Солодка Даруся - Матиос Мария Васильевна - Страница 31

…Коли прийшла до тями, офіцер поправляв штани—галіфе і вдоволено кривився, витираючи з лиця залишки грудного молока. Говорив повільно і знехотя, так ніби, щойно встав від жінки:

- Я тебе відпускаю тільки тому, що у тебе мала дитина, великі груди і довге волосся. А твоя корова буде тепер давати мені молоко замість тебе. Але запам'ятай собі, жінко, одне: якщо ти хоч раз, десь комусь, бодай чоловікові, скажеш, що з тобою було…

- Я нічого не пам'ятаю… — не дала доказати Матронка і подивилася йому в очі.

- От і добре. Розу—у–умниця. Вночі прийде чоловік з вашого села і переведе тебе через воду. Будеш сидіти там, де він тебе залишить доти, доки хтось не знайде. Але того чоловіка також забудь, навіть якщо він тобі брат.

…Переводив Матронку Дмитро Угрин, той, що за пару днів підносив німцеві у наваксованих чоботах хліб—сіль на рушникові. Не казав їй ні слова і не дивився в очі. Вони перейшли ріку серед ночі, неподалік прикордонного поста, але їх чомусь на цей раз не зупиняв навіть вартовий, який чи то куняв у будці, чи робив вигляд, що куняє.

А сьогодні її мучитель випитав у маленької Дарусі нічну правду, не впізнавши своєї колишньої жертви…

***

…ВУЙКО ВАСИЛЬ — материн брат у третьому — дивився на Михайла і співчутливо, і сердито водночас: він добре розумів, яка біда наздогнала його свояка, але не розумів, якої помочі той просить у старого ґазди, що тримає в Бозні полонину. Полонина наполовину колгоспна, наполовину — людська, а вуйко Василь — старший у ній ватаг.

Михайло вже другу добу ходив з полонини в полонину, від хати до хати, випрошуючи в людей, яке можна їстівне добро, обіцяючи відробити на деньках позичене. І дехто, вислухавши його, допомагав, бо знав, що Михайло не бреше. Дехто, а особливо маєтні ґазди, усміхалися у вус і відмовляли — і тоді, Михайло не міг би сказати, як таке трафилося, але він перечікував у травах чи під стаями доти, доки не можна було вкрасти з видного місця бодай кулачок масла чи ґарчик сметани, і далі сідав на коня. Як не дивно було Михайлові з себе, але ці поодинокі і зовсім не відчутні крадіжки не смутили його сумління. Хоча, якщо по правді, Михайло тоді про сумління не думав. Він знав одне: або подвійна норма молокопродуктів, або Сибір.

Та навіть вкрадене і позичене не могло і близько покрити того, чого від нього вимагали емгебісти.

…А зараз вуйко Василь махав розчепіреною долонею перед Михайловим носом і пирскав крізь вуса слиною:

- Та ти слабий на голову, Михайле! Як я тобі віддам людську працю просто за так?! Хоч ти мені трохи й свояк, але якась ви така фамілія, чоловіче, що ліпше її не мати, вибачєй мені на слові. Усе не як у людей… А потому, що я скажу ґаздам? Я розумію, що літо довге і коло роботів можна урватися, але навіть тобі, знаєш скільки, треба буде робити, щоби відробити таке ґаздівство? Та й як я скажу людям, що через твою дурну голову вони позбулися стілько праці? Ти думаєш, усі будуть раді, що їх мозіль пішов не у свою комору, а в совіцьку заготкантору? Ци ти думаєш, що инчі будуть раді, що їх молока загриміли до ґаліцейських шугаїв? Я мало чим поможу тобі, Михайле. У мене також діти, та й до своєї смерти я хочу дожити. Я у гірші часи якось скапав цеї напасти, то й тепер не хочу.

…Хто зна, чим би скінчилася ця одноголоса вуйкова бесіда, коли б із кошари не вийшов… високий чоловік, у котрому Михайло впізнав свого нічного

гостя з сотні Голуба. Чоловік був у вуйковому кептарі, з крісом почерез плече і в зеленому капелюсі. Отут Михайлові й перехопило дух.

- Ґаздо Василю, — звернувся Михайловий нічний гість до вуйка, — лишіть цю пусту бесіду. Ми вернемо ґазді забране, а з вами порозуміємося, як чоловік піде в село.

- Але ж ви вивмираєте з голоду! — несподівано для себе перебив його Михайло. — Я назад не возьму…

- Як узимі не вивмирали, то тепер точно ні, — засміявся чоловік з лісу, — подивися, яке літо зачинається. А Бог добрий. Та й люди поможуть. Ти не один, що хотів нам помогти.

- Ні, — зітхнув Михайло. — Я вже краще в Сибір піду…

- У Сибір маєш коли, — присвиснув лісовик. — Бери отамо на коня бесаги з сирами і бринзою, і шуруй у село, поки не пізно.

Наладований повними бесагами кінь ішов так, ніби ніс мерця, але Михайло не підганяв тварину. Зараз кінь був до нього добріший, ніж люди, які зробили його злодієм. «Я перший раз у житті крав, — якось байдуже думав Михайло, перебираючи за конем спутаними своїми ногами, не дивлячись ані по сторонах, ані на дорогу. — Я став злодієм — і Бог мене не карає. Чому?» — питав себе Михайло, чуючи, як тривожно б'ється йому серце в грудях.

Він перший раз за багато років почув, що в нього є серце — і крикнув коневі «гайта»…

…Матронка висіла в дровітні, зачеплена за бантину обмотаною круг шиї косою, з чорним, висолопленим з рота язиком, у білій — мережаній до Великодня — сорочці на голе тіло, майже торкаючись пальцями землі, а під нею була велика калюжа.

Простоволоса, розплетена Даруся обома ручками трималася їй за голі і босі ноги, так що спершу дитину не могли відтягнути два чоловіки — Михайло і чоловік Марії—сусідки — Дмитро.

А потому, коли приїхав Дідушенко, і ще двоє чоловіків не могли зняти Матронку з бантини, аж поки Дідушенко не сказав відрізати їй косу…

Відтоді Даруся втратила голос. А з часом у Черемошному її почали називати солодкою.

Аж дотепер.

- Видите, кумко, як то на світі буває… І скажіть, що це не так. Коли Михайло так дуже любився з покійницею Матронкою, прости їй, Боже, таке її прегрішеніє, сільські парубки призвали його Довбушем. Казали, дивіться, одну любку має, аби не вмер через неї. І так воно ся злучило…

- Так то так, але правдивий Довбуш мав не одну любку…

- Нібито ви у Довбушевих любках були, шо знаєте, скілько він любок мав…

- Була — не була, але ґаліціяни ліпше знають про свого Довбуша, а в мене чоловік був з Ґаліції, то розказував мені всяке, покійник.

- Ніж розказувати вам усяке, ліпше був би вам май діточок більше наклепав, кумко, то не думали би'сьте тепер, хто вам має очі закрити, коли ваш час прийде…

- Боже—Боже… яке страшне якесь прокляття було на цій сім'ї і ніхто не знає, яке, свахо…

- То не прокляття. То час такий був. Хіба тут одного Михайла переїхали, як фірою? Хіба його одного заставили іти проти свої волі і одні, і другі? Але мовчать люди — дотепер бояться… декому й невигідно правду згадувати. А про вмерлих легше говорити, бо знають, що нема кому заступитися за них, та правдиву правду сказати. Німа Даруся не дуже велику правду скаже… Був один розумний, що правду казав — Іван Цвичок. Та нема Цвичка. З їли Цвичка без олії.

- Хрестіться, дітво, рано і у вечір хрестіться, та просіть Бога, аби вас обминула така тяжка судьба. Ви тепер ні в що не вірите. І нічо не розумієте. А я вам на прикладі скажу, що старих людей треба хоч коли—не—коли слухати. Видите, ця хата з самого початку була проклята, і проклятими лишилися ті, хто жив у ній. Дивіться, яку тяжку смерть мав Михайловий тато. Усе життя сплави по воді спускав, а сплави його життя забрали. А мама? І мама проклята. Хоча брехали на неї люди. Михайлова мама — чесна жінка була. Наговорили на неї. Зависть усе зробила. Людська зависть — гірше, як слабість. Ото людська зависть усе й зробила. Ціла фамілія на пси зійшла. Ні добра, ні дитини, ні гаразду. Ніц нічого… Одна нещасна німа Дару ся, що за всіх відбуває гріхи на цему світі, сирота.

- Видите, Аннице, мені ще моя мама розказували, дай Боже здоров'я її згадувати, що Дарусина мама порушила звичай одразу по шлюбі. Вінчана жінка повинна зітнути свій волос по шлюбі. Жінка, що має чоловіка, — то не дівка, що вона розплітала косу, а Михайло, вповідали старі люде, чесав її, як дитину. Маєте вже вам гріх. А гріх — то спор із Богом. Бог мусив колись розв 'язати цей спор із собою. Вона перед хати стояла з розплетеною косою, як відьма, а він коле дрова й усміхається.

- Діправди, правду кажете, кумко Маріко. Вона спорила з самим Богом. З непокритою головою часом по селу ходила.