Соляріс - Лем Станислав - Страница 39

Я був знайомий з оригінальними працями, що не ввійшли до цього каталогу соляристичної класики (як на мене, зовсім несправедливо), кільканадцятьох європейських психологів, які протягом довгого часу вивчали громадську думку, збираючи дуже пересічні, іноді навіть некомпетентні висловлювання, і встановили таким чином дивовижну залежність ставлення нефахівців до цієї проблеми від процесів, які паралельно відбувалися в колі науковців.

У сфері координаційної групи Інституту планетології, там, де порушувалося питання про матеріальну підтримку досліджень, теж відбувалися зміни, які знаходили свій відбиток у постійному, хоч і поступовому скороченні бюджету соляристичних інститутів та баз, а також у фінансуванні експедицій, що вирушали на планету.

Голоси, які наполягали на потребі згортання досліджень, чергувалися з вимогами застосувати енергійніші засоби, але ніхто, мабуть, не пішов далі адміністративного директора Всеземного космологічного інституту, котрий наполегливо твердив, що живий Океан зовсім не ігнорує людей, а просто не помічає їх, як слон мураху, що повзає в нього по спині, і для того, щоб привернути його увагу й сконцентрувати її на нас, треба застосувати могутніші подразники й використати машини-гіганти в масштабах усієї планети. Цікавою деталлю тут було те, що, як іронічно підкреслювала преса, на таких дорогих заходах наполягав директор Космологічного інституту, а не Інституту планетології, котрий фінансував дослідження Соляріса. Це була щедрість за рахунок чужої кишені.

А потім вир нових гіпотез, власне, відродження з деякими, несуттєвими змінами старих, одні з яких було забуто, а інші навпаки, користувалися перебільшеною увагою — все це заводило соляристику, досі таку ясну, незважаючи на численні відгалуження, в дедалі складніший, повний глухих кутів лабіринт. В атмосфері загальної збайдужілості, застою та розчарування другий, безплідний, паперовий океан товаришив Океану соляріанському.

Років за два до того, як я, випускник Інституту, почав працювати в лабораторії Гібаряна, було засновано фонд Метта-Ірвінга, призначений для заохочення тих, хто знайде спосіб використати для потреб людини енергію океанічного глею. Це спокушало й раніше, і не раз космічні кораблі привозили на Землю вантаж плазматичних драглів. Довго й терпляче вивчали методи їх консервування, застосовуючи високі або низькі температури, штучні, схожі на соляріанські, мікроатмосферу та мікроклімат, фіксували випромінювання, використовували тисячі хімічних реактивів — і все це лише для того, щоб спостерігати більш чи менш млявий процес розпаду, втім, як і всі інші перетворення, звичайно, не раз щонайсумлінніше описувані на різних стадіях — самознищення, висихання., розрідження первинного і вторинного, раннього чи пізнього. Аналогічні наслідки давали також усі проби, взяті з різних частин і утворень плазми. Різнилися тільки шляхи, які вели до кінцевого результату — легкої, мов попіл, стоншеної аутоферментацією речовини з металевим полиском. Її склад, співвідношення елементів і хімічні формули міг назвати навіть уві сні перший-ліпший солярист.

Невдача, якої зазнала спроба зберегти життя — чи хоча б тимчасову вегетацію в стані гіпотермії — меншої чи більшої частини потвори поза її планетарним організмом, породила теорію, розроблену школою Меньє та Пророха: треба розгадати, по суті, лише одну-єдину таємницю, а коли ключ до неї буде підібрано, все враз стане ясним…

До пошуків такого ключа — цього філософського каменя Соляріса — часто бралися, марнуючи час і сили, люди, котрі не мали ніякісінького відношення до науки. Тож коли соляристика відлічувала вже своє четверте десятиріччя, комбінаторів-маньяків, які не мали нічого спільного з наукою, проте були одержимі цією пристрастю дужче, ніж їхні попередники, цих так званих пророків «перпетуум-мобіле» чи «квадратури кола», з’явилося стільки, що це вже починало набирати характеру епідемії, викликаючи занепокоєння в деяких психологів. Однак минуло ще кілька років, і пристрасть ця згасла, а коли я готувався до польоту на Соляріс, про неї вже більше не писали в газетах та й взагалі не говорили; як, зрештою, й про загадку Океану.

Ставлячи на місце том Гравінського,— а книжки на полиці були розташовані в алфавітному порядку,— я побачив маленьку брошурку Граттенстрома, ледве помітну серед товстенних фоліантів. Це був один з курйозів соляристики, праця, спрямована — в боротьбі за розуміння надлюдського — проти самих людей, проти людини, злісний пасквіль на рід людський, по-математичному суха розвідка самоука, який, опублікувавши спершу низку незвичайних додатків до деяких досить специфічних і скоріше другорядних розділів квантової фізики, в цій своїй головній обсягом усього на кільканадцять сторінок неординарній праці намагався довести, що наука, навіть на перший погляд дуже абстрактна, гранично теоретична і математично обґрунтована, насправді досягла небагато — всього на крок чи на два віддалилася від доісторичіного, грубо-чуттєвого, антропоморфічного розуміння довколишнього світу. Шукаючи в рівняннях теорії відносності, в теоремах силових полів, у парастатиці, в гіпотезах єдиного космічного поля сліди плоті, все те, що є похідним від наших органів чуття, будови нашого організму, обмеженості й убозтва тваринної фізіології, Граттенстром зробив остаточний висновок: ні про який «контакт» людини з нелюдиноподібною, агумаїдальною цивілізацією не може бути й ніколи не буде навіть мови. В цьому пасквілі на весь рід людський жодного разу не згадувався мислячий Океан, але його присутність, ніби втілена у зневажливо тріумфуюче мовчання, відчувалася майже в кожній фразі. Принаймні я так сприймав її, уперше знайомлячись з брошурою Граттенстрома. Це була якась курйозна праця, що не мала нічого спільного з соляристикою в звичному розумінні,— в класичне зібрання вона потрапила тільки завдяки тому, що туди її поставив сам Гібарян; зрештою він перший і дав мені її почитати.

З дивним, схожим на повагу почуттям я обережно поставив на полицю тонкий, навіть неоправлений друкарський відбиток. Кінчиками пальців я торкнувся зелено-бронзового «Соляристичного альманаху». При всьому хаосі й при всій безнадії, що оточувала нас, пережите протягом кільканадцятьох днів, безперечно, допомогло нам розібратися в низці головних проблем, які роками викликали безплідні суперечки й на спроби розв’язання яких було змарновано море чорнила.

У тому, чи жива істота Океан, тепер міг сумніватися хіба що хтось упертий і схильний до парадоксів. Але заперечувати наявність у нього психіки,— байдуже, що розумілося під цим словом,— було вже неможливо. Те, що Океан дуже добре помічає нашу присутність над собою, стало очевидним… Вже саме це твердження перекреслювало цілий напрям у соляристиці, прихильники якого проголошували Океан «світом у собі», «життям у собі», вважаючи, що внаслідок повторного відмирання він позбувся властивих йому колись органів чуття й через те нічого не знає про існування зовнішніх явищ та об’єктів; що він зосереджений лише на круговерті гігантських течій мислення, творцем яких є безодня, котра вирує під двома сонцями. Крім того, ми довідалися, що Океан уміє те, чого ми самі не вміємо,— він штучно синтезує людські тіла, ба навіть удосконалює їх, вносячи в їхню субатомну структуру незбагненні зміни, відповідно, мабуть, до мети, якою він при цьому керувався.

Отже, Океан існував, жив, думав, діяв; шанс звести «проблему Соляріса» до нонсенсу або до нуля, ідея, що Океан — ніяка не Істота, а тому ми нічого чи майже нічого не програємо,— втратили під собою ґрунт раз і назавжди. Тепер люди, хотіли вони того чи ні, мали зважати на такого сусіда, і хоч їх відділяли від нього більйони кілометрів порожнечі, простір багатьох світлових років, він усе ж таки стояв на дорозі їхньої експансії, до того ж збагнути його було куди важче, ніж решту Всесвіту.

Можливо, ми досягли поворотного етапу історії, думав я. Тож намір відступити, відійти тепер або в недалекому майбутньому міг бути слушним, навіть ліквідацію самої станції я вважав цілком можливою і реальною. Однак я не вірив, що це може щось зарадити. Саме існування мислячого колоса ніколи вже не дасть людям спокою. Хай вони облітають усі галактики і встановлять контакт з іншими цивілізаціями схожих на нас створінь — Соляріс завжди буде викликом, кинутим людині.