Нація - Матиос Мария Васильевна - Страница 4

Та мусить хтось бути на цьому світі, хто поможе їй. Таж мусить бути! Не межи худобою живе.

І нараз одна гадка зітнула Юр'яну бритвою: Довгопол.

З гарячості їй не дало дихати.

Довгопол!

Вона вже в думках обвивала руками його морозяні чоботи, вона вже обсипала його словами, як грішми, й зімлівала, ридаючи. А він був страшний і непоступливий: «Невольно, Уласіхо!»

Тоді вона кляла його. Не було на світі таких прокльонів, що їх не знала би Юр'яна для Довгопола. Але клятьби швиденько скінчилися — і Юр'яна заплакала на холодну подушку.

І тут її наздогнала іще одна гадка. Та така, що бідна жінка ладна була волосся на собі рвати. Не знає вона, як це зробити. Не знає! Двадцять три роки з чоловіком прожила, а не знає.

Чому вона не знає?

Хто би навчив її цьому?

Побігла би до Шиманчишиної Катеринки запитати. Та що вона її запитає, нещасна?

Хто їй порадить? Хто, Уласію мій солодкий? Вона в голову не бита, а не знає, що мала би знати кожна жінка. Вона майже перед старістю, а не знає, як заплатити чужому чоловікові за свого.

Кумочку Герасимчаку, не могли ви мене спровадити на цю дорогу?! Ви забули, як ночували в нашій хаті, а Уласій був на мобілізації? Ви забули, як подивилися на мене, коли я прийшла вам сказати «добраніч» і загасити каганець? Ви забули, як солодко потягнулися на подушках і заспівали: «Та добраніч, файна любко, добраніч, добраніч, абись дала білу ручку під голову на ніч»… Ой, Юр'яночко-кумко, взяв би тебе на оцю руку, але знаю, що Уласія нема дома…»

Тоді вона билася кулаками в голову, й тепер, видите, кумку, б'юся. Бо нема. Нема — й може зовсім не бути. Уласій войни скапав. А тепер прийшло гірше войни. Гірше, бо не знаєш, хто тобі ворог. Хто тобі ворог, Уласійку мій солодкий?..

Але вона мусить щось робити завтра. До завтра — вже майже нічого. І хтось мусить знати, що їй робити.

І коли Юр'яну стиснуло залізними обручами попід груди останнє тої ночі ридання, якась сила їй сказала: «Я знаю. Вставай!»

— ЩО ТИ ХОТІЛА, УЛАСІХО? — здивувався вголос Довгопол, устаючи назустріч із-за столу, на якому білів один-однісінький папірець.

— Прийшла білити.

— Білити?! — ще більше здивувався Довгопол і навіщось обійшов навкруг принесеного Юр'яною відра з вапном. — А хто тобі сказав білити?

Юр'яна тугіше зав'язала хустку і вже помішувала лопаткою осіле вапно. Тим часом у попереці й унизу живота нечиста сила помішувала ватру, докладаючи туди все сухих і сухих трісок.

— Уласій був казав, як ішов у Бозну.

Вона трохи різкувато підвела очі на Довгопола й м'яко, так м'яко, що можна було лягти на ті слова, докінчила:

— Таже свято в нас завтра. Велике свято! Ви що, забули?

Тепер Довгопол дивився на неї так, ніби вона хотіла запалити сільраду:

— Завтра?! Це в нас завтра, свято революції, — з притиском підтвердив. — А в вас, наскільки я знаю, свято післязавтра. Дмитрія.

Вона лиш чула, що він її паралізує очима. Косить наповал, як мертву, у вузькій продовгуватій кімнаті сільради. Далеко й нести не треба буде: дзвіниця через дорогу й цвинтар там же.

— А в нас і завтра, й післязавтра. Як, ви того не знаєте, пане-товаришу?! Діти в хаті в мене вінки плетуть. Завтра на браму до школи понесуть. Вони так чекають завтрашньої днини… Співанки вчили. Сама чула, як коло худоби співали. Усі чотири хлопці. Ви ж знаєте, які в нас хлопці… А ви що, не хочете, аби у вас було побілено до свята? Я й удома білю. Перед Великоднем.

Юр'яна хотіла передихнути, та лиш облизала губи. Вона загубила думку. Вона все загубила. І стоїть перед Довгополом, як дурна, як німа, як темна! Вона не знає, чи дивитися на нього, чи в відро.

І вона сама бере двоє крісел із-під стіни й хоче нести надвір.

— Чого це я не хочу, Уласіхо? — Довгопол також береться за стіл. — Побілити до свята треба. Це добре, що ти захотіла побілити. Ти в Товарниці найкраща білільниця. Правда? Але, може… сьогодні тобі не треба нічого робити?

— Мною орати можна… сьогодні… — тільки й сказала тихо.

…ДОВГОПОЛ вернувся, коли вікна були протерті, підлога вимита й гілочка ялиці затикана за віконну раму.

Але Довгопол вернувся якийсь дуже злий. Мовчки поправив стіл і стільці. І Юр'яна вже збиралася висунутися в двері без «будь здоров». Бесіди тепер не буде. Але це на сьогодні не буде ніякої бесіди. Довгопол із села не тікає. Дідько'го не візьме. І вона з села з власної волі не збирається.

— Вертайся, Уласіхо! — занадто голосно й сердито вернув її з дверей.

У ній обірвалося все так, як урвалася вчора дитина. Велика гарячість шугнула в мозок.

— Сідай отут. — Довгопол висунув два стільці й сам сів напроти так близько, що ще трохи — й вона оглухне.

Ні, вона вже глуха. Вона його не чує. Він щось питає, а вона його не чує. Що він питає? І чого вона так боїться? Якби встидалася… а то боїться чути його… й говорити боїться.

— Юр'яно!

Він покликав її по імені! Як він знає її ім'я? Що він із неї хоче?

— Юр'яно…

Най ліпше отак тримає руку в неї на коліні. Най тисне, най ломить її кістки, лиш не кличе по імені, бо нічого доброго з того не буде.

— …то хто сказав тобі білити в сільраді?

Нащо йому ця дурничка? Взяла жінка — та й вибілила. Може, за поману хотіла зробити. Він що, не знає, що перед Дмитрієм три тижні дідівні, що за поману треба давати, вмерлих згадувати?

А вона взяла й вибілила за померші душі.

— То хто тобі нарадив іти до мене білити?

Боже, колись вона падала в скалу — і не вбилася, а тут боїться?!

— Сама собі сказала…

— А нащо на чоловіка наговорила?

Грім звалив її замертво!

— Не я наговорила! Я не знаю, хто на нього наговорив!

Юр'яна кричала й плакала. Плакала й кричала.

Пощо вона це робила? Вона на дітей ніколи не кричала. Юрчик із Федуськом вимастили смальцем підлогу в хаті, аби блищала краще — й вона на них не кричала… вона при злогах не ґвавтувала… А з неї душа виходила. То нащо вона кричить на Довгопола? Що вона хоче криком зробити?

— А-ну, будь тихо… — Довгопол сказав, як би попросив.

І Юр'яна раптово зів'яла. Дивилася йому в очі. Вона би висповідалася йому, як перед причастям. Але вона лихе про нього думає. Про Довгопола.

— Ти маєш панську голову, Юр'яно, а таке дурне придумала…

Чого він говорить так жалісно? Не в нього забрали, а в неї забрали Уласія! І чого він мовчав, як знав, Ірод проклятий? Може, сам сказав брати, а тепер лице собі робить. Знав! Певно, що знав, але знущається, Ірод-Іскаріот! Вона кров'ю сходить, а він ще нібито жалів, маскаль недобитий! Вона йому чоботи хотіла цілувати. А він коляду за тата наймав… та татовими кістками в гробі кидає від такого сина!

— Ну, чого ти плачеш і мовчиш? Ти по-людськи не могла прийти?

— По-людськи? А я що, прийшла по-свинськи?

— Ти прийшла мене просити за Уласія. Так? За Уласія прийшла? Але я сам не знав, Юр'яно!!!

Тепер уже Довгопол кричав на неї.

— Голова приїхав із Вижниці й сказав мені, годину перед цим сказав. Христом-Богом клянуся, що не знав!

— А якби знали, то й що?

Довгопол мовчав.

А й справді, що? Що це дало би, якби він знав, що Уласія Джуряка три дні тому забрали з підконтрольної йому території без його відома?

— Юр'яно, признайся мені по правді… По правді скажи, Уласій має щось із лісом чи ні?

Але для чого він це питає? Та ж вони все знають! Вони знають, що Уласій, як кажуть у їхньому селі, не має ні дві ні три ні з ким нічого. На макове зерня ні з ким нічого не має! Уласій має діти. Діти — його вороги, бреше старий Остріщак. А інших ворогів не має. Уласій не винен, що в світі таке заколотилося, що й три розумні голови не зроблять порядку. Уласій має цапіну {{ Цапіна (діал.) — інструмент для роботи з деревом. }} й сокиру в руках. Він їх не підніме ні над чиєю головою. Він цюкає дерево. Дерево цюкає! З дерева він живе. Він будує. Дерево його годує. А він дітей годує. А ви, Довгопол, просите признатися. Про що? Ви ж самі всю правду знаєте!