Стріла Часу - Бердник Олесь Павлович - Страница 25

Горовий підійшов, захоплено оглянув мініатюрний апарат.

— Заздрю, їй-богу, заздрю. А енергія?

— Атомні батареї.

— Але чому гвинт? Адже я бачив вертольоти, що використовують стиснуте повітря…

— А мені подобається гвинт. Безпечніше… Ану, допоможи, Іване, викотити. Це зовсім легко… От бачиш! Ну, друзі дорогі, сідайте!

Оксана сіла поряд з сином, біля крісла пілота, а Діжа примостився коло Горового. Незадоволено покрутивши головою, професор виглянув в ілюмінатор.

— Щось тіснувато. Чи понесе ця бабка чотирьох чоловік?

— Не бійтеся, вона й слона понесе! — весело гукнув Гнатенко.

— Так то ж слон, а то Діжа! — ущипливо зауважив Горовий. — Діжу, може, й не понесе!

— Прошу без натяків! — огризнувся Іван. — Я все ж таки професор який-небудь!

— Колишній! — засміявся Горовий. — А тепер ти, брате, бродяга без роду і племені.

Загальний сміх змішався з шумом гвинта. В ілюмінаторах блиснула стрічка Дніпра, колихнулися мости, святий Володимир. Апарат швидко набирав висоту. Внизу промайнули квартали Дарниці, з’явилася широка стрічка шосе, заповнена мініатюрними цятками машин.

— Так куди ж ви все-таки везете нас? — крикнув Горовий, нагинаючись до Гнатенка.

— Ще хвилину, друже. Уже недалеко…

Вертоліт знизився, блискавично промчав над сосновими заростями, над квадратами зелених полів, над вулицями селищ. Потім внизу з’явилася широка смуга сріблястих тополь. Вона тягнулася на багато кілометрів, пропадаючи в імлі. Відразу ж за тією смугою була величезна забетонована площа, на якій виднілися овальні споруди, схожі на ангари. Горовий і Діжа припали до ілюмінаторів, обмінюючись схвильованими вигуками.

— По-моєму, це шосе на Бориспіль!

— Тут десь був аеродром!

— Оце ж він і є!

— Але чому такий величезний?

— А он дивись, дивись, стріла! Велетенська стріла!

— Стріла, — прошепотів Горовий. — Стріла, націлена в небо… Космічний корабель. Мрія моя дитяча!..

Вертоліт плавно приземлився. Гнатенко хутко відчинив дверцята, вискочив назовні.

— Оце другий сюрприз! — сміючись, сказав він. — Ну та ти сам догадався, що воно таке! Як ти сказав? Стріла, націлена в небо? А це здорово!

— Стріла, що пробиває небо! — підхопила Оксана. — Стріла, яка відкриває невідоме!

Василь Горовий мовчки вийшов з вертольота, подивився навколо. Скільки оком кинь, матово виблискує площа космодрому. На ній височіють естакади, узорчаті башти, прозорі ангари. А ось, зовсім недалеко — космічний велетень, що формою своєю ніби уособлює прагнення невгамовної людської думки, порив неспокійного духу в незвідані глибини. Василь заплющив очі. В його уяві виник пам’ятник Вогняному Смерчу — революціонеру далекої системи. Акорди безконечності сколихнули простір, яскраво спалахнула гігантська зоряна спіраль… Горовий труснув головою, відганяючи видіння. Ось він — початок спіралі, початок титанічного стрибка у Всесвіт — оця стріла, схожа на закуту в метал блискавицю!

— Подобається? — тихо спитала Оксана.

Горовий, не повертаючись, мовчки кивнув. Потім, після довгої паузи, запитав:

— Робота ще не закінчена?

— О ні, вона триватиме ще кілька років. Адже цей корабель готується для польоту до зовнішніх планет.

— А поки що?

— А поки що… далі Марса люди не бували… крім вас!

Горовий метнув швидкий погляд на Оксану. Сміється, чи що? Ні. очі серйозні і навіть сумні. Ось вона ніжно поклала свою долоню на руку Василя, по-материнськи погладила.

— Я розумію вас… Але ж ви даремно так… переживаєте! Ви недавно сказали: почнемо перші кроки. От і робіть їх. Знаєте, для чого ми привезли вас сюди? Для того, щоб нагадати вам, що треба робити!

— Днями я повертаюся до Москви, — обізвався Гнатенко. — Поїдемо разом. В школу астропілотів. Там ти й передаси свій проект космічного корабля в Інститут космонавтики!

— Але ж та конструкція розрахована для міжзоряних перельотів?

— От і чудесно! Значить, ми ще, може, побуваємо в інших системах… Ну як? Василю, Іване! Чого ви похнюпилися? Чи вигляд оцієї стріли запаморочив вас?..

Три руки дружно піднялися вгору, зустрілися в сильному потиску. Потім Гнатенко охопив Горового і Діжу за плечі і потягнув до вертольота.

— Я знаю, вам хочеться подивитися, походити, порозпитувати! Знаю і співчуваю! Але сьогодні не треба. Ну, прошу вас, друзі… Єй-єй, вам ще надокучить мати справу з ракетами. Мамо, ну скажи їм!

— Вони підкоряться мені! — удавано грізно сказала Оксана, нахмурюючи брови. — Ану, діти мої, сідайте до вертольота, а то як візьму лозину!..

Вона не втримала, розсміялася і зовсім лагідно додала:

— Бачите, сонце закотилося за обрій, скоро ніч. А сьогодні треба зробити вам ще один сюрприз. І хто зна… — Оксана пильно подивилася на Горового і Діжу. — Хтозна, який із сюрпризів вам припаде більше до душі?

Діжа підняв руки вгору, кумедно заплющив очі. Хрящуватий ніс його смішно заворушився.

— Здаюся, везіть, куди хочете. Тільки не моріть голодом! Ми ж не в чужому світі, а на Землі! Чи є тут якийсь ресторан або буфет, як в добрі минулі часи?

— Діжа невиправний, — засміявся Василь-старший. — Але я згоден… Везіть, куди хочете. Тільки скажіть же, мучителі, чи далеко?

— П’ять хвилин, — запевнив Гнатенко. — Там буде все — і ресторан, і буфет!

— Правда? — зрадів Діжа. — Ну, то я готовий…

Він легко підскочив і зник в отворі машини. Василь ще раз оглянув широке поле космодрому, зітхнув і поліз слідом за ним. Гнатенко вийняв з кишені дві чорні пов’язки, наблизився до Діжі.

— Доведеться вам зав’язати очі на час польоту.

Іван закліпав повіками.

— Що це за піратські прийоми? Василю! Ми не в майбутнє прилетіли, а в часи середньовіччя! Тікаймо звідси…

— Пізно! — зачиняючи дверцята, гримнула Оксана. — Ви в наших руках. Повний послух або скинемо на землю…

— Без парашутів? — жалібно запитав Горовий.

— Без…

— Ну, то робіть з нами, що хочете. Пов’язки, то пов’язки…

Гнатенко, сміючись, зав’язав Івану і Василю очі, помахав перед їх обличчям кулаком.

— Тільки не зривати. Інакше — буде біда. Даєте слово?

— Даємо!

— Ну тоді тримайтеся!

Сріблиста машина колихнулася, задрижала. Над нею виникло туманне коло гвинта, яке швидко понесло мініатюрний апарат у височінь…

ЗНОВУ РОЗЛУКА

Через кілька хвилин вертоліт почав знижуватися.

— Що, вже? — здивувався Василь.

— Уже! — хитро відповів Гнатенко.

— Назад в Київ прилетіли, чи що?

— Побачиш!

Машина легко здригнулася, заколихалася на місці. Горовий чув, що відчинилися дверцята, мотор заглух. Пролунав тихий сміх.

— Знімати пов’язку? — крикнув Діжа.

— Ні в якому разі! — зашипів Гнатенко. — Починається найцікавіше. Виходьте…

Василь намацав отвір, стрибнув на землю. Під ногами шелестіла трава. В обличчя дихнув прохолодний вітрець, він ніс з собою запахи квітів і ріки. Горовий відчув, що його взяли за руку.

— Оксано?

— Я, друже…

— Дивно як… Ніби в дитинстві. Що ви хочете показати мені?

— Дитинство, Василю. Мовчіть і йдіть…

Горовий замовк і йшов у повній темряві, спираючись на руку Оксани. Ну, звичайно, все повернулося назад. Сон закінчився, дивний, неземний сон! Минуть канікули… і він повернеться до Києва. Здавати дипломну роботу… і мріяти про чудову незнайомку… про зеленооку Оксану…

— Оксано!

— Я, Василю…

— Ви плачете?

— Ні, ні, друже… То вам здається… Мовчіть. Ще трохи.

Під ногами м’який пісок. Він ніби запрошує лягти і спочити. Що він нагадує, який час, кого?

— Сідайте…

— Слава богу, — почувся буркотливий голос Діжі. — Комедія закінчилася?

Василь обережно сів. Під ним камінь. Чому камінь? Де ж вони? Пахне димком багаття, потріскують іскри, в обличчя пашить тепло. Щось клекотить — весело, пустотливо… І пахне, пахне юхою!

Горовий зірвав пов’язку, скочив на ноги. Ніч, зоряна ніч охопила його, обвила темно-синім серпанком, притиснула до землі. Прямо перед ним — вогнище. На триніжках — казан. А праворуч, рядом з Гнатенком та Оксаною — дід Данило. Він весь заріс бородою та вусами, згорбився, тільки очі — дитячі сині очі — сяють з хащів щетини веселими вогниками. Сміється він чи плаче?