Нація - Матиос Мария Васильевна - Страница 14

— Я не знаю…

— А нащо питаєш?

— Бо хочу миру.

— Мир буде, як вивмираємо. А тепер є життя. І, може, не лиш ми винні, що воно таке страшне.

— …Притулися до мене…

— Ближче уже не годен ніхто…

— Прощай мене…

— Най Бог простить — і я прощаю.

— І другий раз.

— Най Бог простить — і я прощаю.

— І третій раз.

— Най Бог простить — і я прощаю.

— А тепер прощай і ти.

— Най Бог простить — і я прощаю.

— І другий раз.

— Най Бог простить — і я прощаю.

— І третій раз.

— Най Бог простить — і я прощаю.

— І дитину прощай.

— Ні… дитину ні…

— Ніхто не знає, як може бути… Прощай…

— Буде так, як нам написано…

— Ніхто не знає, як написано… Й де тото письмо… я не хочу гріха більшого, аніж уже є… Прощай, прощу тебе… Клади йому руку на голову й прощай. Отак…

— Най Бог простить — і я прощаю.

— І другий раз.

— Най Бог простить — і я прощаю…

Безконечне мовчання…

Дванадцять службів

ЧУЖЕ СИТО — невидиме й безжальне, без серця в грудях і Бога в душі — просіювало Черемошне від ґаздовитих і чесних родин, як згіркле борошно від червів, забираючи в далекі, холодні світи всіх без пощади:

калік і здорових,

старих і молодих,

удів і нешлюблених,

грамотних і неписьменних.

І не було такої сили, що спинила б зухвалість і жорстокість, яких ці гори не знали, відколи світ та сонце й самі гори. То вже й не сито — смертельна коса рубала попід самий корінь цвіт Черемошного й пускала свій укіс у бульбінь {{ Бульбінь (діал.) — коловорот. }} невідомості, звідкіль іще ніхто не подав не те що доброї — будь-якої — звістки.

Двобій між чужим, неприродним, неморальним, — тим, що намагалося вкоренитися тут після великої війни, й тим, що рятувало свій прадавній уклад та звичаї, свою натуру й маєток, сягав, здавалося, апогею.

Через те спротив увижався навіть там, де його ще не було, але він міг бути, бо жеврів, як остання іскра в затоптаній золі.

Смерть і вигнання зависли над горами, як отой новий прапор над сільрадою, ніби зумисне вимащений у кривавий колір людського мозолю, що ним благословлялася все нова й нова несправедливість, підступи й чорна ненависть до тих, хто своїм приходом сюди закрутив природні людські стосунки, як крутіж верету.

Зло чинилося наліво й направо, незагнуздане зло людини супроти людини. Воно було страшніше, ніж зло звірини супроти звірини.

Розколений надвоє світ.

Розколені люди.

Розшматовані судьби.

І жадоба помсти.

Нескінченної, чорної помсти, кривавої бойні. За чесне ім'я. За правду, писану Богом, а не кривавою шматою з сільради. За правду, що вже не знає прощення й помилування. Бо кров тече потоками, криваві сльози стікають морями, й ніхто не дає ані спину, ані стриму, ані очищення.

І нема надії ні на кого.

Ані на кого, анікогісінького…

…СТОЇТЬ ФРОЗИНА під світанковою капличкою коло церкви — й не знає, чи ще молитися, чи вже ні: бо лежать обабіч каплиці білі кам'яні хрести, звезені з-перед людських обійсть і гостинців, перехресть і проклятих місць, з місць убієнних і пропалих людей — і довгі ткані й вишиті рушники звиваються під хрестами, як відрізані коси.

А через вулицю, під стінами пошти, чорніють три трупи непізнаних хлопців, звезених учора емґебістами разом із хрестом із-під Тарночки. І ходить коло них чи то звірина, чи людина з карабіном, і посвистує, ніби з радості чи з хмелю, не закривши осклілих очей убитих, не засвітивши їм свічечки — так, наче людина з карабіном вроджена вовчицею, а не жінкою, бо не має людина людського серця. Й жалю не має. Й страху перед гріхом.

Нічого цього не має людина з карабіном.

І не видить Бог ні звірини, ні людини.

І не посилає кари ні на того, ні на другого.

І не посилає кари ні на кого, начебто й справді прийшов останній день тривання всього живого й совісного.

— Слава Йсу!

— Навіки слава Богу!

…І знов хреститься Фрозина чи то до образу Божої матері в капличці, чи до сплюндрованих рушників під хрестами, чи до трьох ніким не пізнаних, а, може, затаєних гуцулами, чиїхось синів.

І хреститься праворуч неї Їлачиха, в котрої лиш Бог знає, де її Їлак подівся. Ще до войни, ще при Польщі, перейшов на бік до москалів — та й слід за ним загубився.

— Чули'сте, Фрозинко… — не перестаючи хреститися, шепоче Їлачиха. — Звечора забрали всю фамілію Василя Слижукового. Сьогодні мають вивозити. Годованка їх, глуха Василина, пішла в ліс шукати овець, а ті гадали, що вона тікає… Біданка не чує, що їй кажуть вертатися, та й біжить собі під ліс… А той як стрілив — упала насмерть, та ще лицем у шипшину… Най Бог боронить! Ніц нема лиця. І хто її поховає, як Слижуків забирають?!

— А цих хто поховає?! — хрестячись, киває через плече Фрозина. — Не дають уже ховати, пси. Везуть до Косова, ніби то їм щось поможе, якби були впізнані… а там десь кидають у ями — та й уже. По всьому. Так, ніби й не було людини на світі…

МУЧИТЬ ФРОЗИНУ всередині нутра щось таке, ніби там розіклали ватру.

І пече той вогонь день відо дня.

І не дає їй ані дихати, ані спати, ані їсти.

Ходить Фрозина, зігнута вдвоє, то перед сільрадою, то перед конторою, куди викликають одне за одним Слижуків, Петрюків, Тораків, Гулеїв — десять фамілій нарахувала за раз — і так, ніби колють її кольки чи переймають пологи, — не знаходить собі місця.

У тиждень до войни, 15 червня сорок першого, за одну ніч вивезли всіх Штефуряків, Богданів і Пилип'юків. А в селі що не двір — то Богдан, що не третій — то Пилип'юк.

А після того вже які роки минули!

І тепер вичищають, ой вичищають… Самі не розуміючи, що вони роблять. Але все, що не роблять, — собі на голову.

У них бесіда коротка: в тих снідали, в тих вечеряли, а тих не вибили лісові — то треба брати;

ця була колись жінкою, а та — любкою в того, що тепер у боївці. Треба брати.

Ця своїм дітям виплела вовняні панчохи, а прийшли, перебрані в наших ці, що й добре говорити по-нашому не вміють, — та й забрали панчохи.

Є причина: треба вивозити. За пособництво.

Корова переїла конюшини, вдулася, не угледіли, здохла. А корову мали брати до колгоспу. Саботаж.

То тепер беруть до Сибіру коров'ячого господаря.

Беруть… беруть… беруть…

І не видно кінця-краю тому бранню. Так лиш заготівельники гребінками хапають чорниці в зрубах, бо їм приходить велика охота, коли бочки повніють таким дармовим добром.

Сказала би Фрозина хоч слово комусь лагідне, та що її слово, коли жінки зомлівають від плачу, як услід їм тужить худобина, й господарка ще світиться теплом і маєтком, а завтра маєтки розберуть чужі люди — й піде прахом нажите горбом і мозолями.

Сидить Фрозина під хатою — й чує, що мусить щось робити, бо серце тріскає з муки.

Вона застара, щоб носити в ліс штафетки — повідомлення. А через них молодіж женуть до Сибіру, як у войну німці гнали в Німеччину. Молодіж носить хлопцям у ліс повідомлення, що діється по селах. Але молодіж ще не знає, що назирці за ними повзе гадина.

О, Фрозина вже така стара, що нічого не може, але таки віддала в ліс три сорочки покійного Онуфрія та ще килим, що склала собі до смерті. Хто знає, яка буде її смерть? На тім світі однаково, чи вкриють тебе веретою чи килимом — тепліше не буде, а людям у лісі знадобиться.

Якби мала сина, то знає, де був би тепер, сама би справила, куди йти, а так — не мала нікого. Сама кості гріє на призьбі.

Кості гріє, а в старому нутрі пече вогнем. Руки її не для карабіна. Але й слухати оті плачі — вмлівання коло сільради, що нема на них ради, також не годна.