Стріла Часу - Бердник Олесь Павлович - Страница 14

Частина друга. На краю Космосу

ПРОБУДЖЕННЯ

Останнє, що я пам’ятаю, — музика. Дивні, гармонійні акорди, могутні і пестливі, рвали моє тіло на частки, висмоктували кров, руйнували мозок. Свідомість жила ще якусь мить. І в ту неповторну частку часу мені здалося, що я падаю в густу, тягучу чорну рідину… Правда, навіть чорною її назвати не можна. Це був морок — густий, непроникливий, всепоглинаючий. В ньому розтанули, розвіялися мої почуття, бажання, воля, розум. Мільйони голок впилися гострими вістрями в нерви, але той біль був десь ніби поряд зі мною. Гарячий вихор налетів, захопив те, що залишилося від мене, і покотив залишки свідомості по безконечних сходах… вниз і вниз…

Залишилася тільки музика… І я був музикою… Я був дивною гармонією, прекрасною гамою звуків, що кружляли в замкнутому сферичному просторі, звиваючись у тугу спіраль і знову розкручуючись. Неймовірне, неземне, казкове відчуття…

Музика звучала довго, дуже довго… чи, може, мені так здавалося, бо не було взірця, виміру, з яким би я міг порівняти свої враження… і не було також пам’яті про минулий світ, про Землю, друзів, навіть… про вас, Оксано…

Гармонія спрощувалася, звуки злітали з недосяжних висот, зливалися в єдине русло, з’єднувалися в один могутній звук, в одну ноту. Нота блискавично мчала десь в безконечність, рвала чорний морок простору, розкидала навколо блакитні іскри, хвилювала неосяжний океан небуття… Тим хвилюванням був я… Тепер я певен, що якби замовкла нота, наступила б смерть… Життя, інтелект, почуття, — все, що складало мене, жило в тій ноті, як живе рослина в зерні, в спорі, як живе майбутня машина в мозку конструктора, як живе ціле покоління грядущих людей в поцілунку закоханих…

Та ось нота роздвоїлася, звуки розійшлися в неозору даль, охопили собою безконечність і зійшлися знову. А в те велетенське коло полилися інші акорди, сплітаючись у знайому мелодію. Мелодія наростала, могутнішала, сповнювалася значимістю і змістом…

І ось…. у суцільному потоці замерехтіли перші проблиски світла… та ні, не світла… то ще були тільки розмаїті плями… Вони химерно спліталися між собою у такт з гармонією, знову розходилися, яснішали. Звуки і фарби з’єднувалися, закручувалися спіраллю і мчали все швидше і швидше вузьким, стрімким і пружним потоком.

То був потік життя, знову народженої дійсності. Поверталася свідомість, почуття, пам’ять. Я відчув самого себе, своє «я». Потім прийшла радість буття. Я довго ще не міг згадати, що зі мною. Не хотілося розплющувати очей, ворушити руками й ногами. Відчувалася дивовижна легкість, свіжість.

Нарешті, музика поволі затихла. Останні її звуки одлунали і покотилися в далечінь… Згасли й дивовижні фарби, що супроводжували гармонію. Мені захотілося руху, життя…

Я поворушив пальцями рук і ніг. Щось заважало. Глибоко вдихнув повітря. Груди міцно обплутувало щось м’яке. Я розплющив очі…

Навколо мерехтіла ніжна блакить. Крізь цей лагідний тон ледь помітним серпанком пливла зеленкувата імла. І тут… я згадав!.. Ми ж разом з професором мали вилетіти з Землі! Що трапилося? Чому я не відчуваю ніякого польоту? Чому навколо така незвичайна тиша? Може, в чужому апараті знову щось зіпсувалося?

Та вже в наступну секунду я збагнув, що помиляюся. Адже при вильоті крізь прозору сферу апарата було видно стіну лісу, небо і зелену галявину. А тепер нічого цього не було…

Даремно я намагався розглядіти що-небудь за межами нашої кулі. Нічого знайомого! Якісь непевні обриси, примарні плями, райдужні кола…

Мною оволоділо нетерпіння. Не вічно ж лежати в цих невидимих обіймах! Треба якось вийти з кулі…

Апарат ніби відчув моє бажання. Тиск слабшав, обійми розмикалися. Потім безшумно розчинилися «дверцята» моєї тюрми. З неймовірним хвилюванням я зробив крок уперед. Потім другий. Озирнувся. Я опинився в знайомому овальному коридорі, посеред сфери.

Навколо нікого не було, але мені стало якось ніяково, бо я не мав на собі ніякої одежини. В ту ж мить в кінці приміщення з’явився отвір, і з нього вийшов іншопланетний космонавт в своєму чорному одязі.

Чужинець запитливо поглянув на мене, зрозумів. В його очах промайнула лагідна посмішка. Він відкрив якусь нішу і подав мені щось на зразок комбінезона, але малесенького, зовсім дитячого розміру.

Я здивовано знизав плечима. Космонавт відкрив долоню, на якій лежав мініатюрний апарат-перекладач.

— Не дивуйтеся, — почулося з отвору. — Вбрання еластичне, підходить на будь-кого.

Я спробував. Справді темно-синя тканина легко розтягувалася. Вона м’яко облягала мої руки і ноги, зімкнувшись на шиї. Залишався ще своєрідний капюшон, але я не захотів закривати вуха. Космонавт оглянув мене, задоволено кивнув. Я з подивом відзначив, що хоч руки мої й закриті, почуття легкості й свіжості залишилося.

Чужинець відчинив сусідню нішу. Я ждав, що звідти вийде професор Діжа. Минуло кілька секунд. Почулося радісне зітхання, потім у коридорі з’явилася постать людини.

Я був здивований до краю. Що таке? Галюцинація? Перед нами стояла земна людина, але не професор Діжа. Це був молодий, худорлявий хлопець, міцно збудований, з матово-білим тілом і стрункою поставою. І потім… в Івана Ігнатовича була лисина, а в цього незнайомця он яка чорна чуприна! Тільки форма носа та погляд невеликих очей чимось нагадували «консервованого Моржа». Напевне, космонавт взяв ще якусь людину з Землі?!

— Прибули, Василю? — почулося запитання.

Я був зовсім приголомшений і, мабуть, мав кумедний вигляд, бо хлопець зареготався.

— Що з вами? Чого ви витріщилися на мене? Не впізнаєте?

— Хто ви?

— Як? — заїкнувся хлопець. — Ви не впізнаєте мене, Василю? Що ж зі мною трапилося? Невже триклята машина так мене покалічила? Я завжди був переконаний, що кібернетика до добра не доведе! Бач ти — людину консервувати, а потім знову воскрешати!

Я не міг стриматися від усмішки, слухаючи цю тираду. Перед нами був все-таки професор Діжа, тільки чомусь він став молодшим на добрих тридцять років.

— Заспокойтеся, Іване Ігнатовичу, — озвався я. — Якщо апарат змінив вас, то, повірте, тільки на краще. Погляньте хоча б на руки!

Помолоділий професор простяг руки вперед, занепокоєно оглянув їх. В його очах промайнув вираз здивування, а потім задоволення.

— Гм… гм! Дивно! Неймовірна трансформація! Невже вони вміють омолоджувати? Я добре бачу, що моя шкіра така, як була в дні юності! Дзеркало! Дайте мені дзеркало!..

— Пробачте, професоре, — розвів я руками, — але в мене, крім оцієї чудної одежини, нічого нема… А у вас тим більше…

Тільки тут Іван Ігнатович зрозумів, що він голий. На його щоках спалахнув рум’янець. Він жестом попросив що-небудь прикритися. Космонавт подав йому таке ж вбрання, як і в мене. Одягнувшись, професор знову попросив дзеркало. Чужинець якусь мить задумливо згадував, потім розвів руками.

— Я зрозумів. Але тут нічого подібного нема. В нас в далекі часи теж вживали шліфовані поверхні, які відбивають світло. Такі речі використовували, крім побуту, в астрономії, для конденсування променів далеких світил…

— Рефлектор! — задоволено озвався професор.

— Але то була первісна стадія культури, — продовжував космонавт. — Тепер у нас інша техніка, інші методи. Потім ви зрозумієте…

— Не знаю, яка тут техніка, — пробубонів Іван Ігнатович, — а подивитись на свою фізіономію нема змоги, це я добре зрозумів. То скажіть же, яким чином я став молодим? Та й супутник мій теж якийсь інший, ніби обновлений…

Я справді відчував себе незвичайно легко, піднесено. Думки були ясні, чіткі.

— Нічого складного нема, — сказав космонавт. — Записуючи вас у свою «пам’ять», апарат запам’ятовує тільки потрібні, здорові елементи, а все непотрібне для організму — залишається поза програмою…

— Зрозумів! — вигукнув професор. — Чорт забери! Це ж здорово! Це ж вирішення проблеми довголіття!..