Гра в бісер - Hesse Hermann - Страница 22

Збереглося три таких життєписи Йозефа Кнехта, ми їх усі наведемо від слова до слова, бо вважаємо, що це, може, буде найцінніша частина нашої книжки. Чи він їх написав лише три, чи їх було більше і один або й кілька згубилися, — можна гадати повсякому. Напевне ми знаємо тільки одне: після того, як Кнехт здав свій третій, «індійський» життєпис, канцелярія Виховної Колегії рекомендувала йому для наступного вибрати якусь ближчу історичну епоху, багатше документовану, а також більше звертати увагу на історичні деталі. Нам відомо з розповідей і листів, що Кнехт після цих зауважень справді почав вивчати матеріали для життєпису, перенесеного у вісімнадцяте сторіччя. Він хотів виступити в ньому в ролі швабського теолога,[30] який потім залишає церковну посаду, щоб цілком віддатися музиці; той теолог мав бути учнем ЙоганнаАльбрехта Бенгеля, приятелем Етінгера й деякий час гостювати в громаді Цінцендорфа. Ми знаємо, що Кнехт у той час прочитав і законспектував багато давніх, часом рідкісних праць про церковний статут, про пієтизм і про Цінцендорфа, про літургію і про церковну музику тієї доби. Ми також знаємо, що він був просто закоханий в образ прелата, чарівника Етінгера, та й до магістра Бенгеля теж відчував справжню любов і глибоку пошану — навіть сфотографував його портрет і якийсь час тримав у себе на столі, — й щиро намагався об’єктивно оцінити Цінцендорфа, що так само вабив його, як і відштовхував. Нарешті він кинув цю працю, задоволений тим, що встиг пізнати. Але заявив, що життєпису на опрацьованому матеріалі створити не може, бо надто багато зібрав деталей і надто ними захопився. Ці слова дають нам цілковите право розглядати ті три закінчені життєписи швидше як твір поетичної, благородної натури, ніж як працю вченого, що, на нашу думку, аж ніяк не применшує їхнього значення.

Але для Кнехта свобода, яку він тепер отримав, була не лише свободою самому вибирати собі наукові студії, як для решти студентів, а ще й великим відпруженням. Адже він був не тільки вихованцем елітарної школи, як усі, не тільки жив за суворими шкільними правилами, з чітко розподіленим днем, під пильним контролем і наглядом учителів, не тільки витримував усі труднощі, яких не бракує учневі такої школи. Крім усього цього, він ще й ніс особливий тягар: стосунки з Плініо зобов’язували його до такої ролі й такої відповідальності, які вимагали від нього найбільшого розумового й душевного напруження; адже це була роль надзвичайно активна й важлива, вона, власне, була не на його снагу й не для його віку, і впорався з нею Йозеф лише завдяки своїй величезній силі волі й талантові, та ще завдяки могутній підтримці здалеку, підтримці Магістра музики, — без неї він взагалі не зміг би довести справу до кінця. Ми бачимо двадцятичотирирічного Кнехта після закінчення вальдцельської школи передчасно дозрілим і трохи перенапруженим, проте, на диво, якоїсь видимої шкоди двобій з Плініо йому не завдав. Але, хоч ми й не маємо цьому безпосередніх доказів, та роль і той тягар дуже гнітили все його єство, — це видно з того, як учорашній школяр скористався своєю вимріяною волею. Кнехт, що в останні роки перебування в школі стояв на очах у всіх, був уже мало не офіційною особою, негайно й рішуче від усього усунувся; якщо простежити його тодішнє життя, то складається навіть враження, що йому найдужче хотілося б стати взагалі невидимим, ніяке оточення і ніяке товариство не здавалося йому достатньо тихим, ніяке життя — достатньо самітним. Тому й на довгі, бурхливі листи Десиньйорі він спершу відповідав коротко й неохоче, а потім і зовсім перестав відповідати. Славетний учень Кнехт зник, наче в землю запався; тільки у Вальдцелі слава його не згасла і згодом стала майже легендарною.

Саме тому в перші свої студентські роки Кнехт уникав Вальдцеля, тому ж таки він поки що відмовлявся від вищих та найвищих курсів Гри в бісер. А проте, хоч поверховому спостерігачеві могло тоді здатися, що Кнехт дивовижно нехтує Гру в бісер, ми знаємо: весь хід його вільних студій, такий начебто примхливий і безладний, принаймні досить незвичайний, визначала Гра в бісер, це був шлях до неї, до служіння їй. Ми спиняємося на цій обставині трохи докладніше, бо вона дуже характерна: Йозеф Кнехт, виявивши незвичайну впертість, дивовижно, помолодечому геніально використав свободу самому вибирати собі наукові студії. У Вальдцелі він, як і всі, пройшов офіційний вступ до Гри в бісер та повторний курс, потім, уже маючи серед товаришів репутацію доброго гравця, захоплений величезною притягальною силою цієї найкращої з ігор, скінчив наступний курс і ще учнем еліти був прийнятий до другого ступеня гравців, що вважали рідкісною відзнакою.

Через кілька років Кнехт розповідав у листі одному своєму товаришеві по офіційному повторному курсу, а згодом приятелеві й помічникові, Фріцові Тегуляріусу, про випадок, що не тільки став вирішальним для його наміру стати гравцем у бісер, а й дуже вплинув на хід його наукових досліджень. Лист цей зберігся. Кнехт пише: «Я хочу тобі нагадати один день і одну Гру з тих часів, коли ми з тобою, призначені в ту саму групу, так завзято компонували свої перші партії. Наш керівник дав нам кілька ідей і запропонував на вибір чимало різних тем; ми саме досягли нелегкого переходу від астрономії, математики й фізики до філології та історії, а керівник був великий майстер ставити нам, нетерплячим початківцям, усілякі пастки й зваблювати нас на слизьку стежку неприпустимих абстракцій та аналогій. Він підкидав нам звабливі ігризабавки з галузі етимології та порівняльного мовознавства й дуже тішився, коли хтось із нас попадався в його тенета. Ми до знемоги підраховували довжину грецьких складів, аж раптом керівник збивав нас с пантелику, заявляючи, що можна і навіть необхідно замість метричного скандування досліджувати акцентне, або ставив ще якесь подібне завдання. Формально він робив свою справу блискуче й цілком коректно, але мені такий спосіб викладання не подобався: він показував нам помилкові ходи й підбивав на хибні висновки, хоч і з добрим наміром застерегти від цих небезпек, але трохи й для того, щоб поглузувати з недосвідчених хлопців і якраз найзахопленіших якнайбільше остудити своїм скепсисом. Але саме на його уроці, під час одного такого заплутаного експериментумістифікації, коли ми навпомацки, несміливо намагалися накреслити більшменш прийнятну партію, я раптом, зворушений до глибини душі, збагнув суть і велич нашої Гри. Ми препарували якусь мовознавчу проблему і, так би мовити, зблизька розглядали період розквіту мови, її злет до вершин, проходячи з нею за кілька хвилин той шлях, на який їй потрібно було кілька сторіч, і мене дуже вразила та картина минущості всього сущого: перед нашими очима такий складний, давній, гідний якнайбільшої пошани, багатьма поколіннями повільно створений організм спершу розквітав, уже маючи в собі зародок смерті, а потім ця мудро вибудувана споруда почала занепадати, вироджуватись, хилитися до загибелі, — і враз мені сяйнула радісна думка, що все ж таки занепад і смерть тієї мови не завели її в небуття, що її молодість, розквіт і навіть загибель збереглися в нашій пам’яті, в нашому знанні про неї, в її історії, що вона живе далі в знаках і формулах науки, а так само в тайнописі Гри в бісер, і її будьколи можна відновити. Я раптом зрозумів, що в мові чи принаймні в принципі Гри в бісер кожен знак справді всеосяжний, кожен символ і кожна комбінація символів веде не кудинебудь, не до окремих прикладів, експериментів і доказів, а до центру, до таємниці й до серця світу, до першооснови знань. У сяйві тієї хвилини я побачив, що кожен перехід з мажору в мінор у сонаті, кожне перетворення міфа чи культу, кожне класичне, мистецьке формулювання, коли розглядати його справді медитативно, — це не що інше, як безпосередній шлях до найбільшої таємниці світу, де між коливанням туди й назад, між тією миттю, коли набирається в груди повітря, і тією, коли воно виходить з грудей, між небом і землею, між Інь і Ян,[31] вічно відбувається священнодійство. Хоч я вже тоді як слухач був присутній на кількох добре задуманих і добре проведених іграх, переживши при цьому велике піднесення й зробивши для себе не одне радісне відкриття, проте досі був схильний сумніватися, що наша Гра справді має таке велике значення. Врешті, кожна вдало розв’язана математична задача може дати духовну втіху, кожен добрий музичний твір, коли його слухаєш, особливо коли його виконуєш, може піднести душу, зробити її чутливою до великого, а кожна зосереджена медитація може заспокоїти серце й настроїти його в унісон із всесвітом; але саме тому, нашіптували мені мої сумніви, може, й справді Гра в бісер — тільки формальне мистецтво, розумова вправність, дотепне комбінування, а коли так, то краще кинути її і віддатися чистій математиці або добрій музиці. Але тепер я вперше почув внутрішній голос самої Гри, її потаємна глибока суть озвалася до моєї душі, і відтоді в мені не гасне віра, що наша висока Гра — справді lingua sacra, священна, божественна мова. Ти згадаєш ту хвилину, бо сам помітив тоді, що в мені відбулася якась внутрішня зміна, я відчув поклик. Я можу порівняти його лише з тим незабутнім покликом, що змінив і підніс моє серце і моє життя, коли мене, ще малого хлопця, проіспитував Magister musicae й покликав до Касталії. Я бачив, що ти помітив це, хоч і не сказав жодного слова; ми й тепер не будемо більше про це говорити. Але я маю до тебе прохання, і щоб пояснити його, мушу сказати тобі те, чого ніхто більше не знає і ніхто й не повинен знати, а саме: що я тепер кидаюся від однієї дисципліни до зовсім іншої, далекої від неї, не з примхи, а за твердо визначеним планом. Ти, мабуть, пригадуєш хоча б у загальних рисах ту учбову партію, яку ми на третьому курсі скомпонували з допомогою вчителя і під час якої я почув той голос і пережив своє покликання. Оце ту партію — вона починалася з ритмічного аналізу теми для фуги, а всередині її було речення, яке приписують Конфуцієві, — я й вивчаю тепер від початку до кінця, тобто працюю над кожною її фразою, переводжу її з мови Гри на первісну мову: математичну, орнаментальну, китайську, грецьку і т. д. Я хочу бодай раз у своєму житті фахово простудіювати й відтворити весь зміст однієї партії; з першою частиною я вже впорався, мені потрібно було на це два роки. Звичайно, доведеться згаяти ще кілька років. Та коли вже ми в Касталії маємо свободу вибирати собі наукові студії, я скористаюся цією свободою саме так. Я знаю, що мені можуть заперечити. Більшість наших учителів сказало б, нам потрібно було кілька сторіч, щоб винайти і вдосконалити Гру в бісер як універсальну мову й універсальний метод, щоб висловити з її допомогою всі духовні й мистецькі цінності та поняття і звести їх до спільного знаменника. І ось з’являєшся ти й хочеш перевірити, чи наш задум правильний! Для цього тобі потрібне буде ціле життя, і ти пожалкуєш, що взявся за цю справу. Ні, для цього мені не потрібно буде цілого життя, і, думаю, я й не пожалкую, що взявся за це. А тепер вертаюся до свого прохання: оскільки ти працюєш в Архіві Гри, а я з певних причин ще довго не хотів би з’являтися у Вальдцелі, прошу тебе відповісти на кілька моїх запитань, тобто подати мені в нескороченому вигляді офіційні коди й знаки різних тем, що зберігаються в Архіві. Я розраховую на тебе, а якщо тобі колись знадобиться моя допомога, я так само буду до твоїх послуг».