Сніг у Флоренції - Костенко Ліна - Страница 7

Я цілу ніч гулятиму! Уп’юсь.

Старий

(раптово з ніжністю)

Люблю тебе, милуюся тобою!

Флорентієць

А я тебе ненавиджу, боюсь.

Тьмяніє пишне древо фейєрверка. Мітлою Чортик підмітає квіти.

І дев’ять муз у масках карнавальних відходять, озирнувшись на Старого.

Старий сидить, похилений, на лаві. Десь плюскіт весел в темряві і тиші.

Нечутно повернувся Флорентієць, спостерігає сумно звіддалік.

Флорентієць

Яка самотність! Монастирські мури.

Чиїсь надбиті плити у траві.

Ці вапною заляпані скульптури,

котрі вночі говорять, як живі.

Жаринки зір з небесної жаровні.

І той чернець, що веслами гребе.

І чорний хрест під місяцем уповні.

І цей старий, що згадує себе…

Дожив. До себе відчуваю жалість.

«В останній тузі»,— як сказав Катулл.

Колись мені, ще в юності, ввижалась

тінь Данте у Саду Скульптур.

Він теж сидів, похилений, на лаві,

додолу руки звісивши бліді,

але ж безсмертний у всесвітній славі!..

(Жест розпачу і туги в бік Старого).

Себе — таким — я уявляв тоді?!

Старий

Ось і говориш із старим тепер ти.

Флорентієць

Вже маю час. Минувся мій розгул.

Старий

«Чи я не забарився вмерти?» —

Хто це сказав?

Флорентієць

Здається, теж Катулл.

(Стих плюскіт весел. Лунко впало яблуко. Десь вдалині загавкали собаки)

Старий

Доплив чернець.

Флорентієць

Не був же я нездарою!

Старий

О, стрепенуло крильцями пташа.

Флорентієць

Що там за муром?

Старий

Круча над Луарою.

Флорентієць

Це скрикнув сич?

Старий

Або чиясь душа.

Флорентієць

О Маріелла! Плакалось, грішилось.

І кожен з нас колись на світі був.

Старий

Вона при хворій матері лишилась.

А я поїхав. Я її забув.

Флорентієць

Ти не забув. Ти думав, що забудеш.

Ти у Парижі мав їх не одну.

Старий

Мовчи, бо в серці знов її розбудиш!

Флорентієць

Вона померла. В голод, у війну.

Будинок їхній над рікою Арно

потроху зносять води прибутні.

А ту скульптуру, Маріеллу з мармуру,

десь вивезли. Вона на чужині.

Вони її украли, безборонну.

Якийсь ландскнехт повіз як сувенір.

Або продав якомусь там барону

твою любов, твій безіменний твір.

Старий

Як я різьбив ті риси дивовижні!

Було натхнення схоже на екстаз.

Я вже й пізніше, при дворі, в Парижі,

шукав її у мармурі не раз.

Усе було — і молодість, і сила,

і спокій, і достаток, і хвала.

Але вона вже більш не осінила,

вона до мене більше не прийшла…

Флорентієць

Так на таланті зрада окошилась.

Ти Маріеллу кинув у біді.

Старий

Але ж вона при матері лишилась!

Флорентієць

А хто була Флоренція тобі?

Старий

Флоренція? В якому одкровенні

пізнає правду стомлена душа?

Чи Данте, що похований в Равенні,

хоч сумнів щодо цього полиша?

Вона його судила, і цькувала,

і змусила вмирать на чужині.

Жорстока, невблаганна і лукава,

вона була як мачуха мені!

Флорентієць

Чого не скажеш в гніві благороднім?

Та муки Данте більші за твої.

А все одно й на камені надгробнім

він називає матір’ю її!

Старий

Вона його посміла проклинати.

Він був нелюбий, як усі митці.

Флорентієць

Цькувала не Флоренція, не мати,

а міста самоназвані отці.

О ті страшні, розбещені, погані,

усіх віків вельможні старигані!

В якій лиш не з’являлися личині,

який лиш бруд не мали на руках!

Вони помруть, а наслідки злочинні

відлунюють ще довго у віках.

На риштуванні Чортик позіхнув і, опустивши дзеркальце блискуче,

затарабанив ратичками стиха об дерев’яні ребра риштувань.

Чортик

Обридло зайчики пускать, перепочину,

а то ще хтось пошпурить кирпичину.

Та й взагалі, признатися, мені

людські страждання все-таки нудні.

Я все вже бачив і до всього звик.

Усе це суєта і від лукавого.

Щось дуже темно.

(Хукнув і протер блискученький уламок об коліно)

О, жіночий крик!

Ану погляньмо, це вже щось цікавого.

(Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у туніці)

Прекрасна жінка

(простягає руки, у неї голос як антична флейта)

Іду, іду, чекай мене в саду!

Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?

О милий мій, нічого, я знайду.

Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні?!

Флорентієць

(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового плаща)

Я тут. Я жду. Мене вже навіть два.

Ти в плесі ночі біла, як латаття.

О Маріелла з мармуру! Жива?!

Про що мене ти хочеш розпитати?

Як я любив? Як згадував той час?

Як мріяв я хоч вісточку дістати!

Старий

О Маріелла! Вже немає нас.

Ти що, прийшла моїм надгріб’ям стати?

Прекрасна жінка