СКІФСЬКА ОДІССЕЯ - Костенко Ліна - Страница 8

Але ж яке ревіння безнастанне!

Це описать — зламається перо.

Куди ви, греки? Тут якісь титани

загородили скелями Дніпро.

Киплять, ревуть і піняться потоки.

Шалений вир закручують вали.

Тут треба йти в село Переволоки,

просить людей, щоб пе-ре-во-лок-ли.

Тут вантажу з човнів не наноситись.

Це поєдинок каменю й води.

Тут Шум-Порог, Будило, Ненаситець, —

тут дев’ять їх, попробуй обійди!

Роззулись греки. Вже і розляглися.

Ідуть, ногами мацаючи дно.

Античні греки, а котрий і лисий,

і петельгузий, — що кому дано.

Отак брели ті греки безодежні.

Вели човни вздовж берега в рогіз.

І німфа, що жила в печері прибережній,

дивилася на них, сміялася до сліз.

Коли аж ген — іде абориген.

Сидить на бочці скіфський Діоген.

Якийсь хлопчина запряга воли.

Два лісоруби також наддали.

Та так човни, укупі з вантажем,

на коліщатах потягли гужем.

Бо корабель великий чи баркас

лишився б тут, перевезли б товари.

З тамтого боку інший повсякчас

чекає транспорт. Так і допливали.

Ніхто з купців тут не застряв ні разу.

Були тут греки і майстри з Кавказу.

І фінікійці, люди всюдисущі,

не раз перепливали тут по суші.

І навіть плив кудись і звідкілясь

іранський остракіруваний князь.

Човни ж везли у десять пар волів,

явивши тільки вуса з-під брилів.

Це, звісно, діло не таке і скоре.

Минали верби, липи й осокори.

Гаї минали. Кручі обминали.

Варили юшку. І волів міняли.

При ручаях спинялись на ночліг.

Такі тут люди мовчазні, аж чудно.

Бо звикли. Так шумить поріг —

людського голосу не чутно.

Півсотні верст за два дні побороли.

На третій день ставали до кодоли.

І, підкотивши під човни колоди,

спустили греків знов на тихі води.

Пливуть вони з коштовними речами.

А щось у лісі вевкалось ночами.

Ліси підходять близько до води,

питають греків: — Ви ото куди?

Чи вам було надморських торжищ мало?

Чи вас нічого дома не тримало?

І хто вас на ці мандри підбивав?

Сюди ж і Геродот не допливав!

Тут праліси. Тут болота і нетрі.

Тут раз на рік вовками виють неври.

Ніхто із вас додому не доїде,

з’їдять вас андрофаги-людоїди.

Тут люди дикі у своїй основі.

Будини тут їдять шишки соснові.

Тут житла вбогі, звичаї незвичні.

Кому тут треба амфори античні?

Тим часом жінка ткала килимочка

в тіні троянд і спілих виногрон,

де на фронтоні грецького домочка

сміявся акростерій-машкарон.

Була іще всіляка там ліпнина,

пальмети різні в камені рудім,

ще й дифірамб на честь громадянина,

що збудував такий чудовий дім!

Оскільки ж час хазяїна поглинув,

тут не було ні танців, ні музик,

і акротерій з паленої глини

всім женихам показував язик.

Та ще й перекривляли у саду

заморські птиці ара й какаду.

Внизу лиман лежав у очереті,

бичків було в лимані без числа.

Але доріжка, мощена череп’ям,

уже й зеленим мохом поросла…

А на крайсвіту, в невідомій точці,

пливе гречин у маковій сорочці.

Пливе й пливе на північ із примор’я.

Чоло смагляве вітер холодить.

Пливе й не знає, що вже третя Мойра

із ножицями жде його, сидить.

А навкруги — природа первозданна.

І люди щедрі й добрі, як вона.

Все їм дала богиня їхня Дана.

Живе народ. Кочують племена.

От якось греки їхали підвечір.

Аж гульк — село, чимало щось дворів.

І держать небо на кремезних плечах

старі Атланти дужих яворів.

Втомились греки веслами махати.

Зайшли у двір. Віконце золоте.

А тут якраз жіноцтво біля хати

вінки купальські, сидячи, плете.

Ну, грекам що? Зайшли, пожартували.

Ну, грекам що? По чарці налили.

Та так ото співали і співали,

і греків теж у пісню заплели.

Було столів велике застеляння.

Були землі всещедрої плоди.

Бог літного сонцестояння

тоді брав шлюб з богинею води.

Не визнають тут Зевса і Паллади.

Тут сповідають люди на Дніпрі

високий культ астральної тріади —

культ Місяця, культ Сонця, культ Зорі.

Звуть молодого місяцем і князем.

У них дівчина сходить, як зоря.

Шанують предків. А зберуться разом —

у них тут пам’ять замість вівтаря.

Згадають рід до сьомого коліна.

В них Рід як бог, у нього сонця лик.

Вони з вогню, у них душа нетлінна.

У них і серп — як місяць молодик.

У них зірчаті пряники жертовні.

Вони без маку не спечуть коржа.

Тут і діжа в них, наче місяць вповні.

У них і місяць сходить, як діжа.

Їм їхній бог біди не заподіє.

Богинь нема сварливих і гризьких.

Бо тут боги — як втілення надії,

а на Олімпі — пристрастей людських.

Не зразу греки стали толерантні.

Скіфиня теж хапала рогача.

Вони хотіли тут своїх гарантій

і навіть вимагали товмача.

Коли ж вона внесла у друшляку

лунарний символ — ліплені вареники,

то греки також прийняли цей культ

і стали вже навік його зволенники.

Спочатку греків трохи в сон хилило.

Здорожились, вже й ніч була глуха.

Та не такий тут бог Семиярило —

він хоч кого від сну розкутурха.

Були до ранку в тому селищі

великі ігри, танці і веселощі.

Пили меди, зрубали чорноклена,

втопили смерть, що звалася Марена.

В цьому краю Дажбога і Перуна

таки той грек не втримався, кутнув.

Якби йому кіфара семиструнна,

то він би і вакхічне щось утнув!

Вогонь купальський розвели на вигоні.

Було там крику, сміху і забав.

Сандалії поспалювать невигідно,

то він роззувся босий і стрибав.

Крізь той вогонь проводили худобу.

І не стирали попіл з підошов.

Хто мав яку жалобу чи хворобу,

крізь всеочисне полум’я пройшов.

Вогонь святий. Співали півні треті.

Під ранок там робилося таке!

Там парубки на бриючому злеті

ішли, штаньми палаючи, в піке!

Дівчата верещали, огинались.

Мабуть, хотіли, щоб за ними гнались.

Вогонь жахтів, угору як сахнувся!