Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович - Страница 2

Наприкінці суботнього дня, як завжди, збиралися у синагозі. І Бен-Рувим вирішив розвінчати тут нового пророка. У синагозі він був господарем, навіть хазан, старезний Манасій, почувався перед ним дуже несміло. Окрім того, Бен-Рувиму донесли: вранці чужинець, який називає себе Сином Людським, блукав з учнями в полях, і помітили — дехто з них мимохідь зривав колоски. Так, так, суботньої днини!

Для синів Ізрайлевих нема святішої, древнішої заповіді, як четверта заповідь з тих, що її передав Мойсей Ієгові: «… а день сьомий — субота для Господа Бога твого: не роби жодної праці ти, й син твій, іа дочка твоя, раб твій, та невільниця твоя, і худоба твоя, і прибудько твій, що у брамах твоїх». Антіох Єпіфан — хай буде прокляте ім’я його! — заборонив євреям святкувати суботу, погрожував лютими стратами. І євреї тікали в печери, там святкували. Одного разу висланий Єпіфаном загін наткнувся в пустелі на тих, хто йшов відзначати день спочинку. Багато євреїв були озброєні, але жоден навіть не торкнувся меча — підставляли голови й вмирали, аби тільки не осквернити суботу. Меч, піднятий на захист, — також робота, тому всі як один полягли, лишилися вірними Закону.

Зірвати колосок у полі, нехай навіть і мимохідь, — незначна, та все ж робота, гріх перед благочестям. І в синагозі Бен-Рувим нагадав усім слова Мойсееві:

— Кожного, хто працює у день суботній, хай буде, скарано на смерть.

Він уп’явся поглядом в той бік, де, оточений учнями, сидів назаретянин, який наважився назватися Сином Людським.

— Дай нам відповідь, перехожий: чи правда, що ті, кого ти вчив, порушили закон, і сьогодні, в суботу, зривали на полі колосся. Дай відповідь, та остережися рятувати себе неправдою!

Назаретянин підвівся, і тиша зависла над ним. Не всі дивилися на нього вороже. Хто без гріха: зірвати колосок — дрібниця, станеться — й не помітиш, та з суботою жарти кепські. Мале може обернутися великим лихом. Назаретянин повільно рушив до кафедри, невисокий, головатий, у важко обвислому, запорошеному іудейськими дорогами плащі, босі ноги м’яко ступають кам’яними плитами.

Він не дійшов до кафедри, повернувся обличчям до людей. І люди принишкли, лише задні тягнули шиї. Лице пророка було спокійне і строге, погляд блукав по гурту, і ті, на кому він спинявся, ніяковіли і відверталися.

В останньому ряду збоку на лавці примостився Маной, здоровою рукою покоїв на колінах мертву руку, погляд його був тужливо вологий, як у вівці, що відбилася від отари. Назаретянин кивнув йому, покликав розбірливо:

— Іди сюди!

Маной здригнувся і не посмів рушити з місця.

— Іди!.. Стань на середину.

Тоді Маной заворушився. Він давно вже не міг легко підніматися, завше із зайвими рухами, завше з натугою. Але підвівся, боязко ступив уперед, волочачи неслухняні ноги, і рука безживно повисла вздовж тіла.

Він став поруч з гостем і понурив голову. А гість наче забув про нього — знову вдивлявся в людей.

— Чи гоже в суботу чинити добро? Чи зло творити? — голосно запитав назаретянин. — Ось він, бачите?.. — показав на Маноя. — Врятувати його в суботу чи згубити?

Мовчання у відповідь, тільки сторожко скрипіли синагозькі лави.

— Субота для людини чи людина для суботи?.. Несмілива тиша.

— Руку! — Маноєві різко, окриком. — Простягни руку!

Безкоста Маноєва рука ворухнулася і піднялася… Ніхто чомусь не скрикнув, не подивувався. Схоже, що й сам Маной теж.

Гість узяв його долоню.

— Подав мені руку — подаси тепер кожному. Треба тільки дуже захотіти. Що богові до тих, хто нічого не прагне, навіть собі здоров’я… — Він відштовхнув від себе Маноя. — Йди!.. Сміливіш, сміливіш! Ти людина, як і всі!

І Маной пішов, хитаючись від зачудування, і руку він ніс припіднятою, боячись опустити.

— Отже, Син Людський є господар суботи! — оповістив гість і рушив услід за Маноєм.

Капернаум славив пророка, а Бен-Рувим осоромився. Симон пишався тим, що назаретянин спинився в його оселі. Жінки сходилися до джерела з глеками і міркували собі, що Син Людський — саме той, кого вичікували євреї багато віків. Він посланий Ієговою повернути велич дому Давидовому…

І всі знали: пророк піде далі, спершу до сусідньої Віфсаїди — із заходом сонця, ближче до вечора, щоб під новим дахом зібрати нових слухачів.

Але ще вдень Бен-Рувим спорядив у Віфсаїду свою людину до знайомого фарисея Садока.

Віфсаїда була такою ж глухоманню, як і багато інших галілейських містечок — крем’янисті стежки збігають від однієї пласкуватої хижі до іншої, обриваються на березі розлогому і кам’янистому. Але жила Віфсаїда осібно. Неширокий в тутешніх місцях Йордан відділяє її від усіх, край землі обітованої тут, а тому кожен мешканець Віфсаїди особливо ревно намагався дотримуватись Закону.

З цього захованого в далекому закутку містечка якщо і вирушали в Іудею, то не пророки, а секарії, які зневажали слово, зате діяли кинджалом. Скаравши на горло відступників благочестя, вони поспішали додому. Віфсаїда схоронить їх і від римлян і від слуг первосвященика — гори тут безлюдні, з безліччю затишних ущелин і потаємних печер.

Найпобожніший у Віфсаїді фарисей Садок відрізнявся від усіх інших фарисеїв, зажерливих і гордовитих. Він жилавий, обгорілий на сонці, мов головешка, ходить у рам’ї, їсть, що доведеться, не шукає для себе ні вигоди, ні слави. Його боялися на всьому узбережжі аж до суєтної і чванливої Тіверіади. І пошепки подейкували — довга рука в Садока, може дотягнутися навіть до Єрусалима.

Чутка про нового пророка долетіла й сюди, судили, рядили і чекали, що скаже про нього Садок. І той промовив словами Єзекіїля:

— Пророки твої, Ізраїль, мов лисиці в розвалищах. Вони незрячі і прорікають лжу, мовлячи «Господь сказав», а Господь не посилав їх… Хай підніметься рука моя проти тих незрячих пророків, які прорікають лжу…

Пополудні, коли спека трохи спала, з усіх помешкань стали стікатися до берега люди. Виноградарі забули про свої виноградники, кушніри покинули свої замочені шкіри, рибалки не лагодили сіті до вечірнього лову — тупцювали на березі, перемовлялися, визирали — чи не з’явиться у морі човен.

Він з’явився, коли за далекими Кармельськими горами сонце стало занурюватись у зелені води великого моря.

Весла, вириваючись з води, тривожно відсвічували у присмерку. З кожним помахом барка наближалася до берега. Напружене мовчання порушив Іоанн, молодший із синів Зеведеєвих, яких за надмірну екзальтованість і шумливість Син Людський назвав недавно «сини громові».

— Усеньке місто висипало! — вигукнув Іоанн радісно.

Статечний Симон, який тішився і засмучувався тільки по думки, кинув:

— Не до вподоби мені.

— Не подобається, що зустрічають учителя? — обурився Іоанн.

— Надто дружно стрічають.

Юрба на березі насторожено застигла — жодного змаху руки, ніхто не кидається до води, щоб першому зустріти нового пророка, — збилися вкупу. І Симона підтримали:

— Віфсаїда не любить гостей.

— Тут нікому не ймуть віри.

— Навіть одне одному лише у свята.

— Харцизяцьке місто.

І юний Іоанн, «син громовий», розгублено промовчав.

— Учителю наш, — сказав Симон, — схоже, що лихе там замислили.

Учитель з Назарета, який сидів на кормі, обернувся з блукаючою усмішкою. Він не боявся юрби, він вірив у свою владу над нею.

— Берег близько, — відповів він. — Висадіть мене і вертайте, коли боїтесь.

— Я залишуся з тобою, вчителю! — скрикнув Іоанн.

Симон невдоволено помовчав і стримано заперечив:

— Куди нам вертатися? Глаголи життя вічного у тебе.

Під кормою барки заскрипіла галька.

Від юрби відокремилося десятків зо два чоловіків. Попереду, прямий, як струна, у рам’ї, як Аарон в червоних ризах, виступав Садок. Він підійшов до самої води.

— Той, хто називає себе Сином Людським, нехай вийде на берег. Решта залишаться в човні.