ЩО БУЛО ПОТІМ - Смолич Юрий Корнеевич - Страница 5

Це справді було щось подібне до друкарської машинки, але це була не вона. Правда, як і в друкарській машинці, тут була клавіатура, але клавішів було трохи більше, і вони були менші від клавішів друкарської машинки. Проте тільки клавіатурою й була подібна ця машинка до друкарської. Ні ричажків з літерами, ні котушок із стрічкою, ані валика для паперу в машинці не було. Увесь механізм машинки був закритий чорним жерстяним лакованим кожушком. Тільки проти клавіатури в кожушку був рядок відтулинок, засклених різноколірними скельцями. Вони грали зараз проти сонця — матове, червоне, синє, жовте, зелене і фіолетове. Збоку з-під кожушка звисав недовгий електричний шнур із штепселем. Немов це був звичайний електрочайник або праска.

Сахно взяла цей шнур і вставила штепсель у розетку. Всередині машинки зразу щось тихо затремтіло й загуло. Там працював маленький мотор. Тоді Сахно потисла один клавіш, і він м’яко віддзвонив їй. Вона потисла другий, третій. Вони так само віддзвонили. Воднораз синє віконце засвітилося. Там спалахнула мікроскопічна лампочка.

Доктор Івановський кінчив витирати руки і поглянув скоса, що робить Сахно. Машинка не була йому відома.

— Дивіться ж, докторе! — почув він вигук Коломійця і, озирнувшись, побачив, що Коломієць і Петрова повернулися до дверей.

Вони так дивилися на двері, ніби звідтіля мав зараз увійти хтось дуже цікавий і сподіваний.

Справді, двері до першої кімнати стукнули. Почулися чиїсь повільні, розмірені й важкі кроки в передпокої. Хтось прямував сюди, до цієї кімнати. Потім рипнули двері й на порозі з’явилась висока і ставна постать.

Сахно не покидала своєї машинки. Вона зовсім не звернула уваги на того, що прийшов, і далі вицокувала на клавіатурі. Клавіатура м’яко віддзвонювала і різнобарвно відсвічувала своїми лампочками. Раптом Сахно урвала вицокування і, покинувши машинку, одвернулася від вікна.

Незнайомий зробив два кроки і теж враз спинився біля порога. Доктор Івановський кинув на нього оком. Але він зразу ж подивився вдруге — пильно й уважно.

Постать незнайомого справді повинна була б привернути пильну увагу.

Це був високий ставний чолов’яга, що виглядав ще вищим від свого росту, бо держався напрочуд рівно й випростано. Так виструнчувалися тільки царські солдати на муштрі, його рухи, які він показав, зробивши оті два кроки після порога, могли вразити ще й вимушеною і напруженою непорушністю тулуба.

Він підкидав ноги рівно, не згинаючи в колінах, а весь тулуб у цей час не рухався. Руки його були витягнені й притиснені міцно до боків, голова стирчала прямо, тільки злегка киваючи на кожному кроці. Він був, як механічний манекен або страшний каліка на протезах і в сталевому корсеті.

Але найбільше вражало обличчя чудного незнайомця.

Щоки його були жовтувато-воскові, немов прозорі й трохи спухлі. Губ, рожевих людських губ, власне, не було. М’якість вуст була майже така ж жовто-прозора, як і вся шкіра на щоках. У трохи розтуленому роті видно було два ряди зубів, звичайних білих зубів, але стирчали вони з зовсім безбарвних, прозорих, набряклих ясен.

Обличчя було непорушне, закам’яніле, жодна рисочка не тремтіла в зморшках і складках. Очі були заплющені й запалі.

Доктор Івановський аж здригнувся від несподіваної думки, що пронизала мозок. Він поточився до чудного незнайомця-потвори. Він хотів краще розглянути його.

У цей час Сахно знову відвернулася до вікна, до своєї машинки. Чудний незнайомець, видно, не вразив її, і вона знову взялася цокати на машинці.

Немов тільки й чекавши цього, незнайомець знову підкинув одну по одній свої ноги і зробив кілька кроків назустріч докторові Івановському. Підійшовши зовсім близько, він вдруге спинився. Потім підніс руку і так само надто прямолінійно, немов механічно, простяг її докторові Івановському. Він хотів привітатися.

Доктор Івановський не взяв руки. Нахмурившись, він гостро роздивлявся. До нього підійшла, спинилася й простягала руку нежива істота. Доктор Івановський голову дав би собі відрубати, що то був труп…

У великій білій залі було тихо й ясно. Здавалося, ця тиша і ясність були невід’ємними складовими елементами загальної білої чистоти. Біла чистота була тут скрізь і на всьому. Вона панувала необмежено. В залі були білі стіни, біла стеля і навіть біла кахляна підлога. Величезне вікно — на цілу широку стіну — було теж біле, бо було засклене білим матовим склом. Великі лампіони на стелі світили біло й м’яко з-під молочно-білих абажурів. Меблі в кімнаті — довгі та вузенькі столи, високі табурети, вузькі шаховки та етажерки — були також поліровані біло.

Білі були й люди в цій кімнаті. Вони були в довгих білих халатах і куцих білих шапочках на голові. Вони скупчились всі довкола середнього, довгого і вузького, столу і нахилилися над ним. На столі, випроставшись, лежала людина. Вона теж була вся біла. Білі простирадла, білі рушники, біла марля. Проте білою була навіть і та частина обличчя та тіла цієї людини, що не була покрита простирадлами, рушниками і марлею. Ця людина була біла блідістю немочі, вона була під наркозом.

Професор Трембовський кінчив операцію. Цю білу людину він щойно врятував від передчасної смерті. Він розтяв своїм гострим ланцетом її шкіру і м’язи, добувся до нутрощів і вбив передчасну смерть цієї людини, що була саме там, у нутрощах. Він там піймав і вбив люту хворобу, як видирають і нищать бур’ян, що заростає на грядці. Тепер помічники й асистенти професора Трембовського загладжували сліди нищівного бою, що відбувся в нутрощах людського організму. Вони вертали людському тілу його первісну та звичайну форму і вигляд. Вони вклали всі органи на місця, розв’язали кров’яні судини, зашили жирові покрови, м’язи і шкіру. Людина знову набирала нормального вигляду, і ніхто зовні не впізнав би тих величезних змін, що сталися всередині внаслідок відважної операції.

Професор Трембовський мив під краном руки і мріяв, як він зараз вийде з операційної і закурить запашну цигарку. Перед очима йому ще стояли щойно бачені нутрощі. Серце, легені, шлунок, кишки. Тямущий хірург орієнтувався серед незчисленних внутрішніх людських органів, як старий візник у завулках рідного міста. Заплющивши очі, він знав, де звернути, де об’їхати, а де можна рушати навпростець.

Було тихо, як тільки може бути тихо там, де швидко і злагоджено працює кілька пар вправних людських рук. Тихо шелестіли халати лікарів і сестер. Тихо подзвонювали дрібні стальні інструменти, тихо перешіптувались оператори, тихо постогнував і похрипував оперований.

Двері операційної стиха рипнули, і до зали просковзнула санітарка.

— Професоре, — торкнула вона за рукав професора Трембовського. — Як накажете робити? Там ви дали розпорядження прийняти два трупи від громадянки Юлії Сахно, але вона привезла їх аж три…

— Три?

— Три.

— Чорт забирай! — вражено вигукнув професор, порушивши урочисту тишу операційної.

Цей вигук був немов гасло. Всі оператори біля столу раптом голосно заговорили і шумно зарухалися. Вони кінчили. Хворого можна було відвозити до палати. Професор Трембовський поглянув на санітарку.

- І вона, ця громадянка, вже привезла всі три?

— Так, професоре.

- І ви їх бачили самі, на власні очі?

— Так.

- І вони всі той… Справді, той?..

— Що, професоре? — не зрозуміла санітарка.

— Ну, мертві, я вас питаю?

— Звісно, мертві, професоре.

Професор ще якусь мить розглядав санітарку, немов вона була йому маловідома, і він не зміг звіритися на її слова. Але це була Шура, давня санітарка при операційній. З професором Трембовським вона працювала вже років з десять. Професор знизав плечима і кивнув:

— Добре. Скажіть сторожеві — нехай прийме всі три. Але нехай не кладе їх до моргу, а зараз приставить до малої операційної.

— Слухаю, професоре.

- І хай не здумає покласти їх у формаліновий розчин! — схопився ще професор.