Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 26

Саме в той час, коли ці проблеми тяжко пригнічували Кнехта і йому часто снилися диспути з Десиньйорі, він, ідучи якось одним із просторих подвір’їв вальдцельського Селища Гри, почув, як хтось гукнув його на ім’я. Хоч голос і здався дуже знайомим, Кнехт не зразу пригадав, чий він. Обернувшись, він побачив високого юнака з борідкою, що радісно кинувся до нього. Це був Плініо. На Кнехта наринула хвиля спогадів і ніжності, й він щиро відповів на вітання. Вони домовились зустрітися ввечері. Плініо давно закінчив навчання у світських університетах і вже був на службі; тепер він скористався своєю відпусткою, щоб вільним слухачем пройти ще один такий курс Гри в бісер, як уже скінчив кілька років тому. Проте зустріч увечері вийшла не такою, як вони сподівалися: скоро друзі збентежено побачили, що їм немає про що розмовляти. Плініо був вільним слухачем, його терпіли як дилетанта, і хоч він з великим запалом проходив свій курс, але то був курс для сторонніх і аматорів, дистанція виявилася надто великою. Напроти нього сидів фахівець і втаємничений, який уже навіть своїм уважним і ввічливим ставленням до його зацікавлення Грою давав відчути, що має справу не з колегою, а з дитиною, яка бавиться на периферії науки, знайомої іншим до найпотаемніших глибин. Кнехт спробував перевести розмову з Гри на щось інше й попросив Плініо розповісти про свою працю і своє життя там, за межами Касталії. Тут уже Йозеф виявився відсталим, дитиною, яка ставила наївні питання і яку треба було обережно навчати. Плініо був юристом, намагався здобути політичний вплив, мав незабаром заручитися з дочкою одного партійного лідера, він говорив мовою, тільки наполовину зрозумілою Йозефові, багато висловів, які він часто вживав, здавалися касталійцеві порожніми, позбавленими будьякого змісту. Але все ж таки Йозеф зрозумів, що там, у своєму світі, Плініо щось важить, щось знає і плекає якісь шанолюбні мрії. А проте ці два світи, що колись, десять років тому, в особі двох юнаків з цікавістю й не без симпатії зіткнулися були один з одним, тепер стали чужі й несумісні, між ними зяяла прірва. Хоч треба було визнати, що цей світський чоловік і політик зберіг якусь прихильність до Касталії, він уже двічі жертвував задля Гри в бісер своєю відпусткою; та врешті, подумав Йозеф, це ж майже те саме, що він, Кнехт, одного чудового дня з’явився б у світі Плініо і як допитливий гість захотів би побувати на судовому засіданні, на якихось фабриках чи в добродійних установах. Обидва були розчаровані. У Кнехта склалося враження, що колишній його приятель став грубіший і поверховіший, а Десиньйорі, навпаки, здавалося, що в винятковій духовності й езотеричності його шкільного товариша проступає пиха, зачарований собою і своїм спортом «чистий дух». Проте обидва намагалися підтримати розмову, до того ж Десиньйорі мав що розповісти про своє навчання й про екзамени, про подорож до Англії і на південь, про політичні збори, про парламент. А раз у нього вихопилося речення, що прозвучало як погроза чи застереження. Він сказав: — Ось побачиш, Йозефе, скоро почнуться тривожні часи, може, вибухне війна, і хтозна, чи саме існування Касталії не буде знов поставлене під сумнів.

Йозеф не взяв близько до серця його слів, він тільки спитав; — А ти як, Плініо? Ти будеш за чи проти Касталії? — Що там я, — силувано усміхнувся Плініо, — навряд чи хто питатиме мою думку. Звичайно, я за те, щоб Касталія непорушно існувала далі, інакше мене б тут не було. Але все ж таки, хоч які скромні ваші вимоги з матеріального погляду, Касталія коштує країні чималеньку суму.

— Так, — засміявся Йозеф, — ця сума, як мені казали, становить приблизно десяту частину тієї, яку наша країна в сторіччя воєн витрачала на зброю і спорядження армії.

Приятелі зустрілися ще кілька разів, і чим ближче було до кінця курсу, який мав прослухати Плініо, тим більше упадали вони один біля одного. А проте обидва відчули полегшення, коли минули два чи три тижні й Плініо поїхав.

Магістром Гри був тоді Томас фон дер Траве,[35] широковідомий чоловік, що багато подорожував і знав світ, уважний і ввічливий до кожного, хто з ним стикався, але в усьому, що стосувалося Гри, надзвичайно пильний і аскетично суворий, великий трудівник, про що й гадки не мали ті, кому він був відомий лише з зовнішнього, офіційного боку, наприклад, у мантії керівника врочистої Гри чи на прийомі закордонних делегацій. Казали, що він тверезий, холодний раціоналіст, у якого стосунки з музами не йдуть далі за просту ввічливість, а серед молодих, захоплених аматорів Гри можна було часом почути й негативні думки про нього — хибні думки, бо хоч Томас фон дер Траве і не був ентузіастом і під час великих урочистих ігор не дуже любив зачіпати великі, дражливі теми, його власні, блискуче скомпоновані, формально неперевершені партії були для знавців переконливим свідченням його близького знайомства з глибинними проблемами Гри.

Одного дня Magister Ludi запросив Йозефа Кнехта до себе. Він прийняв його в своєму помешканні, в хатньому вбранні, і спитав, чи не зможе Кнехт зробити йому таку ласку — щодня в цю пору приходити на півгодини до нього. Кнехт, що ніколи ще не бував наодинці з Магістром, здивовано скорився наказові. Того дня Магістр запропонував йому ознайомитися з великим рукописом, пропозицією, що надійшла від вальдцельського органіста, — таких пропозицій надходило багато, і їх мала розглядати верховна інстанція Гри. Здебільшого то були прохання ввести в Архів Гри новий матеріал. Хтось, наприклад, особливо пильно вивчав історію мадригала і в розвитку його стилю виявив крутий поворот, який він записав музичними й математичними знаками, щоб його можна було ввести в словниковий склад Гри, ще хтось дослідив ритміку латинської мови Юлія Цезаря і знайшов у ній дивовижну подібність із наслідками добре відомих досліджень інтервалів у візантійському церковному співі або якийсь мрійник хтознавкотре винайшов нову кабалу для нотного письма п’ятнадцятого сторіччя, — вже не кажучи про палкі листи схибнутих експериментаторів, які, наприклад, з порівняння гороскопів Гете й Спінози робили найдивовижніші висновки й часто додавали до своїх прохань дуже гарно виконані в кольорах і начебто переконливі геометричні креслення. Кнехт палко взявся виконувати доручення Магістра. У нього самого в голові зринала не одна така пропозиція, хоч він ніколи нікому не посилав їх; кожен ревний гравець мріє про постійне розширення сфери Гри, аж поки вона не охопить цілий світ, навіть більше — він завжди сам розширює її в своїй уяві та в своїх приватних партіях і плекає бажання, щоб ті партії, які, здається йому, варто зберегти, попали з його приватного в офіційний Архів. Бо саме в цьому й полягав справжня, найвища вишуканість Гри досвідчених майстрів: вони настільки опанували виражальні, атрибутивні й формотворчі можливості її законів, що здатні будьякій грі з об’єктивними, історичними вартостями надати ще й цілком індивідуальних, неповторних рис. Один відомий ботанік якось жартома сказав про це так: «У Грі в бісер, мабуть, немає нічого неможливого, у ній якась окрема рослина здатна розмовляти з паном Ліннеєм латинською мовою».

Отже, Кнехт допомагав Магістрові аналізувати органістову схему; півгодини минуло швидко, другого дня він з’явився рівно в призначений час і так приходив щодня два тижні, щоб півгодини попрацювати наодинці з Магістром Гри. Вже під час перших зустрічей він помітив, що Magister Ludi примушує його старанно опрацьовувати до кінця навіть зовсім нікчемні пропозиції, непридатність яких видно було зразу. Він дивувався, що в Магістра є на це час, але поволі зрозумів: ішлося зовсім не про те, щоб допомогти Магістрові, взяти на себе частину його праці, а про зовсім інше — ця праця, хоча сама собою і потрібна, була тільки нагодою для надзвичайно ввічливої, проте дуже пильної перевірки його самого, молодого адепта. З ним відбувалося приблизно те саме, що колись, як він був ще хлопцем, після відвідин Магістра музики: він раптом побачив, що товариші почали ставитись до нього інакше, якось несміливіше, зберігаючи певну відстань, часом з іронічною шанобою. Він зрозумів, що готується якась зміна, але вже не тішився цим так, як тоді. Коли останні пропозиції були переглянуті, Магістр гри сказав своїм трохи зависоким, ввічливим голосом, з властивою йому дуже чіткою інтонацією, зовсім не врочисто: