Солодка Даруся - Матиос Мария Васильевна - Страница 24

***

…А ПЕРЕД ЦИМ БУЛО ТАК, що в Черемошне з початком війни зайшла ріденька німецька частина і розквартирувалася по людях. У саду колишнього черемошнянського двірника Їлашка розмістилася німецька польова кухня, а в колишній совіцькій воєнній комендатурі тепер також стояв воєнний німецький пост.

Німчуки в селі поводили себе мирно. Хіба що ходили по хатах та забирали птицю і свиней на заріз, але ні до кого німець не прийшов по кури двічі, чим викликав мовчазне схвалення. А так людей особливо не чіпали. Дітям роздали не бачені досі в Черемошнім довгі цукерки у блискучих обгортках та якісь дивні фрукти, формою схожі на яблука.

На другий день після свого приходу німці через посильних скликали село перед церквою на віче. Німецький офіцер у наваксованих до блиску чоботах, високому чорному кашкеті з високою кокардою і добре випрасуваному чорному мундирі із таким знаком на рукаві, як у Черемошному писали писанки — двома перекладеними навхрест і загнутими в різні боки скобами, — говорив недовгими реченнями, а Танасій Максим'юк перекладав німецьку бесіду зрозумілими для людей словами. Він по—німецьки говорив ще з австрійської войни.

Німець сказав, що велика Німеччина і великий фірер Адольф Гітлер почали війну з большевиками заради визволення окупованих людей з—під страху і безчинств; казав війни не боятися, але нову владу слухати, а про тих, хто тут чинив людям кривди впродовж останнього року, забути назавжди.

Школу в селі відкриє нова адміністрація.

Священик щонеділі правитиме службу.

Людям повернуть право раз на тиждень легально спілкуватися зі своїми родинами з другого боку ріки, де також панує німецька влада, як скоро запанує і по всій Європі.

В село приїжджатиме німецький лікар і лікуватиме всяку заразу, яку плодили і заохочували большевики.

Іще німець попросив мовчанням пом'янути тих, кого кривда торкнулася найбільше, — і з листка прочитав фамілії десяти черемошнянських ґаздів, чиї сім'ї були забрані з села за тиждень до початку війни, чим викликав поодинокі жіночі схлипи.

Воєнний стан, казав офіцер, триватиме недовго. Різдво люди будуть зустрічати під залпи переможного салюту.

Після закінчення промови первий[42] брат Курика — Дмитро Угрин підніс офіцерові хліб—сіль на вишитому рушникові з пришпиленим прапорцем, тканим синьо—жовтою волічкою. Німець дещо гидливо ущипнув калач і відвів його рукою разом з Угрином у бік молодшого офіцера, показуючи стати за ним.

Після віча німці влаштували на сільській толоці розвагу під губні гармошки. Але люди чомусь не веселилися, хіба що мовчки і неосудливо дивилися на молоденьких солдатів, що намагалися крутити в танці кількох сільських дівчат та молодиць, та стиха перешіптувалися між собою.

Німці стояли в селі недовго і великої шкоди людям не зробили, так само як черемошнянські люди не робили шкоди і їм, хіба що біданка Анниця, яка роками слабувала на голову, ходила по селу із запаленим на кінці тички ганчір'ям; так, що під вечір у темному селі тичка здавалася велетенським факелом, за що німці закрили Анницю на ніч у пивниці комендатури, а вранці, з'ясувавши, що вона не сповна розуму, відпустили під чесне слово родичам.

Перед своїм відходом знову зібрали людей коло церкви, і той самий старший офіцер повідомив, що їхня частина змушена йти вперед, а тут, у Черемошному, німець так і сказав, у Черемошному, вони залишають своїх союзників — представників румунської воєнної адміністрації, яку тутешні люди добре знають, і німець сподівається, добре зустрінуть. Згадка про румунську адміністрацію потягнула в людей наступну згадку — про букові палиці — «сороківники» за непослух і небажання «ворбешти романешти», — і в декого з челяді трохи покривилися лиця.

Цього разу німець не влаштовував гулянок на толоці — лиш відмарширував у бік Вижниці за критими зеленими тягачами, а черемошнянці взялися до своїх роботів, як раніше. Бо ніхто не відміняв робітній людині догляду за худобою, сінокосу, лісоповалу, народження дітей і поховання небіжчиків. Навіть під час війни.

Ті самі, що й до війни, а може, ще гірші, грубі свинські постоли нової—старої румунської адміністрації дуже дисонували з наваксованими чоботами зниклого німця, але в Черемошному бачили й не таке: чи один маєтний ґазда нерідко брав собі за союзника злидоту, аби лише мати на селі більший вплив, а швидше, чисту фізичну силу. Новими—старими порядками були ті самі, а подеколи, іще пекучіші букові палиці, та тепер уже повсюдні й категоричні заборони будь—яких політикувань.

У Черемошнім по той бік ріки незмінно стояли німці — і дехто з цьогобічних черемошнянців, навідуючи родину чи брешучи, що навідуючи таку, залишався там і добровільно просився їхати на роботи до Німеччини разом з ґаліцейською молодцю, яку везли спочатку до колії, а далі — хто його знає… Румуни такі справи своїх союзників з того боку не заохочували — а далі під приводом воєнного часу різко обмежили можливість спілкування з дзеркально розміщеними по другий бік Черемоша людьми.

…В невдовгому часі румуни забрали з села чоловіків відповідного віку на кончентрари. Одне слово, мобілізували підданих румунської держави на війну. Точніше, в її армію.

Війна жорнила…

…Михайло якраз сушив дошки на столярку, коли на подвір'ї став…

Хто би ви подумали, прийшов повідомляти Михайла про мобілізацію до війська? Правильно. Передвоєнний начальник жандармерії і прикордонного поста лейтенант Лупул, який тепер був старшим представником воєнної влади у Черемошнім.

- Боже помагай, домнуле Мігаю! — привітався, закриваючи зсередини браму на засув.

- Дякую за слово добре! — відповів схилений над деревиною Михайло, чуючи, як різко обривається щось всередині.

Чоловіки якийсь час мовчки і незмигно дивилися просто в очі один одному, по тому мовчки подали один одному руки, а далі Лупул скинув воєнного картуза, сів посеред подвір'я на вискладені в ряди дошки, запрошуючи рукою сісти й Михайла.

- Прийшли мене брати на войну? — безбарвно, так ніби це його не стосується, питав Михайло по—румунськи, всідаючись поруч.

Лупул не відповів. Мовчав і Михайло.

- Перед тим, як іти на войну, ти би закликав мене в хату та почастував би чим… — якось незвично, по—доброму, засміявся військовик.

Поки Матронка накривала на стіл, торкітлива, як сорока дитина, всілася лейтенантові на коліна лицем до обличчя, торгаючи білі плетені косички на мундирі і зазираючи в очі. Іншим разом, Михайло був би дав дитині по пальцях, але тепер сидів, важко поклавши великі долоні на край столу, дивився чомусь на двері і раз по раз зітхав.

- Doamno[43] Матроно! — сказав Лупул, коли стіл був заставлений полумисками, і зсадив говірливу дитину з колін. — Вибачайте, але я би хотів поговорити з Мігаєм у чотири оці.

У Матронки одна за одною, як град, пішли лицем сльози. Михайло здригнувся: Матронка не плакала давно.

- Не плачте, домно… — якомога лагідніше заспокоїв лейтенант, але вона вже була в сінях.

- То коли мені ладувати в дорогу рупцак?[44] — Михайло дивився на Лупула такими очима, що, здавалося, з них також зараз поллються сльози.

- Я не прийшов тебе брати на войну, Мігаю.

З несподівано почутого Михайло захлинувся слиною:

- А хто буде брати?

- Поки я тут, тебе ніхто не візьме. Як мене тут не буде, то може бути всяке.

- Що я для вас зробив такого, що ви зо мною так жартуєте? — Михайло м'яв край скатертини, але відчувалося, як він кипить.

- Я не жартую, — говорив Лупул, не торкаючись зовсім їжі. — Я, Мігаю, людина — не жартівлива. Я солдат. Сказав, що не буду брати — значить, сказав.

- А чого не будете брати? Моїх верстаків[45] забирають.

Лупул трохи подумав, а далі подивився Михайлові в очі: