Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 51

Миша крокував зі мною у понурому мовчанні. Отруєним почував себе і я, проте сказав:

— Не гризи себе, Михайле. У житті трапляється й гірше.

— І справді, — видихнув Миша, — дешево відбувся. Всього-навсього золоті зуби у поганий рот. Надалі будь мудріший — коли б’ють і грабують, обходь спокійно… — І його прорвало: — Цей хлюст зламав мене зараз, Георгію Петровичу. Що хлопці, їх здалеку видно — звичайні покидьки. Навіть у джерельній воді бруд осідає, у людях — теж. Відфільтрувати її не складно. Та ось, коли отруйна сіль розчиняється, вона невидима, чиста вода отрутою стає. З боку подивишся — нормальна людина, культурна, на вигляд навіть приємна, мухи не зобидить, бабусі місцем в автобусі поступиться, золото! Ну як такому не поспівчувати, плечем йе підперти, у розмові душу не відкрити. І, звичайно, ждеш, що і він тобі — плече, душу, співчуття. А ти ж для нього пусте місце, так собі, несправжній. Нащо йому зважати на тебе… Стою перед ним, у нього галстук пом’ятий, і фізіономія набік, мабуть, і коліна дрижати не перестали, а дивиться на мене отак холодно і прозоро; «Ніхто мене не чіпав, знати не знаю, самі зчепилися…» А в руках тримає авоську з пляшками, яку я йому відвоював і повернув… Сам викручуйся, а моє діло — сторона, і совість моя спокійнісінька. Георгію Петровичу, тридцять з гаком живу на світі, а такого безсоромного ще не стрічав…

— За все життя одного здибав… Значить, не так і багато на світі таких пройдисвітів.

— Чи не хочете сказати, Георгію Петровичу, що радіти маю?.. Не можу! Один такий заразити може сотні людей. Ось і я зараз вже не той, яким був, коли до вас спішив.

— Гей, Мишо! Істерикою пахне.

— Ні, Георгію Петровичу, завжди думатиметься: хто з людей, не кашлянувши, мене продасть? Ну, а коли я з підозрою до людей, то що, вони до мене з розпростертими обіймами? Ні! Також почнуть підозрювати. І від мене рознесеться така зараза в усі боки.

— Не обмовляй себе, Мишо! Хіба я тебе не знаю? Бути того не може, щоб випадковий негідник віру твою зламав.

— А якщо так, Георгію Петровичу?

— Ти маєш талант, Мишо. Не до наук, ти вже вибач, а до віри у людей. Наскільки я знаю, ти у цьому вищий від інших.

— Дякую на доброму слові, та тільки, хто швидко бігає, тому ліпше не спотикатися — швидше від інших калікою стане. Отак і я з розгону сильно спіткнувся…

Ми підійшли до нашого під’їзду. Миша замовк. На його лиці зараз виразно проступала кістлявість — виперли лобові горби, запали скроні, у вилицях якась маслакувата твердість і несолідний пташиний ніс з неохайної бороди.

Біля входу висіли поштові скриньки з номерами квартир, з нашої стриміла вечірня газета, я захопив її по дорозі. Разом з газетою прийшов лист. Не мені — Гребіній Катерині Іванівні.

Стривожена Катя зустріла нас коло дверей.

— Ну нарешті!… Щось сталося?

За її спиною у моєму кабінеті чувся тенористий голосок Толі Зибкова.

— Прикрий випадок. Запрошу ц усіх за стіл. Нам з Мишею треба негайно хильнути по добрячій чарчині… Ага, ось тобі якийсь лист…

Катя взяла листа, здивовано покрутила, насупилася, сховала, голосно і строго вимовила:

— За стіл, гості дорогі! За стіл! Просимо…

Напівобнявши Мишу за плечі, я провів його у їдальню. Косий сонячний промінь переламувався у склі карафок, розбивався на бризки на ребрах фужерів. Раптом я відчув, як закам’яніли під моєю рукою Мишині плечі. І ніби вистрибнуло на мене обличчя Севи — брови на вапняному лобі, осклянілі, широко розставлені очі. Пересування стільців, човгання ніг, буденні репліки…

Я зняв руку з Мишиних плечей, ступив уперед. Обірвався нутряний смішок Толі Зибкова, всі завмерли, і лише дзвенів на столі кимось зачеплений фужер.

Зсудомлений Мишин рот не прикриває навіть борода, а погляд темний, плаваючий, він відводить від оскленілих вирячених очей Севи.

— Він?.. — видихнув я Миші.

Миша мовчав, утікав поглядом від мене.

— Це він, Мишо?!

— Георгію Петровичу… — сипло через силу. — Вибачте, я краще піду…

— Ні, навіщо ж… — Голос Севи був неприродно високий, тонкий, ось-ось зірветься. — Навіщо ж… Піду краще я. Та й, власне, нащо я вам на вашому вечорі?

Проте не зрушив з місця, чекаючи, що йому заперечать. І не помилився. Ірина повела туго зведеними бровами у мій бік,

— Що сталося?

Я не відповів їй, кинув Севі:

— Так, краще тобі піти.

Сева стріпнувся, роблено звеселів, ступив до дверей легким з прискоком кроком. На дорозі йому стояв Миша — незворушно дивився мимо Севи. Сева запнувся й зупинився перед ним. З хвилину стояли вони один напроти одного — підібраний, ледь сутулий з мертвим ковзаючим зором Миша і блідий з чемною винуватою усмішкою Сева.

— Ви ж мусите зрозуміти, мені доводилося вибирати: бути благородним, але покаліченим, або неблагородним та цілим, — мовив Сева вже не ламким, а просто тихим, з щирою скрадливістю голосом.

Миша не відповів, не ворухнувся.

Гострий, ніби відточений профіль Ірини Сушко, рисяча прозелень у прижмурі Толі Зибкова й безтямно безкровне, з розмитими чоловічками лице матері.

Сева поспішно шмигнув мимо Миші. Спина його злегка витанцьовувала: «Ти пішла, і твої плечики…»

Я допоміг Каті прибрати зі столу. Невеселим був наш обід, гості не засиділися… І балалайка Толі Зибкова простирчала у кутку коло дверей на моїх черевиках, ніхто не згадав про неї.

Ми присіли одне навпроти одного на кухні і почали чекати його, вигнаного сина, якого соромилися. Він міг і не прийти цієї ночі — образитися, злякатися розмови, зважитись на розрив. Але це вже було б занадто жорстоко.

Катя перебирала на колінах в’язання, а я дивився у глухе нічне вікно. Чомусь згадався робочий ланцюжок— люди, які перекидали цеглу, — зліва направо, зліва направо… Стіну, що відокремлювала наше подвір’я від торговельної бази, недавно було завершено.

— Георгію… — мовила Катя.

Я здригнувся.

— Мені дуже не хотілося б додавати, Георгію… Але лист… Той, що ти приніс…

Мабуть, мій погляд був уже цілком зацькований, бо Катя почала винувато виправдовуватися:

— Чи зараз, чи завтра ти ж однаково дізнаєшся. Таке не сховаєш, Георгію…

— Кажи, все стерплю. У наповнений жбан долити неможливо.

— Лист від тієї жінки, Георгію…

— З Сибіру?

— Вона має сина. Від нього. Синові вже майже рік.

— Чому ж вона повідомила нам лише тепер?

— Чекала, що Сева сам дасть про себе знати. Але, здається, він ховався від неї. Тому й до нас не зразу приїхав, бо тут його легко відшукати… Перечекав, переконався, що нас вона не тривожить, вирішив — минулося.

Я довго мовчав, а Катя продовжувала перебирати в’язання на колінах, вичікувально зиркала у мій бік.

— Колись ти його спитала: «Хто тебе так налякав, сину?..»

І Катя здригнулася.

— Ти вважаєш…

— Так, Катю, вважаю — страх став його натурою.

— А зі страху й безсовісність?

— Ти щойно чула, Катю: «Бути благородним, але покаліченим, або неблагородним та цілим!» — його кредо. Боїться усього — навіть власного сина.

— Тоді знову те ж запитання, Георгію: хто? Хто його так налякав? Невже ми?

— Боюся, ще? так, Катю.

Це було жорстоко, але ж не можна увесь час ховатися за недомовки.

— Чим же ми його налякали, Георгію?

— Мабуть тим, що надто старанно берегли його від житейських протягів.

Катя замислилася.

Він повернувся пізно вночі — клацнув замок, чмокнули двері. Катя здригнулася, підвела голову, спалахнула — дерев’яний вираз змінився на суворий.

Млявий, не прикритий своєю захисною усмішечкою, не знімаючи шкіряну куртку, Сева сів на стільця, увесь згорбився.

Мати не витримала тяжкого мовчання:

— Сево, я боялася, що ти не прийдеш.