Майже ніколи не навпаки - Матиос Мария Васильевна - Страница 12

Але зараз він довго шарить рукою під сволоком, аж поки не знаходить заховані тютюнові листи, загорнуті в папір та в шмат телячої шкіри.

Пересохлий, та все ще пахучий тютюновий лист податливо хрускає під пальцями. Неслухняно набивається в люльку — й лінивий, але запашний димок уже в'ється крізь шпари дровітня.

А Гаврило незмигно дивиться на схилену долі голівку своєї дитини — та тільки зітхає. Бо тендітна її постать залишається так само нерухомою в проймі дверей стодоли.

Розказувала колись Гаврилові мама його мами — покійна бабця Калина: вона, малолітня нерозумниця, зачувши, що батько віддає її за сільського війта-вдівця з трьома дітьми, бігала довкруж хати, як теля, випущене після зими на пашу, з радісними криками, підскакуваннями та вигойкуваннями: «Віддаюся! Я нарешті віддаюся! Божечку, дай мені скорше дожити до завтра!»

Його ж дитина й слова йому не сказала після раптового сватання. Ні доброго, ні осудливого. Так, наче це має бути не з нею.

Хіба що кума його Параска, почувши, хто засватав похресницю, сплеснула долонями:

— Ти би, Гавриле, вже ліпше був би віддав дитину за того, кому три чисниці до смерті! Скорше би вдруге віддалася! А так лиш намучить та наревнує, ото й уся веселість буде від життя! Що, в тебе десять доньок є, що ти спішиш її зіпхнути із своїх плечей на чужі плечі?!

Гаврило не відповів на те кумі ні слова.

А тепер собі думає: ну хіба він винен, що інший чоловік уподобав його доньку й хоче женитися на ній? Який уподобав — такому й віддає. Інакший не приходив.

А дівці вже п'ятнадцятий рік. Навіть сметана на молоці скисає, якщо її довго не збирати.

Гаврило дивився на своє подвір'я — й уже воно було якесь не таке йому любе та миле, як учора.

І вже пекло йому попід груди, як від згаги. І не міг загасити ту жогу ні тютюном, ні думанням.

А різник Стринада, випроставшись над паруючими коритами, весело торкотів собі з кухаркою.

Дружки мовчки різали кольорову фольгу на квіти для деревця.

Завтрашня молода із накрученим на дерев'яні палички волоссям ліниво снувала подвір'ям, як побита, шукаючи чи то місця, де б її ніхто не займав, чи якоїсь роботи.

А Гаврило — не перестаючи — димів тютюном із дровітня. Та якось так запекло, ніби мав намір і себе пустити на весільну буженину.

РОЗЧЕРВОНІЛИЙ ГАВРИЛО із мацюцьким келишком, до половини наповненим горілкою, снує між весільними гостями, одночасно встигаючи давати команду музикам і кухарці, та ще перекинутися словом-другим із гістьми молодого, що якраз всідаються за стіл по праву руку від його єдиної радості — від весільної княгині.

Сторонські гості особливо гамірні, веселі.

Чи то їм так до вподоби молода, лице якої прикривають густі стрічки та колокільця?

Чи раді, що Гаврило не перечив робити спільне весілля, бо нащо то двічі витрачатися, як можна зробити по-людськи одну забаву, та таку, якої світ не видів?

А може, гості так тішаться, що двоє ґаздів єднають свою господарку в одну?

Чи заздрять, яке молоде й невинне добро йде в руки старого парубка, що нарешті відважився урвати своє надокучливе парубкування?

Молодий князь (гм-м-м… молодий, та не дуже) щойно «купив» молоду в її тата і тепер позирає на неї вже суворими очима. Чи то він лише так уміло прикидається напускною грізністю, а насправді радіє своїй запашній квітці?

А купив же Гаврилове золотко за безрозмірний свій маєток. Не її віна чекав, а сам своїм статком подвоїв Дячукові статки. Хоча жити молоді будуть у селі, в хаті молодого.

То й добре. Нащо дитині до смерті дивитися на ці безконечні горби? Село є село. До церкви підеш. З людьми поговориш. До Вижниці на торжок сметану понесеш. У жида щось купиш. Усе ж веселіше, ніж видивляти очі, коли хто з долини на стежці покажеться та з ким слово заговориш.

Гаврило цоркається келишком із молодим, розкланюється навсібіч гостям і знову підганяє кухарку частіше носити гарячі наїдки до столу — щоб не вистигли…

Сьогодні Гаврилові радісно. Він сам сів би за стіл співати, якби не треба було давати команду весільним бабам — помагальницям та ще пантрувати й кухарку, й музикантів, і гостям догоджати.

То пару днів до весілля його ніби оводи були покусали.

Е-е-е… дурне прийшло тоді Гаврилові в голову спересердя! Хіба жінка чоловіка варити має? Бик чим старший, тим легше запліднити теличку вміє. А Гаврилові внуків треба. Так що молода хай тішиться, що їй дістався ґаздовитий та статечний чоловік, а не якесь помело. Буде легше з іншими ґаздами брататися.

Отак!

Несказанна радість розносить Дячукові груди! Він так чекає завтрашнього дня, ніби сам ся сьогодні женить. То й не дивно. Гаврило — чоловік поважний. Він гонор любить понад усе. А вже який йому гонор робить сьогоднішня молода! Увесь світ чує й ще більше людей буде знати, бо та Тисова Рівня така довга, як жіночий язик! Треба було більше гостей на весілля накликати.

Треба було! А то ж піддався Гаврило своєму дурному думанню та жалісливим очам доньки-відданиці, та й накликав людей не стільки, скільки хотів. Дитина — на те вона й дитина, щоб її вчити та на добру дорогу виводити. А він тоді зм'якнув серцем від жалісливого флинькання {{ Флинькання (діал.) — схлипування. }} своєї одиначки… 

затягує в шопі хмільним голосом хтось із невтихомирених щедрим частуванням гостей, і пізня нічна луна розносить сороміцьку весільну співанку по заспаних горбах і долах, налаштовуючи на завтрашній день неозору округу хутора, затихлого на кілька годин для відпочинку.

Хоч би вже скоріше ця весільна ніч минала!

Гаврило сам пантрує двері із сіней у велику кімнату, де пішли спати молодий з молодою. Снує туди-сюди — лягати не поспішає. Вже всі вляглися. Ондечки кухарка хропе із запічка. Хропіння музикантів чути аж із стодоли. А дальні гості повлягалися у весільній шопі {{ Шопа (діал.) — тимчасова споруда. }} на лавицях та столах — і раді, що господарі не всі наїдки в пивницю позабирали.

Але мало кому з хмелю чи цікавості може прийти до голови що дурне — та й сіпне хто дверну клямку до молодих. Гаврило хоч і сам накрутився — з ніг мало не падає, а довірити таку важну справу — стерегти перше безсоння молодих — не довірив навіть кумі своїй Парасці.

Жарти сказати!

То діло акуратне.

То не корок на винній бочці пробити…

…Гаврило вже двічі обійшов столи із гостями.

Вже смачно відповів на гострі жарти музик і куми своєї Параски.

Двічі прогнав кухарку до печі.

Уже й нагримав на сусідку Катерину, яка, як здалося Дячукові, занадто повільно миє посуд.

А молоді, що сиділи на своєму місці під образом Божим, по центру шопи, все не кликали тата до незмінного після шлюбної ночі ритуалу.

Молодий, відвернувшись до молодої спиною, довший час голосно, так голосно, що його чуло все жваве від веселощів весілля, торгувався з Маковієм Томнюком за дві пражини полонини на Маґурі. Нібито для цього не буде іншого місця й часу.

Гаврило на якусь мить навіть зачув у собі злість. Бо де то хто видів таке на гуцульському весіллі, щоби молодий, прилюдно не подякувавши батькові за незайману доньку, клопотав про ґешефт, а не про свій гонор?! То ж не по-християнськи!

Але, з іншого боку, втихомирює сам себе Гаврило, може, воно й краще, що зять відтягує цю наймилішу для батька хвилину? Може, це ліпше, бо хай чують усі весільні гості, який шпаровитий {{ Шпаровитий (діал.) — удатливий. }} ґазда прийшов у Гаврилову хату.

Бо бачте, навіть за весільним столом, навіть після першого зачину молодої, він думає про примноження господарки?

Бачте, на очах у всього чесного люду, навіть на власному весіллі дбає про родинне багатство!