Солодка Даруся - Матиос Мария Васильевна - Страница 22

***

…МИХАЙЛО ВИХОДЖУВАВ Матронку літо, осінь і цілу зиму.

Поїв молоками—медами,

вигрівав шкірками молочних собачат,

відпарював у настоях арніки і валер'янки,

натирав борсуковим салом

і обвивав свинською оболонкою.

А що вже нічого не давав робити — то раз.

Щоб люди менше докучали підгляданнями та розпитуваннями, він навіть поміняв круг обори дрантивий паркан на глухий, чим викликав чергове невдоволення молодиць, що любили зирити на чужі обійстя, як не завжди любили зазирати у власні чавуни.

Зав'язана білою хустинкою, Матронка сідала на ковбчик дров посеред подвір'я, складала долоні, як до отченашу, дивилася на Михайла, що тесав дошки чи стругав заготовки на столярку, — і тихо плакала. Вона не схлипувала і не шморгала, сліз не втирала і не розмащувала — лиш великі градини котилися їй по лиці і ніяк не могли зупинитися, так ніби хотіли доплисти сметанним лицем до самого моря.

- Вас болить голова, Матронко? — тихонько питав Михайло, прикладаючи до чола долоню.

- Ні. — А що?

- Нічого.

- А чого ви плачете?

Матронка зітхала, тоді втирала кінчиком хусточки сльози — і вже так ясно дивилася в Михайлові очі, ніби знову до шлюбу хотіла кликати. А тоді спохоплювалася і питала:

- Де моє чудо?

Дрібненьке — як макове зерно — чудо в яскравій тканій сукеночці, в такій же як Матронка хусточці, чеберяло поруч товстенькими ніжками в постільцях, намагаючись зачепити прутиком півня. Діставши червоний гребінь на диво сумирної птиці, чудо—дитя зупинялося, усміхалося обидвом зразу — і з вереском бігло, шпортаючись, до мами. Матронка притискала до себе дитину так, ніби її хто намагався в цю мить відібрати, цілувала в кругленьку голівку і знову починала плакати.

Михайло лишав роботу, заводив жінку з дитиною в хату, укладав на постіль, схилявся — як, було, колись під час вечері, чолом до її чола і знову питав:

- Скажіть мені, Матронко, чого ви плачете? Що ви таїте від мене?

- Наперед, Михайлюню, плачу… наперед моє серце плаче…

- Матронко, казала мені колись покійниця мама: не можна наперед плазувати, бо ти кличеш біду до себе.

- Біду не треба кликати. Біда давно навкруг нас. Лиш вона така, як смерть — невидима… — якось дивно говорила Матронка і відверталася до стіни.

***

…У ТАКІЙ ГРИЗОТІ минув майже рік. Слабість помало відпускала. Але тої веселості й жвавості, що була колись у Матрончиних очах і рухах, ніхто більше не бачив.

Не бачив її і Михайло…

А в Черемошнім колотилося, як під циганською спідницею.

Нова влада забила Капетутерову корчму дошками навхрест, і з чого тепер жили Капетутери, ніхто не знав, але жили вони таки гірше, ніж до цього. А замість корчми у двох кімнатах колишньої Флорескулової садиби совіти відкрили кооператив, а решту маєтку роздали: кімнату — фельдшеру, кімнату — майстерні по ремонту різного домашнього начиння, одну — шевцеві, дві — молочарні. В колишньому бездоганному маєтку стало так людно, що тепер там був повний гармидер.

Може, з того горя саме на християнський Великдень вчинила Сара Капетутерові іще одного хлопця, і тепер Капетутери могли хвалитися зразу чотирма синами. Але на Великдень родити дітей не дуже добре навіть християнинові, не те, що жидові. Хоча, як сказати… рожденний у світле Христове воскресіння зоставався щасливим на все життя… ціною смерти когось із родини. Капетутери були богомільними іудеями, але в християнські прикмети також вірили, і тепер Сара, турлюнькаючи під грудьми найменшого Самуїла, журилася потайки від чоловіка, хто в родині має вмерти дочасно.

У Гершковім млині тепер порядкував чи не найбільший і найгаласливіший сільський ледар — Лесьо Онуфрійчук, у котрого відколи світ та сонце, паркан коло хати був підпертий латками. Але вже так, як умів дурити людям голови пустим і безкостим своїм язиком Лесьо, то треба було ще такого пошукати… Коло млина, щоправда, молоти язиком не треба, але владі видно видніше.

А Гершко тепер зрідка був на підмозі в нового мельника, який за кожним разом питав, з котрого боку приступити до колеса. Старий власник усе частіше сідав на камінь перед млином і брав до губів дримбу, чим дивував тих, хто приходив у млин по своїй требі. «Ніж говорити, що думаєш, краще у дримбу грати…», — виправдовувався не раз Гершко, але це звучало надто сумно для завжди веселої вдачі старого жида, в якого, до того ж, забрали й олійницю — і тепер вхід до неї також заколочений навхрест дошками, як Капетутерова корчма. А люди били олію хто як і хто де.

В колишній румунській школі зробили сільську читальню, але туди тепер ніхто не ходив читати, бо хто хотів — потайки далі ходив у колишню «Просвіту», так само заборонену колись румунами, як тепер совітами; а в читальню зганяли людей хіба що силою, щоб послухати з уст щоразу нового лектора, що робиться у світі, та ще коли—не—коли крутили кіно; а туди вже кликати двічі не було потреби — люди самі йшли, аж бігли, подивитися на таких самих, як вони, що говорили з білого полотна і рухалися по ньому, як живі. Декотрі жінки наразі зомлівали, чоловіки крутили вуса, але все більше мовчали. У світі нічого доброго не робилося. Під боком — у Польщі — палала війна. І допотопні діди пошепки передавали, що сни їм віщують скоре зарево десь тут близько, може, навіть і в їхньому селі.

А школу перенесли в просторий будинок черемошнянського священика, потіснивши його велику сім'ю в колишню крамницю Юзя Розенфельда, що втік разом з румунами, не забравши з собою і синього за нігтем. Крам із Розенфельдової крамниці вночі без свідків забрали, а маєтки батюшки перевезли серед білої днини чотирма фірами по два рази.

І в один мент Михайлові відкрилося, що в його селі поволі ставало так тихо, як у Черемошнім по той бік ріки, хоча мерців у селі не побільшало, і тиф людей не косив; як і раніше, люди робили весілля, храми і хрестини, але набутки стали якісь укорочені і пригнічені, а село — смутне і малоговірке, як переплакана жінка у півроку після чоловікової смерті.

Якоїсь то пізньої червневої ночі в Михайлові двері щосили загупало. На ґанку стояла захекана Параска Данилюкова — перша сусідка Куриків, із полотняним мішком у руках.

Вона грубо відсторонила Михайла від дверей і, не прошена, забігла в хату. Матронка якраз складала вечірнє шиття в кошик.

- Любко Матронко, я вижу, ти знов нову сорочку до Богородиці хочеш шити, а воно ще до Богородиці є та й є, так що лишися того, і йди зараз зо мною, вік тобі не забуду. Ти добра жінка. Нікому не скажеш, та й сама користь будеш мати. Тобі не пошкодить ні начиння в хату, ні вберя. Та я й собі трохи пригонорюся. Бо вже до церкви треба приновити одіж. А мені голка в руках не так тримається, як у тебе, та й очі не дуже добрі маю.

- Агій, на біду, молодице, — невдоволено спинив її Михайло. — Станьте отутки та розкажіть до прикладу, що си робить, що ви такі, якби вам чіп у одне місце забив.

Михайло не любив Данилючку, бо знав і без чужих язиків, що Параска була ласа на чуже добро, то ж очі мала добрі, але не до голки з ниткою і не до веретена.

- Михайлику злотний, пусти Матронку мені помагати. Я не можу втратити своє, Курик колись зробив мені таку каламоцію в хаті, що я потепер без чоловіка лишилася. І потепер з моїх плечей не зійшли знаки від жандармських буків і пасків. Я тоді дитину через Курика скинула, шляк би'го був трафив ще в утробі, як він не одному тут життя перебив! Але Бог добрий, він усе видить. Бог б'є не буком і не макогоном, і не по сраці, і не по плечах.

- Данилючко, станьте! — крикнув Михайло, аж скинулася спляча дитина на постелі. — У вас що — язик уломився, чи що з вами є, що ви не можете розумно говорити?! Який Курик? Де Курик? За ним скоро два роки як діти плачуть!

І тут Параска на диво тихо сіла на лавку під стіною, вхопила зі столу і залпом випила горня молока, і вже поволі сказала:

- Догралися Курики в політику! Усі догралися. Дівки на відданню, ґрунту — ні пощеку, ані кавальчика, ані фальчі, а вони фани вишивали та людей баламутили. Ти що, не видів, хто з фанами, синім та жовтим шитими, вибігав аж у Хорови зустрічати оцих опришків, що вже рік у селі порядкують? Ще слід за румунами не затерся, а Куриччині дівки у великодні запаски повбиралися та канадськими хустками поперев'язувалися, як дружки весільні, та й понесло їх з тими фанами перед батька в пекло, несла би їх лиха година. І що то їм дало? Що? Скажи мені, Михайлику злотний? Скажи мені, Матронко срібна?! Може, ґрунтом їм маскалі віддячили? Чи худобою? Може, до якоїсь отої великої школи, що у Вижниці відкрилася, спровадили їх малолітніх дітей? Чи золоті порохи з цісарського крісла їм перепали? Що, скажи мені, кроме устиду від людей, зазнали Курики цього року?!