Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 48

Та не ринуло й сімдесяти років з тієї пори, як Маркс опублікував свою теорію зубожіння, а вже один з його прихильників, Франц Мерінг (який, за визначенням Леніна, не лише хотів, але й умів бути марксистом) повідомляє, що «широкі верстви робітничого класу забезпечили собі на грунті капіталістичного ладу існування, яке за рівнем навіть вище, ніж життєві умови дрібнобуржуазних верств населення».

До нашого часу ці життєві умови робітників ще більше поліпшилися — восьмигодинний робочий день, два вихідних дні у тиждень і матеріальна забезпеченість, про яку колись могли лише мріяти прості трудівники.

Що ж сталося?.. Може, закон — чим вищі продуктивні сили, тим вищий темп розвитку, що їх пожирає, — виявився хибним? Чи, може, цей темп став спадати, молох почав втрачати апетит?.. Безпристрасні математичні розрахунки передрікають саме такий результат — прискорене зростання до безконечності тривати не може, спад неминучий.

Не випадково ми говоримо про науково-технічну революцію. Ми спостерігаємо, як світ заповнюється машинами, їхній невичерпний потік ширшає, проникає у всі закутки нашого життя. І самі машини з кожним днем стають усе продуктивнішими, з кожним днем вони казково вдосконалюються… Ні, продуктивні сили тепер зростають з фантастичною могутністю, викликаючи феноменальний темп розвитку, котрий не на жарт починає лякати нас.

Закон зростання не лише не втратив силу, він тепер проявляється з ошелешуючою наочністю. Одвічний молох росте як ніколи, як ніколи ненажерливий. Ну що тепер для його непомірно зрослого апетиту та мізерна надбавка, котру вичавлювали з трудівника жорстокою експлуатацією! Фізичні ресурси людини практично невідчутні для гігантського колоса. Лише посилена експлуатація надпотужних машин здатна його наситити.

У світі розвивається процес — експлуатація людини підміняється експлуатацією манган!

Та невже?..

Дружина вклалася спати. Опівночі прийшов Сева, просунув до нас голову, сказав: «Пардон», зник у своїй кімнаті і, пововтузившись за стінкою, також заснув. Ми з Толею сиділи віч-на-віч за неприбраним столиком, стиха балакали.

Усе, про що я розмірковував з Мислителем безсонними ночами, зараз вихлюпнув на Толю, і це вивело його із звичної самовпевненої рівноваги — ні тобі зручної пози у кріслі, ні загадкової блукаючої усмішечки, позирає спідлоба, і навіть фізіономія його, здається, видовжилася від серйозності.

— Сита людина необов’язково має бути добрішою і чуйнішою. Це давним-давно запримічено, Георгію Петровичу… — Та своєї кошачої скрадливості Толя не втратив, обережно підкрадається, щоб стрибнути. — Зараз багато країн живуть у достатку, та жодна, Георгію Петровичу, жодна не може похвалитися високою мораллю. Навпаки, саме ситі стогнуть від падіння моралі.

Я випереджую його стрибок, запитую:

— Що ти хочеш сказати? Толя зітхає.

— Гадаю, що ви й самі це добре розумієте, Георгію Петровичу. Спосіб виробництва сприятливо змінився, а люди не почали краще ставитися один до одного. Отже, Пушкін і решта поетів і моралістів, які страждали за народ, мали рацію — біда не в способі виробництва, ущербність закладена у самій людині. Як її викорчувати? Проповіддю «люби ближнього» не виходить, віршами — теж…

Він запитально дивиться на мене. Зараз це вже не самозакоханий суперменчик — аби потішитися знаннями, «летіть, голуби»…

У його голосі не іронічні, а пристрасні нотки: як викорчувати?.. Запитально вдивляється, чекає відповіді. Схоже, що якусь перемогу над незалежним хлопчиком я все-таки здобув.

— Ти вважаєш, що спосіб виробництва змінився? — спитав я.

І Толя розгубився:

— Я-як?! Ви ж щойно казали…

— Казав: змінилося виробництво, а не його спосіб.

— Хіба це не одне і те ж?

— Ні.

Його натоптане жирком тіло напружилося.

— Винен, Георгію Петровичу, тупий, невтямки — яка різниця?

— Яка різниця між плаванням і стилем, дією і способом її здійснення?.. Плавець вийшов з дитячого віку, став сильним чоловіком і плаває сильно, але… по-собачому, як у дитинстві. А як незручно при цьому себе почуває! Так і виробництво, розвинулося, набуло розмаху — дідам не снилося! — а здійснюється воно тим же дідівсько-капіталістичним способом: по найму.

— Ну і що ж?

— А те, що акт найму — своєрідне диктаторство: виконуй те і те, одержуй стільки-то, сам собі не належиш, за тебе вирішують інші.

— Але це диктаторство вже не те, Георгію Петровичу, помітно пом’якшало — соки не вичавлює, від нього не дуже страждають.

— На жаль, змушує страждати.

— Трудівника!..

— Його в першу чергу. Толя мерзлякувато зіщулився.

— Щось у мене не в’яжеться, Георгію Петровичу. Колись вичавлювали соки — страждали, певна річ, тепер соки не вичавлюють, і ось тобі — сильніші страждання.

— Колись усі сили, увесь свій час трудівник тратив на те, щоб прохарчуватися, задовольнити чисто фізіологічні потреби, на щось інше йому часу вже не залишалося. А тепер «бути ситим» усі сили не з’їдає, утворюється надлишок. А зайві сили прагнуть виходу, не можуть бути в спокої. Достатньо найменшої зачіпки, щоб людина почала проявляти себе. Так, саме зачіпки, так, поштовху, який вона одержала зовні. А трудівник кожного дня відчуває поштовхи, що дратують його, щодня він опиняється у незавидному становищі — безвідмовно скоряйся, собі не належиш, не вільний…

— Але ж не в такому незавидному, у якому був колись.

— Чи так? Раніше почуття неповноцінності у нього притамовувалося тваринним почуттям голоду, а тепер, коли ситий, воно має стати нестерпним. І все через те, що залишився старий спосіб виробництва. Маркс, виявляється, все-таки мав рацію, Толю.

Толя хилив чоло, посопував збентежено.

— Робітники повинні написати на своєму прапорі революційний девіз: «Знищення системи найманої праці!» — мовив він підкреслено розмірено, як завжди вирікав цитати. — Як пам’ятаєте, це слова Маркса з доповіді на Генеральній раді Інтернаціоналу… Та ось ніяк не пригадую, Георгію Петровичу, щоб Маркс пропонував взамін якусь нову систему.

Я розвів руками.

— Ну, Толю. Плавали ми плавали у часі, вдивлялись у нього з різних боків, а головного ти так і не побачив… Та чи й міг Маркс запропонувати новий спосіб — не по найму, скажімо, а на якихось робітничих колективних засадах? Ми щойно вели мову: за часів Маркса темп розвитку вимагав посиленої експлуатації робітника. Не зважати на темп розвитку неможливо. Якби Маркс поставив собі за мету перетворити робітників у колективних господарів, вийшло б, що вони, робітники, мали стати експлуататорами… самих себе, і не інакше. Таку нісенітницю й придумати важко. Маркс не був пустопорожнім прожектером. Час не приспів, друже мій.

— Але тоді чим же ми займемося, Георгію Петровичу? — спитав Толя. — З’ясуванням нових закономірностей?

— Без них не обійтися.

— Вибачте, тоді — «летіть, голуби»?..

Хлопчик мінявся на очах — тепер уже він кидав мій камінь у мою голову.

— Неможливо винайти спосіб виробництва, Толю.

— Але?.. Адже ви маєте у запасі «але», Георгію Петровичу?

— Але можна помітити його появу.

— Де?

— У житті, звісно. Перші несміливі паростки.

— І ви вважаєте, Георгію Петровичу, що паростки вже з’явилися?

— Повинні.

— І в нашій країні?

— І в нашій країні.

Толя замовк. За вікном була глуха ніч.

Від Христа і Павла ми вийшли на наш час. У моїй інститутській шпаківні з арковим вікном на шумну вулицю два дні підряд ми підбивали підсумки, міркували, як діяти далі.

Ірина Сушко принесла прикру звістку, на яку, втім, ми вже давно чекали, — нам закрили доступ до електронного оракула: досить, потішилися, треба й міру знати, нас і так надто довго терпіли. Ірина подякувала співчутливим жерцям і попрощалася.

Я був під прицілом — директор інституту не квапив з відповіддю, але чекав її. Він умів і чекати, і тиснути. Коли я скажу йому «так», то витати в емпіріях мені буде ніколи, захльосне текучка.