Солодка Даруся - Матиос Мария Васильевна - Страница 12

…А ти здорова. Не слухай нікого. Ти здоровіша від усього села цего дурного. Але я не хочу мати за тебе гріх, бо ти кругла сирота і судьба твоя нещаслива. Ти судьбою покарана… А як від чоловіка прийде охота на тебе, то можуть пустити по руках… ні, ліпше тобі не знати чоловіка…

Видиш, мені жінки не дуже згуста треба. А тобі би чоловіка таки треба, щоби кров не затруїлася. Але я не хочу, аби ти без мене вила, як ранена вовчиця. А другий тебе обідить… точно обідить…

…Хтозна… може, саме так вибрані природою чи Богом люди стають психотерапевтами, ворожбитами, провидцями, священиками, блаженними, богомазами? Саме в такі хвилини, коли щиро бажають людині добра і допомоги, самі вірять у них і таки дають зцілення?!

…Даруся лежала із заплющеними очима, слухала Івана — і враз по тілу її пішла дрож. Дрібна, як бульбашки на гладенькій поверхні літньої ріки, коли зненацька починається дощ — раптівка. У ній тремтіла кожна жилка і кровинка — і тоді Даруся так само раптово сама для себе зрозуміла: вона не дурна — а таки солодка, як і оця солодка дрож—пропасниця, якої вона не знала ніколи. Івановий торохкітливий шепіт проривався крізь постійний туман у її голові, діставався десь так глибоко і далеко, що Даруся і не підозрювала, що у ній є такі місця. Вона не мала в цей момент ані встиду, ані страху — тільки тонка—тонюсінька, як місячна доріжка на воді теплички, ниточка тремтіла між нею і Йваном і кликала її зболілу душу безстрашно іти на той поклик… А коли Іванові шкарубкі руки стиснули гладь Дарусиного занімілого черева — з неї таки вирвався чи то стогін, чи виття, чи торжество радости — та таке; що могло під собою поглинути півсвіта…

Боже—Боже… вона німувала чверть століття, аж поки не вчула в собі зародки живої, забутої мови коло тата, на цвинтарі… але тепер, під Івановими руками вона таки заговорила. Грубим, нелюдським, голосом, схожим на рев пораненого звіра чи зусилля одночасно німого, глухого і невидющого, але заговорила словами, давно запереченими її язиком і горлом словами. Це була якась дика гортанна безвихідь і надія водночас, подяка і прохання, прокльон і сміх…

І тоді Іван заплакав. Встидливі чоловічі сльози котилися по неголеному Цвичковому обличчю і капали на розжарені груди Дарусі — і вона, зібравши всі свої сили, волю і злість, таки відповіла йому: «І—ва—не…».

Задля цього нічного стогону він був би колінкував із край світу до Дарусиного — а тепер і його — дому.

Але після тої ночі знав найголовніше: Дарусю можна вилікувати. Як — Іван не знав, але знав точно, що можна.

Її все рідше і рідше мучили напади болю.

Іноді — хоч і зрідка — вона могла навіть усміхатися.

І якось Іван навіть подумав, що міг би оженитися на Дарусі.

Брав у губи дримбу, сідав на порозі ґанку, грав довго, дивився на Дарусю із складеними під грудьми руками, а сам думав… думав… Це ж які муки треба витримувати, щоби таке життя жити… чоловіка не знати, навіть місячки на собі не мати, від людей лише дурне чути і не мати ласки ні від кого, хіба що окрім Марії?! Не могти заплакати—заридати, викричатися, засміятися, а бути живою мумією і мати в голові велику, як від кулі, рану і не могти про неї говорити, а лиш думати, думати. Другий би давно забув, а вона бідна карається, як та великомучениця Катерина…

І, о, чудо: Цвичок відмовився від звичних своїх мандрів. Клепав дримби і передавав кимсь на базар у Косів чи в Кути, але сам рідко коли відлучався від Дарусі. Тепер боявся, щоб її не сполошили ці злі і недобрі люди, яких судьба нещасного подеколи займала гостріше, ніж своя, власна.

Коли Іван ішов до когось на деньку, брав із собою Дарусю, садовив у тінь, давав лущити квасолю чи кукурудзу, а сам колов дрова чи косив, чи закладав вориння, і руки йому співали без музики.

…Але це таки правда, що нікому так не є погано, як нашим ворогам, коли нам добре.

Тоді ні пристрілу, ні ворожби не треба. Був би один—одніський язик, що вміє в роті обертатися, а решту — люди докладуть…

- Ви чули, Марійо… Чи то пси, оті, що ходять за Дарусею на цвинтар, чи то самі вовки виють ночами з її хати. Ці двоє дурних і вечеряють за столом разом з псами. Волосся дибки стає на голові.

- А ви, злотна Варварко, не ходіть під чужими стінами і вовки вам не будуть причуватися. Тримайтеся своєї господарки. Там є що вчути не менш інтересне. А на калік не наговорюйте. Навіть, як вони із псами вечеряють, то що із того? Вони ж не із вашої миски їжу беруть.

- Та там світла ніколи не видко! Та вони в одній постелі з псами сплять, двоє дурних. Ой, кумо, буду міліцію кликати.

- Але ж до вас пси не навідуються, то нащо вам міліція?

- Для справедливости.

- Чули'сте, кумку, нечиста сила в селі завелася. На цвинтарі і в Дарусиній хаті. Відколи Іван Цвичок пристав жити до неї, то так і нечиста сила вселилася межи люде…

- А що та нечиста сила, робить, Василинко, що вам спокою не дає?

- Що робить… Солодку Дарусю підмінила. А як ціле село попідміняє?!

- Ой, кумко, відей, нема на світі такої сили, що могла би вас підмінити…

- Гріхи… усе гріхи, куме… неспокутані гріхи і сльози вмерлих… Але чого чужі гріхи мають на нас падати?

- Та але на вас ніяка бола не впала, кумо, то чого ви так печетеся?!

- Бо не знаю, що там діється у тій проклятій хаті, а я жию по сусідству. Так що печуся задля свого спокою і справедливости.

***

…O—O–O… He тільки люди, але й сатана нервує, коли комусь добре трохи довше, ніж собі планує сатана.

Навіть у сатанинські плани вносять корекцію прості люди, що вірять у Бога, говіють і постять, вчать дітей послуху і отченашу, поминають мертвих і дбають про майбутнє своїх дітей.

Ні—ні, жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти…

…І якогось то дня викликали Івана Цвичка в сільраду.

Набундючений голова вивалювався із—за столу, як із низького чавуна завелика кулеша.

Дільничний міліціонер Степан раз по раз припліскував рукою кобуру на штанах, нібито щоразу пересвідчувався, чи зброя на місці.

А під стіною, низько схиливши голову над паперами, сиділа секретарка сільради Дуся, безперестанно шморгаючи застудженим серед літа носом.

Голова постукав пальцями по столі, підкрутив вус так, ніби хотів з нього скрутити цигарку, і дивлячись попри Цвичка, запитав:

- Так що там у вас, Іване, відбувається ночами?

Іван стояв коло самих дверей і м'яв капелюх. Сказати, що він був переляканий, не скажеш. Але й сказати, що був спокійний — іще твердіше не скажеш. Очевидно, він думав, але думав повільно.

Довге Іванове думання — воно й не дивне для тих, хто його збирався зараз протоколювати: Цвичок у сільраді числився серед дурнуватих, бо окрім того, що пристав до дурної Дарусі, він ще й дримби робить з таким завзяттям, як нормальні люди уліті роблять сіно чи взимку — дітей, завжди говорить голосно — на другий кут села чути, а як скаже — витримати плювок в очі легше, ніж таке чути… Та Боже мій! Він мав так багато ознак придуркуватого, що можна було б і не церемонитися з ним. Але ж радянська влада справедлива: для неї всі рівні. І перед законом всі рівні. Це поміж людьми Цвичок дурний, а довідки із психушки у нього нема. Так що закон застосовний до нього, як і до будь—кого іншого. Отак!

…Іван не знав системи Станіславського, але мовчав довго. Довше, ніж мовчать в останній сцені «Ревізора». Тоді сів навпроти голови, перехилився через стіл — і тихо, не схоже на себе, дуже тихо, заторохтів прирослим язиком:

- Скажіть мені, пане голово, нащо я вам здався у вашій сільраді? Ви думаєте, що я не сповна розуму, а я лиш не сповна щастя. Але я ні на чиїй шиї не сиджу… нікого не пограбував, вікон не побив, у селі не надебоширив, дівку ані одну не звів. Мені скоро п'ятдесятка. У армію мене брати не будете… так що не було чого мене в сільраду кликати. А що своєї хати не маю, то нащо ви такі розумні і ваша влада така розумна забрали мамину хату, коли вона вмерла від побоїв на МГБ, а мене по людях пустили?