Збірка віршів - Костенко Ліна - Страница 15

бо не поплеще по плечу

простого смертного, мене.

Є, правда, чутка, що і він,

не кажучи лихого слова,

земного батька простий син,

в боги потрапив випадково.

Та – нічичирк!

Бо хто ж не зна –

у нього сила неземна.

Що Саваоф? Старий дивак.

Із глини сотворив людину.

Оце так бог, оце мастак!

Перетворив її у глину.

Такий чужий і раптом - неминучий...

Такий чужий

і раптом – неминучий.

Химери хмар задушать горизонт.

Земля вдихне глибинно і жагуче

на вишняках настояний озон.

Мені нестерпно, душно, передгрозно.

Ліловим чадом туманіє без.

Гудуть ліси, риплять дубові кросна,

парчеву зливу виткавши з небес.

Лягла грози пульсуюча десниця

на золоте шаленство голови.

Мені, мабуть, ніколи не досниться

сліпучий спалах чистої жаги.

Гроза мені погрожує громами,

закутий біль спинає на диби.

Нехай смакують почуття гурмани,

а ти стихія – любиш, так люби!

Чи ще тебе недоля не намучила?

Чи не сліпить грозою ткана ніч?

Люблю.

Чужого.

Раптом – неминучого.

Тужу тонкою млістю передпліч.

Ти – Шіва

Ти – Шіва. Ти – індуське божество.

Твої реальні обриси двояться,

Боюсь на Тебе подивитись, бо

Таких очей не можна не бояться.

Душа шукає слів як молитов.

До синіх вікон туляться дерева.

О, ця побожність, схожа на любов,

Очей повільних ласка мигдалева!

А очі ближніх – зведені курки,

І душі в нас беззахисні, як тири,

Ти думаєш, у Тебе дві руки,

А в Тебе дві, і ще, крім них, чотири.

У хмарах Кабінетної Нудьги

вони з надпліччя виростають хижо

і відливають бронзою жаги

і сріблом заворожених наближень.

Повзе гадюка в чорний телефон.

Мигтять людей столикі дублікати.

А я стою. І це мій марафон –

самій від себе безвісти тікати.

Ми розмовляєм сухо недарма,

такі чужі. А Ти при всіх натомість

незримо обіймаєш чотирма

мою незриму світлу непритомність.

І дві мене, прозорі від безсонь,

на перехресті вічності й вівторка,

стоять під тінню бронзових долонь,

одна – Твоя, а друга – недоторка.

Ти дивишся. А я вже – як на трапі

Ти дивишся. А я вже – як на трапі.

І слів нема. І туга через край.

Життя іде по «Гаусівській шляпі»:

отак-от – «здрастуй», а отак – «прощай».

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

О це і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність – утекти.

ТІНЬ СІЗІФА

В корчах і в кручах умирають міфи.

Чугайстер щез. Покаялись нявки.

І тільки ми, подряпані Сізіфи,

тябричим вгору камінь-рюкзаки.

Руді стежки роз’їдені дощами.

З крутих плаїв зриваємся, йдемо.

У сьоме небо вийдемо з гущавин,

задавлені гранітними трюмо.

Цей мисник днів – мальовані тарелі,

ця тінь Сізіфа – потойбічний гість,

в столицях меду, в райдугах форелі,

у гіркоті покинутих обійсть.

Ми – гості бджіл. Посидим па бенкетах,

у кріслах пнів, на покуті проваль,–

Попович Женя, Мефістофель в кедах,

і мавки в шортах. І моя печаль.

І тінь Сізіфа, тінь тії печалі,

горбата тінь, трагічна тінь сторіч.

Лілові хмари іван-чаю

пливуть над прірвами у ніч…

Тут буде твердо душу відіспати.

Сидить Сізіф і журиться, біда.

І п’є за нас шампанські водоспади

потік гірський, веселий тамада.

Я знаю, важко. У твоєму віці.

Либонь, я знаю, що й подумав ти:

“Вже краще йти до Бога пасти вівці,

ніж на Вкраїні камінь цей тягти”.

Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески.

Для глядачів тут сцена закрута,

де чорний беркут з крилами наопашки

хребет землі до сонця поверта.

А ми йдемо, де швидше, де поволі.

Йдемо угору, і нема доріг.

І тінь Сізіфа, тінь моєї долі…

І камінь в прірву котиться з-під ніг…

Тунгуський бог

Я ж тебе вистругав, боже,

З такого смаглявого дерева!

Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!

Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!

Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!

Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!

Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!

Я ж тобі в ніздрі сережку!

Щоб ти не світив мені пупом,

Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!

Я ж тобі – зуб акули! Я ж тобі – роги марала!

Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!

Землі мої віднято… Діти мої повмирали…

Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?

Зорі мої кедрові кров’ю моєю нагусли.

Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.

Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,

То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!

Я ж був ладен валятись тебе тут під ногами,

а ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!

Може, клячать даремно люди перед богами?

Може, іноді треба бити своїх богів?

Може, іноді варто кидати їх у полум’я?

Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?

Я ж тобі губи мазав кров’ю найкращого оленя!

А ти мені так віддячив?!

Так на ж тобі, на тобі, на!!!

Тут обелісків ціла рота

Тут обелісків ціла рота.

Стрижі над кручею стрижуть.

Високі цвинтарні ворота

високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,

а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними

у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,

які несказані слова…

Тут на одному обеліску

є навіть пошта польова.

У присмеркові доброї дібровості

У присмеркові доброї дібровості

пшеничний присмак скошеного дня.

На крутосхилах срібної дніпровості

сідлає вічність чорного коня.

Киреї хмар на плечах має вічність.

Вони пливуть кудись на Чигирин.

Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.

По саму душу в спокій і полин.

Отак брести. А тиша – як в соборі

з давно-давно загубленим ключем.

Холоне степ, і невкипілі зорі

рогатий жук виймає рогачем.

А там – Дніпро, аж ген до Базавлука,

аж за пороги й далі за лиман.

Об цілий світ спіткнулася розлука

і йде на нас, страшна, як Тамерлан.

А ти десь там, за даллю вечоровою,

а ти десь там, за морем тишини,–

так владно, так повільно вичаровуєш

мене із ночі, з тиші, з далини…