Солодка Даруся - Матиос Мария Васильевна - Страница 19

Часом після всіх денних робіт, спізна увечері, ішли Михайло з Матронкою в луг, спускали ноги з дамби — і слухали чи то самих себе, чи прохолодне дихання гір і шумливий неспокій води. Притуляться головами — і мовчать, лиш тереблять одне одному гарячі пальці, та хіба що на мить покладе Матронка голову в чоловікові коліна — і слухають… слухають.

А там, на тому боці, плутається ногами котрийсь кучерявий[19] ґазда з набутку, — та й крикне почерез ріку до такого самого кучерявого, що вертає з Капету—терової корчми, посвистуючи на два Черемошних:

- А що, ґаздику, йдете сьоговечір до кобіти?[20]

- А чого би не йшов?!

- То пан ґазда має любку?

- Маю, най мені здорова буде.

- Же би вам здорова була і моя мені буде здорова, бо я також маю любку, смачну, як сметана.

- Пане—домнуле, а ви бих поміняли свою любку на мою? Може, моя ще май смачніша?

- Може, на один раз би й поміняв, а на більше ні.

- То поміняймося на сю ніч.

- Іду мінятися. Наздоганяй.

- Піду поражуся з жінкою, ци позволить.

- Моя мені точно скаже: «Не позволям». А ваша що — позволям?

- Моя, може, й позволила би, якби не надовго.

- А чуєте, ґаздо, як ваша кобіта дає вам знак, що свобідна від свого чоловіка?

- Кладе дзеркало у грушу проти сонця.

- А коли сонця нема?

- Вішає опудало від ворони.

І так собі перегукуються почерез ріку два підпилі ґазди — аж на двоє сіл, та де там на двоє сіл — на дві держави чути.

Чухаються по два боки шандарі і жовніри — а охочих до бесіди ґаздів не поспішають розганяти нагайкою. Може, своїх любок—кобіт згадують? А поки згадають, що ґаздам слід розмовляти одному по—польськи, а іншому — по—румунськи, ґазди, дивися, уже розтеклися між хатами, як дим. Чи до жінки, чи до любки… та все одно до жінки…

***

ВІД МИНУЛОЇ ОСЕНІ, відколи на Ґаліцію[21] прийшли совіти, на той бік утекло пару люду і з Михайлового села. Чого? Для чого? Що їм вийшло з тої втечі — Бог знає. Але ніхто більше не чув — не видів від них ні привіту, ні одвіту і ніякого іншого знаку, так, ніби людей віднесла вода без сліду; хіба що про Курика брехали, що сидить десь по той бік у тюрмі… Але чи правду казали, чи таки брехали, хто знає? Люди такі — брехати вміють ліпше, ніж правду казати.

Михайло в тому не розуміє, бо то ґаздівства не стосується, а його інтересує лиш робота і господарка, але, Боже прости, Курик у селі такий був каламітний,[22] що ще трохи — і тут тюрму був би собі заробив. Якісь такі то люди є, що самі на свою голову гризоти шукають. Але то їхня справа. Правда, в Курика громада дітей тут ся лишила… І як то можна було тікати від своєї крові, а все на крішечку[23] такої маленької жінки, як Куричка, звалити? Однак, щось тягнуло чоловіка туди, на Ґаліцію, сильніше від дітей і від жінки… Щось тягнуло. Ондечки Михайла верстат і сокира тягнуть так, як не тягне ні корчма, ні набуток. Може, йому також хтось дивує, як дивує тепер Михайло Курикові і тим, що здиміли з Куриком по той бік.

…Дивиться Михайло з дамби на другий бік — і чує, що, може, вперше в житті серце його коле. І чує він якусь неясну тривогу, так, нібито зараз його має украсти оцей половик,[24] що мертво висить над карком, як над мершею,[25] ніби справді цілиться в саме тім'я.

Михайло підводиться з дамби, бере в руки бук — і далі намотує дорогу в лузі. Укотре спускається до води і зблизька знову вдивляється на той бік. Звідти віє холодом і такою ж неясною тривогою. А вже ж минає червень… Скоро можна буде дерево в лісі на столярку рубати. Тепер ще не можна — може бути червиве. Столярка струхлявіє скоро.

***

…ІЩЕ ЛИШ ТІЛЬКО зоріло, як Михайло почув обережний стук у вікно.

На ґанку стояв дещо розгублений лейтенант Лупул з карабіном на плечі.

У Михайла обмерло серце.

Лупул заговорив по—нашому, чим ще більше здивував Михайла: королівські стражі так добре пильнували сільських людей буковими «сороківниками»[26] за порушення указу vorbiti romaneste,[27] що не одна молодиця і не раз відмовила своєму любчикові, аби не показувати пругів і синців на тілі, отриманих за свій язик, який не хотів обертатися в роті не по—своєму. Так що Михайло, зачувши рідну, а не румунську мову від того, хто увесь час тримав бука над селом, закашлявся.

А Лупул тим часом тихо, майже пошепки говорив:

- Не бійся, domnule[28] Мігаю. Нічого не трафилося. Я лиш прийшов сказати, що ми вибираємося із Черемошного. Завтра—позавтра тут будуть совіти. Може статися по—всякому, Мігаю. Але скрізь є живі люди, може, і в них вони є. То ти не стискайся, а йди й кажи, що в тебе пропала жінка, а мама цицькової дитини. Вони можуть щось знати… — Лупул подумав іще якусь мить і додав: — Тяжкі часи настають… Замельдувати — замельдуй, але ні на кого твердо не сподівайся. Шукай свою жінку сам.

Теплий після постелі, Михайло іще довго дивився з ґанку на куряву передвранішніх порохів, збитих грубими постолами десятка добре муштрованих, але погано вбраних Лупулових вояків, що поволі зникали на вузькому сільському гостинцеві в напрямку Берегомета, а за ними гналося півняче кукурікання та собаче цяхкотіння.

…А через день, в ополудне, донесли люди, що в Черемошному змінилася влада…

Сиротливо потоптавшись на своєму подвір'ї, Михайло пішов до жидівської корчми купити нафти,[29] та, видно, невчасно — вперше на його пам'яті корчма була закрита. Непусто люди кажуть: нема щастя змалку, то й до останку. Михайло кілька разів поторгав двері, зазирнув у незвично прикриті віконницями вікна, неспішними кроками обперезав подвір'я: моторошна тиша стояла на завжди гамірній господі — навіть не було видно як взимі, так вліті голопузих, але у незмінних ярмулках господаревих синів—трійнят — Йоськи, Давида і Якова.

Михайло навіщось приклав вухо до сінешних дверей корчми. Довший час звідти також важко дихала тиша — лиш було чути, як миші на горищі совгали горіхи, та під розсохлими драницями даху лопотів вітер. А далі з—за дверей почувся шурхіт, так ніби хто обдирав кукурудзяні качани; потім двері озвалися скрадливим, ледь чутним голосом Лазаря Капетутера — господаря корчми:

- Чуєте, мамцю… ішли би ви собі до хати… і не мозолили би отут кому без потреби очі… У мене, мамцю, нафта є, але ці нові батяри із зірками і карабінами прийшли надовго, може, навіть так надовго, що й дочекаються моєї з Сарою смерти. І ви мені будете казати, що вони так багато — аж до моєї смерти — нафти мають?! Присягаюся своєю лисою головою, що вони ще дадуть нам жару, а не лиш нафти… так що, побудьте, мамцю, без світла. Днина тепер довга. Світити не треба. А там — як Бог дасть… Робіть, мамцю, без світла діти. Так, як робимо ми з Сарою. А є діти — не треба нафти, бо є гризоти з дітьми. А не буде нас — не треба й нафти. Зате лишаться діти.

Зітхнув Михайло, не відповівши за двері Капетутерові й слова, і подався так, як був — з порожньою каністрою до Гершкового млина — кукурудзяні крупи забрати, що Гершко погодився їх виміняти на нове вікно. Вікно Михайло ще два тижні тому відтраджував[30] мельникові, а крупи забрати не встигнув.

Білий від старості чи від осілої на нього муки, завжди запопадливо усміхнений і незмінно рухливий власник млина та єдиної сільської олійні сидів тепер при вході в млин маком. Ні, не так: Гершко сидів не при вході, а чомусь просто на величезному, як острів, овальному камені перед входом, увесь у чорному, із мертво складеними на колінах руками. Він довго мовчки дивився не стільки на Михайла, скільки крізь нього, а потім тихо сказав: