Нація - Матиос Мария Васильевна - Страница 18

Усе це, ясна річ, робилося в повній тиші й темряві, оскільки ні про яку свічку чи інше світло не могло йти мови. У криївку можна було втрапити, подолавши дерев'яну драбину з трьох перекладин і тримаючись за глиняні стіни, укріплені деревом.

Ті, хто знав про цей бункер, жартома називали його між собою «три по два»: довжина, ширина й висота криївки дорівнювали рівно двом метрам.

Під правою від входу стіною стояв двоповерховий тапчан, прямо — малюський столик із гасовою лампою, в лівій стіні — видовбана для харчів ніша, під драбиною — бідон із глухою накривкою, що служив нужником. Просто над тапчаном, у «стелі», починався «комин» для надходження свіжого повітря.

Друг «Береза» називав його трембітою, оскільки своєю формою, точніше довжиною, він повторював трембіту, щоправда, діаметр «комина» був трохи більший. Кінець сягав дупла старезної, вже майже всохлої, груші, що росла якраз у кінці Климишиного подвір'я.

У криївку надходило небагато повітря, але на ніч чи на один день його якраз ставало, щоб не почувати себе геть кепсько.

Тепер же, після трьох голодних і нервових діб, у товаристві блощиць і вошей, що ходили пішки по тапчанові, накритому вовняним коцом, Корнелії здавалося, що вона зімліє, щойно вхопить повітря на землі.

Та на землю ще треба вибратися.

Вона давно так довго не перебувала в закритому просторі. До того ж — без руху, без живого звуку. Корнелин хліб — нічні дороги, ретельно заховані на тілі повідомлення, знайомі люди й максимум обережності. Усі роки, відколи стала на цей шлях — шлях змагання з червоним ворогом, — вона була особистою зв'язковою між двома надрайоновими провідниками: другом «Березою» й другом «Кленом». Її природна винахідливість і воля ні разу не зрадили.

Але чим далі — тим менше залишається кому носити донесення «Берези»: друг «Клен» із простреленими як решето грудьми похований у Сторонецькому лісі, під розрослою калиною над урвищем.

Господарі явочних місць пасуть білих ведмедів, а її колишні чорноброві соколи-наречені чекають — не дочекаються тоненької свічечки в поминальні дні над своїми могилами, розкиданими по лісах і видолинках її солодких Карпат.

Вона втрачає пам'ять, коли намагається згадувати, де хто похований: стільки їх, молодих побратимів, чиї кістки сусідять тепер із буковим та смерековим корінням. Один час Корнелія таки блудила лісами, згадуючи місця поховань. Та з часом стежки заростали, могилки западали й рівнялися із землею, березові хрести перекошувалися — й Корнелія з жахом думала, що не встигає навідуватися до місць убієнних.

А що буде, як мине багато-багато років? Хто згадає ці місця, коли про них і тепер мало хто знає, окрім свідків? Хто направить і перев'яже барвінком хрести?

Її молоді братове без вагання склали свої буйні голови, а червона гадина розлазиться в усі шпари — й ніхто не може її спинити.

Ще три роки тому, коли Корнелії було сімнадцять, рій хлопців гудів за нею, де б вона не з'являлася. Тепер же заплітає свою товсту косу — й не знає, чи буде кому розплести її: викосили хлопців, неначе косою. А на тих, що лишилися по довколишніх селах, Корнелія не має серця: вона не знає, чи можна їх допустити до своєї коси —

вони не були з нею в лісі,

не ридали в кулак над раненими й убитими,

не місили з нею сніги й не спали в листі,

не били воші по криївках

і не їли воду, запиваючи її водою.

Вони їй не пара, бо не розуміють, що відбувається навкруг, тільки мовчки кладуть у червоний хомут свої покірні шиї. А вона цього не розуміє.

Коли вперше Корнелії довелося самій сидіти добу в криївці, вона найбільше боялася за своє волосся: щоб не вчепилися воші. А тепер, по роках досвіду, найперше натерла волосся нафтою з лампи. Знала, що воші до кіс не дійдуть. Зате цілодобово, а найдужче — вночі кусюча нечисть бешкетувала на тілі. Корнелія за три доби роздерла шкіру до крові, але то не допомагало — й учора вже змастила нафтою груди й спину.

Першу добу вона подумки сварилася з другом «Березою», а швидше, із Климихою-нехлюєю, що так запустила криївку. Хоча Корнелія знала, що схованка в Калини використовувалася дуже рідко, й то в крайній потребі. То й не дивно, що в ній розвівся такий звіринець. Якби раптом із якогось кута зараз виповзла гадина, вона б здивувалася мало.

Та сьогодні, на третю добу чекання, Корнелія про сварку з «Березою» чи Климихою не думала. В якусь мить спаралізував страх, що її могли живцем закопати отут, за два кроки від гостинця з Березова на Білий Потік, за крок від лісу, щоб не мати клопоту й мороки з її легалізацією.

А в тому, що йшло або до смерті, або до легалізації, Корнелія не сумнівалася. Не знати, чи є ще кому подумати про Корнелину легалізацію, а про смерть думати не треба: варто лишень лишити її під землею.

Вилізти з криївки вона не вилізе: ляда прикинута зверху кушуром. У цьому — весь секрет Климишиної схованки: ніхто не міг несподівано потрапити на очі чужинцю, вибравшись із криївки без команди на те. Кричати крізь «комин» вона також не докричиться: він, хоч і схожий на трембіту, та не трембітає.

А криївка — акурат відповідає труні, хоча труна не така широка й не така висока, а решта — могила. Якби криївка причаїлася в лісі, Корнелія не послухала б заборони й уночі хоч на пару хвилин — а вийшла би з-під землі. А тут, навіть коли б могла відкрити ляду, прикинуту кушуром, все одно не сміє показати носа: а якщо там засідка, а може, лиш чекають її виходу просто в руки звіра? А якщо коридор із кушуру розбили, вона що, отак виросте собі з-під землі, мов гриб?

А може, Калинину господарку спалили?

Недаремно ж учора з «комина» несло горілим. Добре, що димом не задушилася.

Коли б вона тепер була там, не ломила би руки від нервів. А так сидить, закута двома метрами по три рази. Може, як павук, лізти догори; може вздовж ходити, а може впоперек. Більше нічого не може: нема де.

Такі нерви й такий страх мала два роки тому, навесні, перед самим Юрієм, коли чекала в Чорному Потоці зв'язкову з Косова.

Чекала в призначеному місці день, чекала другий.

У неї закінчилися харчі.

Лісами ходили облавники.

І вона подалася в село, лишивши умовний знак, що її слід шукати поблизу. Украла, Боже прости, коло крайньої хати сапу, зав'язала голову по-молодицьки й пішла поміж людські обійстя. Знала, що мусить бути на виду, щоб її могла знайти косівська зв'язкова.

її зірке око пасло городи. Але в Чорному Потоці на тридцять хат люду городи вже завесновані. Похнюплена Корнелія хотіла вернутися назад, коли око зачепилося за зораний, та не оброблений город коло щойно збудованого будинку з різьбленими стріхами й низьким парканом.

Високий ґазда в вишитій жовтим сорочці і в перекошеному зеленому капелюсі дивився весело, а говорив іще веселіше:

— А може, ти, дівко, ґаздівського хлопа собі шукаєш, а не роботи? Хто тебе знає? Та як хочеш робити, то роби. Багато не заплачу, але солонини кавалок і чвертку меду дам, як завеснуєш мені цих пару соток за два дні. Жінка моя вломила ногу, а я лиш уночі з лісу, із бутина {{ Бутин (діал.) — лісорозробка. }} прийшов. А Юрія — на носі. Ще такого не було, щоби город у мене до Юрія не веснувався.

Корнелії в той день здавалося, що сапа в руках літала, й серце з переживання літало попід самий борлак, і очі перелітали почерез паркан, мов яструби, але страху не годна була побороти: зв'язкова барилася на три доби. Якщо її взяли емґебісти… Якщо тикали голки під нігті… Клали пальці в двері чи рвали волосся… Вона могла признатися. І Корнелію візьмуть на цьому городі голими руками.

Ґвера в неї немає — боронитися нема чим. Але ж є сапа — нею можна нападати, — думала, вибиваючи рядочки під бараболю.

— Агій на тебе, дівко, — сказав на ранок ґазда, — що ти якась така люта до роботи?! А як до чоловіка така люта будеш, то спокійниться, біднятко, до року.

— Устидали би ся, Даниле, таке говорити! Не видите, дитина іще, хоч по-молодицьки завита?! — казала ґазді його ґаздиня, сидячи на призьбі з ногою в гіпсі.