Дикі білі коні - Білик Іван Іванович - Страница 11

Раніше таких речінь супротиву Великому князеві ніхто нікому не дарував, але сьогодні все пішло новими стегами, й не образа гідності володаря вражала всіх, а те, що володар охищається.

— Ви, поляни руські, засиділися! — кинув Боримисл. — Застоялися, мов комоні розгодовані, що їх не сідлають і до раті не беруть. Розжиріли жирами золотими, торгуєте пшеницею з греками й стали вельми важкі.

— А нібито не ліпо, коли ратаї замагаються? — став на захист Великого князя турич Переяслав. — Даби орали й ви плугом желязним, а не деревним оралом, то й ви б мали злата й сребра, як мають русичі-поляни. А так єдва до нового жита жиєте.

Того Боримисл не відав, бо за свої літа багато чужих земель об'їздив, але в країні русичів опинивсь уперше. Та йому важливіше було знати, що скаже Переяслав згодом, і він чекав. І турич не забарився:

— Не можемо ми ратитися з персом. Треба миритись. У запалій тиші Великий князь квапливо спитав:

— А ти, ксенже?

Вульк не без погорди відповів:

— Лютичі ніколи не нападали перса, й Дарій іде не на нас.

— А ти, Тазе?

— Я — не ратися!

— А ти, Патяю?

— Не ратися! — повторив те саме вождь самояді.

— А жиличі?

Господар Мачик спершу розглянувся, тоді тихо проказав:

- І я також…

— А ти, княже сіверський?

Лют Пугачич дивився на повну чару перед собою, й Боримисл, який сидів поруч нього, аж подих затамував. Лют Пугачич запально говорив йому звечора супротиву Ярополку, який постарів і всього боїться, й від Лютового слова залежатиме багато чого. Та Лют мовчав, і Боримислові було видно, як червець потроху заливає й заливає йому й скроню, й ліве вухо й повзе до щік.

— А пощо допитуватись, Великий княже! — знетерпеливився турицький князь. — Бери братницю златну, я також докину в неї жменю турицької землі. Хай ліпше так, ніж… Ось вона — я привіз із собою!

Він дістав з-за пазухи скоряний капшучок на ремінчику й підняв угору. Далі Боримисл терпіти не міг. Схопившись, він стрибнув до Переяслава, хапонув за вузлик, обірвав ремінець, тоді витяг меча з піхов і розрізав скору. Суха земля посипалася в нього між пальців у траву.

— Тепер не матимеш чого слати персам у дар! — зблідлими вустами проказав жупан і поволі ступив на своє місце.

Й аж тепер Переяслав оговтався, пружиною звівсь на ноги, меч його свиснув, але не впав на голову Боримисла, тільки розтяв йому свитку на спині: то син Ярополків княжич Рядивой, який не промовив на сьому з'їзді жодного слова, бо й голосу ще не мав, хоча був чільником вітцевих комонників, переметнувся через уставлену питвом і їдлом скатертину й ухопив турицького князя за ноги. Бризки пива й страв полетіли на всі боки, й усі князі та вожді позаголювали хто меч, а хто ніж, чудин Калев заломив Переяславу руку й викрутив оружжя, а Вульк тим часом став поперед Боримисла, не даючи йому витягти лезо помсти.

Великий князь теж сахався від одного до іншого й хрипким од хвилювання голосом благав, і соромив, і вмовляв:

— Лякніться Перуна, князі! Лякніться й не которайтесь! Але з'їзд на тому й скінчився, хоч побийників і розборонили.

Вранці кожен князь пойняв свою дружину, й мисок між Богом та Мертвоводом знову спорожнів. Лют Пугачич пішов на полуніч, Вячка, бан кривичів і словін, теж услід йому, за Прип'ять, а ксенж Вульк — на захід сонця, а господар Мачик і Таз курський — на всхід, а Великий князь та син його Рядивой — понад Богом угору, слідувані самояддю Патяя, а Переяслав — на полудень.

І тільки Боримисл, і Калев, і Базар перебрьохали верхи через гіркі хвилі Мертвоводу й розсідлали коней. І коли зібралися втрьох, баш Базар сказав:

— Рубай треба Ярополк.

— Як — рубай? — не повірив своїм вухам вилицюватий русявець Калев.

— Так: рубай! Ш-шуф! — і він ударив себе ребром долоні по в'язах. Калев аж очі вирячив, проте закивав:

— А-а! Ага! Ага!

Боримисл не відповідав. Ся думка зародилася в ньому ще з учорашнього ранку. Й не тоді, коли Ярополк одгороджувався гостроколом непричетності й до сієї війни, й до Дарія, який буцімто привів свою сімсоттисячну рать не супротиву всім, а лише заради древлян, а тоді, коли Переяслав кинувся на Боримисла з мечем, а Великий князь почав усіх умовляти. Старий зробився Ярополк, неповороткий і лякливий, — і він тоді ще раз, уже подумки, а відтак остаточно назвав його застояним конем, що тільки й знає свої ясла, а всі голоси та шерехи за стайнею жахають його.

Сьогодні вранці господар землі Жилицької зібрався найраніш, але потому ще довго мулявся, й Боримисл одчував, що се неспроста. Тоді сотня його ліпшої дружини побралася й зникла за високими кущами верболозу, а він пригнав назад і, не зсідаючи з баского коня, мовив:

— Жупане, не сердь себе. Всі так — і я так… От коли б Дарій прийшов у землю Жилицьку…

— Добре, — відповів Боримисл і з посміхом підняв руку.

Мачик відчув у його словах більше, ніж належало, й разів зо три обкрутив коня на місці, та володар Древлянщини більше не мав наміру говорити, й він погнав навздогін своїй дружині.

Й тільки тоді Боримисл обізвавсь удруге, дивлячись на білий круп Мачикового коня:

— Добре… Коли маєш таку хіть — добре!

Й тепер він думав і про сі свої слова, й про той рішенець, який підказав йому, сам того не знаючи, господар Жилицької землі, й про великого князя Ярополка, що вже не міцний тримати в руках Меч Юра Побідника. З глибокої задуми його знову вивів Базар:

— Комоні! Княже, комоні біжи!

Боримисл глянув туди, куди показував рукою баш бродників, та так і застиг. То мав бути Лют Пугачич, бо Лютові мусив урешті прийти й розум у скроню, й совість у серце. Комонники наближалися вчвал, Базар і собі вигукнув:

— Севера коняз!.. Севера!..

Але гострий на око бородань Калев і досі мруживсь, і Боримисл дивився то на нього, то на вершників.

— Три тисяча! П'ять тисяча!.. Тьма! — вигукнув Базар, й очі його радісно блищали, мовби він тільки й чекав сього щасливого дня, коли зіткнеться з тьмою ворога.

— Хто? — спитав Боримисл, але на гребені горба вже з'явилося кілька десятків комонних. Усі вони були в білому, й навіть здалеку кожен міг би впізнати білосвитників-сіверян.

— Севера! — підтвердив і Базар, і незабаром Лют Пугачич у супроводі старої дружини спинився коло Боримисла.

— Тьму привів тобі,- сказав Лют Пугачич. То було геть дивно, як се він упорався так швидко зібрати свою рать і привести аж із Севери, й древлянський жупан був би й уголос висловив той подив, та сіверянин сам пояснив: — Не хотів казати се при Великому князеві, що маю тут, близько, тьму комонну. А тепер собі мислю, що вона тобі, жупане, придасться.

Боримисл підійшов і рвучко обійняв Лютибора Пугачича, аж золоті плашки в обох на грудях заскреготали.

— Намислив я, жупане, — сказав Лют Пугачич, — убити Ярополка.

Хвиля радості заполонила душу Боримислові, й не тому, що сіверський князь розпутав йому руки, а через те, що про се сказав саме він, людина, якій Боримисл найбільш вірив і яку відразу, з першої зустрічі, полюбив.

І Боримисл широко й вільно всміхнувся до Лютибора Пугачича, й десь у потаємних закамаринах серця втонули й сумніви, й страхи перед смертним гріхом, що його мав собі взяти на душу, й він гукнув до Калева, Базара та Вячки:

— Хай споможуть нам ваші й наші кумири!

Се було знаком до рушання, й чільники побігли ладнати дружину. А з горба вже лава за лавою сходили комонці Лютибора Пугачича й незабаром увесь видолок ожив, зблискуючи білими, чорними та гнідими крупами, настовбурчившись тисячами списів.

До Люта Пугачича підійшов чорнявий і кирпатий, як і сам князь, болярин і щось тихо проказав йому. Пугачич мовив Боримислові:

— Сей болярин рече, що сліди їхні свіжі. Ще й трава після коней не встала.

Вони пішли тим слідом, воджені трьома вивідниками, й слід ставав дедалі ясніший, але руської дружини попереду й досі не було. За отими п'ятьма тяглася довга вервечка сіверських комонців, і Лют Пугачич казав:

- І самого вбити треба, й сина його Рядивоя вбити, й онука старійшого й молодшого, аби не було мстеця.