осей похід через Фракію фракійці збунтувалися. Гети були найбільшим фракійським плем'ям, але чи варто задля сього так загонити коней?

До річки, про яку мовив Багабухша, було на добрий день дороги, й Дар'явауш наказав йому вертатися назад, бо що то за рать без ратевода; Багабухша стяг котрогось безсмертного з сідла й погнав туди, де за річкою стояли гети, а Дар'явауш зійшов на збіччя й почав дивитися на вершників, що йшли повз нього. Й коли остання четвірка проминула й потяглися візки зі слугами та майном, колісниці чільників і технітарів та всяка служба на чім попало, він послав одного з десятки безсмертних, яка невідступно плентала за ним, привести старого, що сидів на дрібненькому рудому віслюку, звісивши кощаві ноги в сивому ростинні майже до землі.

— Мудрий, — сказав він так, ніби та їхня розмова відбувалася не вчора зночі, а щойно допіру. — А пощо ти радив Курушеві йти на масагетів через річку?

Він поїхав уперед, а Крес на віслюкові ніяк не міг його здогнати. За ту пораду він уже одного разу мало був не наклав головою — літ тому з десять. Дар'явауш, певно, про се теж відав, тому й запитував. Син Куруша Камбіс, а сталося те в Єгипті, розкидавсь людськими головами на всі боки, й Крес мовив йому: «Не дай себе на повід нерозумній молодості. Перш обмисли все, тоді вже й чини: так велить мудрість і так наказав мені твій отець повчати тебе. Коли б твоя буйнота не нагнала всіх персів супроти тобі». Камбіс оскаженів, а й так був скажений, і крикнув: «Ти ще й мені поради роздаєш?! Аякже ж, такий мужній і доблесний, 6н як свою землю прихистив, а тепер повчає й інших! А чи не ти дав пораду й вітцеві моєму битися з масагетами на їхній землі? Згубив і сам себе, й вітця мого згубив. Але я сплачу тобі все!» Й зняв лук зі стіни й був би таки звів Креса, коли б той не сховався за дубовий одвірок.

— Я знаю, що маєш хіть почути від мене, — сказав Крес. — Але то не так.

— А коли б я перейшов Істр і загинув, ти й тоді б мовив, що я у сьому провинний? Важко було сказати, чого більше в царевих словах: усміху чи посмішки, та Крес

відповів, не вагаючись:

— Кожен сам винен у своїх помиляннях, царю царів.

— Маєш на оці себе?

— Й себе, й Куруша.

— Й таки не відговоряєш мене йти на скіфів?

— Я тобі вже казав. Ніхто не хоче бути найнещаснішим серед ближніх.

- І Куруша для сього ж умовляв?

Креса раптом охопила лють. Такого ще Дар'явауш не бачив. Старий потяг осла за єдиний повід, осел безпорадно закрутивсь на місці, лізучи під царевого коня, а кінь почав хвицатись.

- І про Куруша вже з тобою досить мовили, царю царів! Коли ж тобі й сього замало, скажу: тієї ночі, як перейшли з усім військом у землю масагетської цариці Томіріс, цар бачив сон, мовби ти, Дар'явауше, сидиш о двох крилах, одне над Азією, друге над Європою, й то було знаком, що станеш царем, Куруш наказав твоєму вітцеві Віштасггі дати тебе в руки суддям, а царських суддів ти сам знаєш не згірш од мене. Був би коротший на голову, царю царів, коли б Куруш вернувся з-за Араксу живий!..

На диво всіх присутніх такий вибух роба тільки розсмішив Дар'явауша, й він мовив: — Відаю се од вітця свого, Кресе! Й колись, може, назву тебе своїм благодійцем за ту пораду Курушеві.