СКІФСЬКА ОДІССЕЯ - Костенко Ліна - Страница 6

Я чую ваші дивні голоси.

Зап’ястя рук не звиклі до мережок.

Чаклунський чак космічної коси

і золоті півмісяці сережок.

О музи, музи, музи кам’яні!

Де грім душі, народжений з любові!

Ви мовчите. Ви плачете в мені.

Душа тисячоліть шукає себе в слові.

Скінчився степ — рівнини бездеревні.

Тут скіфський цар столицю запосів.

Тут городища, як фортеці древні,

стоять, окриті шкурами лісів.

Ції твердині ворог не повергне.

Тут позначив каміння неоліт.

Тут руди вже виходять на поверхню,

і урвища розламує граніт.

А вдалині, на кілька днів погоні,

але з фортець ще видимі як сон, —

стоять кургани царських пантеонів,

і чайка плаче з вітром в унісон.

Там — звідусіль загрожені степи,

а тут фортеці, що й не підступи.

Тут люд осілий. Тут шанують труд.

І рух дадуть і кругові, і кросну.

Кують залізо із місцевих руд.

І мають славу дуже розголосну.

Тут процвітало різне ремесло.

Були будинки з каменю й саману.

І наверталось грекам на весло

латаття Білозерського лиману.

Раз побували греки в городищі.

Дізнатися, на що там ціни вищі.

Провідати знайомих паралатів.

Придбати медицинських препаратів.

Зміїної отрути напитати

(в одного грека був радикуліт).

А скіфські лікарі гомеопати

були тоді відомі на весь світ.

З них дехто жив і по чужих країнах.

Токсаріс — грецький був громадянин.

Зажив такої слави у Афінах, —

мудрець Солон схилявся перед ним!

Вони вже знали деякі вакцини,

мікстури, зілля і настої трав.

Щоб перейняти дещо з медицини,

сам Гіппократ у Скіфії бував.

У місто греки в’їхали волами.

Воно було оточене валами.

Шумів базар. Проходили транзити.

Лежали хури червонястих руд.

Вгорі жили царі і ворожбити.

Внизу роївся ремісничий люд.

Риботорговці натягали тент.

Шкварчали біля яток чебуреки.

То, поки дядько скупить реманент,

пішли й собі повештатися греки.

У передмісті вулиці вузенькі.

Такий там брязкіт, гуркіт, гукіт, дзенькіт!

Скрізь чорні гути, кузні і майстерні.

Вода парує в кам’яній цистерні.

Коваль кує, не втомиться клепати —

мечі, голки, зубила і лопати,

цвяхи, ножі, сокири і серпи —

на все Пониззя і на всі степи.

Купили голку. Мали з тим мороки.

Промчався вершник. Грек розгарячивсь.

Зайшли до скіфа, що колись два роки

на ювеліра в Ольвії учивсь.

Там розглядали різні візерунки.

Ливарні форми. Золото. Емаль.

А він сидів, якраз робив малюнки —

ягнят і птиць на царську пектораль.

Подарував їм для жінок прикраси.

В ткача купили виробів лляних.

Пішли угору. Кам’янські тераси

були не гірш, як в Ольвії у них.

Хороми царські зблизька роздивились.

Цікавий грек у браму заглядав.

Маленький цар уже, напевно, виріс.

Тепер, мабуть би, грека й не згадав.

Похвастав грек, що він з царем стрічався.

І як за нього Геродот ручався.

Такий тоді малесенький був скіф —

тепер могутній цар Аріапіф.

Шкода, що скіфи з царської обслуги

взяли ворота на залізні шпуги.

А то б він, грек, бо він такий, — як схоче,

то він і в гості до царя заскоче!

Заночували в дядька в таборищі

на молодому сіні на горищі.

Напівмандрівний і напівосілий,

уже й якусь маєтність запосілий,

він мав овець і поле сочевиці

неподалік від царської столиці.

Почастував їх гойно, хоч і просто,

завдавши тим жоні переполох, —

лемішка із облущеного проса,

із часником колочений горох.

Почавши тут, продовжили у свахи

з ужитком пирогів, рибця і саламахи.

Якісь прегарні скіфські молодиці

книші пекли на глиняній кабиці.

І верхи на лозинах дітлахи

рубали кропиву і лопухи.

Із городища, із того содому,

майстри вертались навпрошки додому.

А з поля йшла, струнка і тонковида,

ще несвідома чарівничих зваб,

богиня квітів, юная Хлорида,

у жовтому віночку із кульбаб…

В кабиці дотлівала дровиняка.

І вітер віяв із вечірніх плес.

І спало все — пракішка й праконяка,

прапівень, пракорова і прапес.

На сіно грекам кинули верету.

Не спалось греку, цілу ніч крутивсь.

Мабуть, того, що в стріху з очерету

на нього місяць скіфський подививсь.

Чи, може, смутком по душі продерло.

Далеко з дому і земля чужа.

І Шлях Чумацький, зоряне Прадерево,

ховав у хмарах голову Вужа.

І жінка бідна в Ольвії, не спиться їй.

Прогнавши залицяльників-п’яниць,

уже робила всякі ауспиції —

гадала на погоду і на птиць.

Вона уже ходила і до піфії,

спитать про мужа: як він там у Скіфії?

Вона питала піфію-сидуху,

що як же так, ні слуху ані духу?

А піфія, що в храмі проживала,

священний лист лавровий пожувала

і так сказала, сидя на тринозі:

— Хвала богам, твій муж уже в дорозі!

Не уточнивши у наступній фразі,

яку дорогу має на увазі.

Хоча грекиня у своєму горі

не втямила б абстрактних категорій.

Бо що їй зустріч в просторі і в часі?

Вона чекала мужа на терасі.

Її любов, така палка і вірна,

Була з безмежжям трохи не співмірна.

Бо Пенелопі добре було ждати,

адже у неї німфа була мати.

А ця грекиня смертної породи,

таке чекання згубне їй для вроди.

Отож вона і нидіє в надії,

марнує свої роки молодії.

І килим тче, хоч, може, і не поре,

і з женихами й слова не говоре.

Все дивиться у далеч з-під долоні —

а що, як він пропав десь у полоні?!

На тій горі, засмалена жаркотою,

вона вже — як фігурка теракотова.

А грек пливе. Дніпро — дорога срібна.

Вже й притомились греки-веслярі.

А буде ще ж і Скилла, і Харибда —

оті страшні пороги на Дніпрі!

Вже дехто встиг з утоми огризнутись.

А інші духом занепали вкрай.

А грек пливе. Вже ж ніяк і вернутись,

так запустився глибоко в цей край.

Он Одіссей проплив чотири моря —

яких нещасть йому напряла Мойра!