Берестечко - Костенко Ліна - Страница 24

Життя пропало. Почнемо спочатку.

НУ ОТ, І НАПИСАВ УНІВЕРСАЛИ.

А хто їх прочитає і коли?

Якби їх птиці крилами писали

або громи у небі прогули!

Чи хто промчав гривастим румаком

та їх розніс. Але ж ми тут самотні.

— Самотні? Ми?! — сміється піп Шрамко.-

А мій же син? А ті його півсотні?

А Й СПРАВДІ. МАЄМО ГІНЦІВ.

Та ще яких, та ще й півсотні навіть!

Такі вже не шукають манівців.

Пройшли крізь пекло, то дорогу знають.

Нема нам щастя — мусить бути чудо.

Ще ми постанем зі своїх руїн.

Мене не можуть люди не почути —

душа в мені розгойдана як дзвін!

Скликаю вас. Над цим не владен ворог.

Почуйте слово з-під мого пера!

Простіть мені, що знову б'ю на сполох.

На Благовіст ще, люди, не пора.

А ТИ, ГАННУСЮ, ЖДИ МЕНЕ ДО ОСЕНІ.

Зібравши військо, вісточку подам.

Повінчаємося у Корсуні,

в місті слави моєї. Там

пригадаю себе, колишнього.

І весілля справим як слід.

Та й попросимо у Всевишнього

трохи щастя. І трохи літ.

НА МУРАХ ВІТЕР ХИЛИТЬ БАДИЛИНУ.

Цвіте ожина. Тихо, як в раю.

А втім, не знаю… Може, в цю хвилину

хтось десь торгує голову мою…

І ГАННА ПРИ МЕНІ. І ПОГЛЯД МИГДАЛЕВИЙ.

І дотик вуст. І тіла оксамит.

Час тягнеться, як шлейф старої королеви.

Коли б уже почути грім копит!

ЩЕ ВКРАЯВ ДЕНЬ ЧЕКАННЯ ЧОРНУ СКИБУ.

Який там грім, ні вершника нема.

Несе тополь високі смолоскипи

дорога в ніч пустельна і пряма.

ПОЛЯ, ПОЛЯ, ПОЛЯ… ДОЛИНИ І ДОЛИНИ…

Напнувся обрій наче тятива.

Із Паволочі дзвін, вечірній дзвін долине.

І знову чути як росте трава.

СТОЮ НА ВЕЖІ І ДИВЛЮСЬ НА ШЛЯХ.

Червоний щит призахідного сонця.

А що це там за гомін у полях?

Гей, джуро, глянь! Та їх там ціла сотня.

А може, й дві. — Гей, джуро, ти зіркий.

Тобі видніше із тамтої вежі.

— Це, — каже, — батьку, наші козаки.

Я, — каже, — батьку, бачу по одежі.

ПРИЙШЛО ЇХ ДВІСТА. ВДАРИЛИ ЧОЛОМ.

Розбили табір ген по оболоні.

Вже сходив сонця золотий шолом,

як знов у лузі заіржали коні.

Десь крізь ліси пробився Джеджалик.

Богун іде. Пушкар от-от прибуде.

Чи я вже бути гетьманом одвик,

що серце мало не розірве груди?!

Стою. Стрічаю воїнів. Молюсь.

На схилі, сивий, кланяюсь їм низько.

Дві сотні… Три… Не дай Бог, помилюсь.

І ще… І ще… І ще їх ціла низка!

Прийшли… Спасибі… Ось мої полки.

Уже й знамена із лісами врівень.

Оце ж мої Волинці, Пінчуки.

Мої Драчі, Немиринці і Гнівань!

Шевці. Кравці. Броварники. Ткачі.

Дейнеки. Запорожці. Завірюхи.

Тютюнники. Кушніри. Орачі.

Прудиуси. Плачинди. Одчайдухи.

Урвитель. Іскра. Добош. Курінний.

Бандура. Скрипка. Явір. Кияниця.

Сірко. Буланий. Білий. Вороний.

Зозуля. Заєць. Кущ. Перепелиця.

Ох, як вас люди називали ловко!

Некуйбіда. Майбоженко. Чумак.

Пустикота. Завернивовка.

Нетудихата. Неїжмак.

Неклепаний. Одливаний. Пекельний.

Попович. Молибога. Лихолат.

Мальований, Індутний і Субтельний.

Вернигора. Світайло. Семибрат.

Орленки, Удовенки, Бойчуки.

Синиці, Чайки!.. Хто там ще позаду?

Всі на цей час приявні козаки,

ударте в бубон і скликайте раду!

Ще надолужим місяць цей іюль.

Ще ого-го, є час до падолисту.

А кожен при собі щоб зброю мав огнисту,

п'ять хунтів пороху і скілько треба куль!

Щоб коні. Щоб вози. Щоб рептухи. Щоб сідла.

Щоб нас не взяв ніякий бусурман.

Усім вобец і кожному зосібна, —

це я вам говорю, негідний вас Богдан!

БО НЕ 3 ТОГО ЗАЛІЗА МЕНЕ ЛИТО

і не в тому гартовано вогні,

щоб їм вдалося на своє копито

переробити душу у мені!

Коли я вже піднявся того труду —

народ зібрати під свою оруду,

то покладу на це усе життя,

а доведу це діло до пуття!

А ШУМ В ПОЛЯХ, А ГОМІН ПО ДІБРОВИ

А пісня хоче коней розпрягать.

Як палахтять багаття вечорові!

Які великі тіні від багать!

І ми, що звикли до такої тиші,

що чутно як потріскує свіча, —

так людно стало в нас на городищі,

такі у нас знамена щонайвищі! —

що аж халяндру скаче циганча.

Шатрів нема — нічого, сплять під зорями.

Обоз відстав — приїде на волах.

Ми хлопці молоді. І поле в нас не зоране.

І сон наш стереже сторожа на валах.

А ВРАНЦІ ПОТЯГЛО І ЛАДАНОМ І ДИМОМ.

О слава ж Богу, я таки дожив! —

старенький піп Шрамко помахував кадилом,

за упокій полеглих відслужив.

Прощайте і простіть… простіть, мої хоробрі…

Хай той кадильний дим односять вам вітри.

Стоять мої війська, стоять по самий обрій,

похилені як чорні прапори…

ПРИЙШЛО ДО МЕНЕ ВІЙСЬКО РОЗПОРОШЕНЕ.

Вернулося, дав Бог мені дожить.

Звохчіли очі, і сльоза непрошена

от-от з очей, проклята, побіжить.

Хтось підійшов, до мене щось балакав.

А я мовчав, бо ще щось наверзу.

Усе було. Я тільки ще не плакав.

Стояв і в душу завертав сльозу.

ПОЛКОВНИКИ МОЇ! НЕ ШОВК, НЕ КАРМАЗИНИ

шляхетних дій і помислів зразок.

Стояв Пушкар, як сивий дуб озимий,

Стояв Богун, як лицар із казок.

Сміявся зором відчайдушне карим,

на самі очі натягнувши шлик,

весь зранений, полковник мій, татарин

всіх добрих слів достойний Джеджалик.

Так мало бути. Ждав їх недаремно.

Душа пройшла над прірвою зневір.

І Ганнин брат, Іван Золотаренко.

своїх преславних ніжинців привів.

І той Богун — чолом під корогвою —

що замість мене бувши наказним —

подав мені клейноди з булавою.

і ми при війську обнялися з ним!

Я ВПЕРШЕ НІЧ ТАК ДОБРЕ ВІДПОЧИВ.

Я чуюсь так, що зичу й молодому.

Надійним людям Ганну доручив,

щоб одвезли із почестю додому.

У Суботів не треба. Там ВОНА.

Там тінь її. Там згадка найпоганша.

То був мій дім. І то була жона.

А цю — у Чигирин, бо це уже гетьманша!

КОЗАЦЬКА ЖІНКА 3 ГОРДИМИ ОЧИМА —

вона мов крила в мене за плечима!

Вона для мене у ці дні —

як моє серце у мені!

І СИН ШРАМКА ПРИВІВ СВОЇ ПІВСОТНІ.

І сам Шрамко вдяг ризи щирозлотні,

налаштувався з нами у похід.

І той гончар дивився мені вслід.

Коли мене побачив з булавою,

лиш похитав, старенький, головою,

перехрестив і усміхнувся дід.