Соляріс - Лем Станислав - Страница 46

— Ні,— відповів я вперто,— я не маю на увазі людину. Можливо, деякі риси мого бога й справді відповідали б цьому попередньому визначенню, але тільки через те, що воно аж ніяк не повне. Людина, всупереч усталеній думці, не визначає собі цілей. Їх їй нав’язує час, у який вона народилася. Вона може служити цим цілям або повставати проти них, однак об’єкт служіння чи бунту заданий їй іззовні. Повна свобода пошуків мети можлива тоді, коли людина одна, але це не реально, бо людина, яка не виросла серед людей, не здатна стати людиною. Цей… мій бог — істота, яка не має множини, розумієш?

— Ах,— зітхнув Снаут,— як же я зразу… — І показав рукою на Океан.

— Ні,— заперечив я,— і він теж ні. Як і те, що оминуло в своєму розвитку можливість стати богом, надто рано замкнувшись у собі. Він радше анахорет, пустельник космосу, а не його бог… Він повторюється, Снаут, а той, про кого я думав, ніколи б цього не зробив. Може, він саме зараз виникає десь у якомусь куточку Галактики і незабаром у нападі молодечого запалу почне гасити одні зірки й засвічувати інші, а ми помітимо це тільки через якийсь час…

— Ми вже помітили,— кисло мовив Снаут.— Нові й супернові… чи, по-твоєму, то свічки на його вівтарі?

— Якщо ти хочеш трактувати те, що я кажу, так дослівно, то…

— А може, саме Соляріс — колиска твого божественного немовляти,— докинув Снаут. Від дедалі виразнішої усмішки довкола його очей прорізалися тонкі зморшки.— Може, саме він у твоєму розумінні початок, зародок бога відчаю, може, життєві сили його дитинства поки що переважають його розум, а те все, що міститься в наших соляристичних бібліотеках,— просто довжелезний перелік його дитинних рефлексів…

— А ми якийсь-час були його іграшками,— докінчив я.— Так, цілком імовірно. І знаєш, що тобі вдалося? Створити зовсім нову гіпотезу на тему планети Соляріс, а це й справді неабищо! Ось тобі й пояснення, чому неможливо встановити контакт, чому немає відповіді, звідки беруться деякі —назвемо їх так — екстравагантності в поводженні з нами; психіка малої дитини…

— Я відмовляюсь від авторства,— буркнув Снаут, зупинившись біля ілюмінатора.

Ми довго дивились на чорні хвилі. На сході в тумані проступала бліда довгаста пляма.

— Звідки ти взяв цю концепцію недосконалого бога?— запитав раптом Снаут, не спускаючи очей з залитої сяйвом пустелі.

— Не знаю. Вона видалася мені глибоко правдивою, розумієш? Це єдиний бог, у якого я схильний був би повірити й чия мука — не спокута, вона нікого не звільняє, нічому не служить, вона просто існує.

— Мімоїд…— зовсім тихо, зміненим голосом мовив Снаут.

— Що ти сказав? А, так, так. Я помітив його ще раніше. Він дуже старий.

Ми обидва вдивлялися в обрій, затягнений рудою імлою.

— Я полечу,— несподівано обізвавсь я.— Тим більше, що ще ні разу не залишав станцію, а тут така нагода. Я повернуся через півгодини…

— Що ти сказав?— Снаут широко розплющив очі.— Ти полетиш? Куди?

— Туди.— Я показав йому на пляму тілесного кольору, яка бовваніла в тумані.— Що мені може стати на заваді? Візьму маленький вертоліт. Знаєш, буде дуже смішно, якщо на Землі мені доведеться колись признатися, що я, солярист, ні разу навіть не ступив на соляріанський ґрунт…

Я підійшов до шафи й почав вибирати собі комбінезон. Снаут мовчки стежив за мною, а потім зітхнув.

— Не подобається мені все це.

— Що?— Я обернувся до нього з комбінезоном у руках. Мене охопило збудження, якого я вже давно не переживав.— У чому справа? Ану викладай! Ти боїшся, що… Яке безглуздя! Даю тобі слово честі, що ні. В мене й на думці такого не було. Ні, далебі, ні.

— Я полечу з тобою.

— Дякую, але я хочу сам. Це все-таки щось нове, щось зовсім нове,— мовив я швидко, надягаючи комбінезон.

Снаут іще щось бубонів, проте я не дуже дослухався до нього, шукаючи потрібні мені для польоту речі.

Він вийшов за мною на ракетодром, допоміг викотити машину з боксу на середину стартового диска. Коли я надягав скафандр, Снаут раптом запитав:

— Скажи правду: дане тобою слово ще має для тебе якесь значення?

— О Боже, Снаут, ти знов за своє? Ну звичайно, має. Я ж тобі пообіцяв. Де запасні балони?

Снаут не сказав більше ні слова. Закривши прозорий купол, я подав йому знак рукою. Він увімкнув підйомник, я повільно виїхав на верх станції. Мотор прокинувся, протяжно загурчав, гвинт закрутився, й апарат напрочуд легко піднявся вгору, залишивши під собою маленький сріблястий диск станції.

Я вперше опинився сам над Океаном; тепер він справляв зовсім інше враження, ніж тоді, коли я дивився на нього з-за ілюмінатора станції. Можливо, це залежало від висоти польоту — я ковзав усього за якихось кілька десятків метрів над його хвилями. Тільки тепер я не просто знав, але й відчував, що горби і безодні, які чергувалися, жирно полискуючи, рухаються не як морський приплив чи хмари, а як тварини. Безперервні, хоч і надзвичайно повільні конвульсії мускулястого, голого тулуба — ось який це мало вигляд; сонно опадаючи, гребінь кожної хвилі полум’янів червоною піною. Коли я розвернувся, щоб вийти точно на курс мімоїда, який дрейфував надзвичайно повільно, сонце вдарило мені просто в очі, заграло кривавими відблисками в опуклому склі, а сам Океан став чорнильно-синім з цятками темного вогню.

Я досить невправно описав коло, і воно винесло мене далеко на підвітряний бік, а мімоїд лишився позаду, обернувшись на широку, неправильних обрисів смугу, яка вирізнялася на тлі Океану. Він утратив уже рожевий колір, якого надавав йому туман, став жовтуватим, наче висохла кістка, на хвилинку я навіть згубив його з очей і замість нього побачив удалині станцію, яка висіла над самісіньким Океаном, ніби велетенський старовинний дирижабль. Я повторив маневр, напружуючи всю свою увагу: прямо за курсом виростав масив мімоїда з химерним крутим рельєфом. Мені здавалося, що я можу зачепити його найвищий бульбоподібний виступ, і я так різко набрав висоту, що вертоліт, утрачаючи швидкість, заколихався. Моя обережність виявилася зайвою, бо заокруглені вершини химерних веж пропливли далеко внизу. Зрівнявши швидкість машини з дрейфом мімоїда, я повільно, метр за метром, почав знижуватись, аж поки над кабіною замигтіли крихкі вершини. Мімоїд був невеликий — три чверті милі завдовжки й усього кількасот метрів завширшки; у деяких місцях він звужувався — це свідчило про те, що він там незабаром розламається. Напевно, це був уламок значно більшого утворення, за соляріанськими масштабами — тільки дрібний осколок, рештка, яка налічувала вже бозна-скільки тижнів та місяців.

Між жилуватими підвищеннями зсуву, над самим Океаном, я помітив щось схоже на берег, кілька десятків квадратних метрів досить похилої, але майже рівної поверхні, й спрямував туди машину. Як виявилося, сісти було набагато складніше, ніж я сподівався: гвинт мало не зачепився за стіну, яка виросла просто на очах, однак усе скінчилося щасливо. Я відразу ж вимкнув мотор і відкинув кришку купола. Стоячи на крилі, перевірив, чи не повзе вертоліт в Океан; хвилі лизали зубчастий край берега за кільканадцять кроків від місця посадки, але вертоліт твердо стояв на широко розставлених полозах. Я зіскочив на… «землю». Те, що мені видалося стіною, за яку я мало не зачепився гвинтом, було величезною, дірявою, мов решето, тонкою, наче плівка, й порослою схожими на маленькі галереї потовщеннями кістяною плиткою, яка стояла сторчма. Щілина завширшки в кілька метрів ділила навскоси всю багатоповерхову площину, відкриваючи перспективу глибини; втім, її було видно й крізь великі, безладно розкидані отвори. Я видерся на найближчий похилий виступ стіни, пересвідчившись, що підошви черевиків мого скафандра надзвичайно чіпкі, а сам скафандр нітрохи не заважає пересуватися, і, опинившись на висоті п’ятьох поверхів над Океаном, обернувся, озираючи скелетоподібний краєвид. Тільки тепер я міг охопити його поглядом геть увесь.

Мімоїд разюче скидався на стародавнє, напівзруйноване місто, на екзотичне марокканське поселення, багато століть тому потерпіле під час землетрусу чи якогось іншого катаклізму. Я надзвичайно виразно бачив звивисті, напівзасипані й захаращені уламками ущелини вулиць, що круто спускалися до берега, який омивала густа, мов коломазь, піна, вище здіймалися уцілілі зубці мурів, бастіони, їхні овальні підніжжя, а у випуклинах і западинах стін чорніли отвори, схожі на висаджені вікна чи фортечні бійниці. Усе це місто-острів, важко перехилившись на бік, наче напівзатонулий корабель, навмання, стихійно сунуло вперед, повертаючись дуже повільно, про що свідчив позірний рух сонця на небосхилі й ліниве сковзання тіней поміж закутками руїн; іноді крізь них пробивався сонячний промінь, сягаючи того місця, де я стояв. Неабияк ризикуючи, я подерся ще вище, аж поки з виступів, навислих над моєю головою, градом посипалися дрібні уламки; падаючи, вони заповнили великими клубами пилу звивисті ущелини й вулички: мімоїд, звичайно, не скеля, і його схожість з вапняком зникає, якщо взяти уламок у руку; він набагато легший від пемзи, дрібнопористий, а через те й легкий, мов повітря.