Берестечко - Костенко Ліна - Страница 11

І то ж не орди, не північне царство,

не дикі зграї кочових племен.

То все народи західні, лицарство,

то все війна латинських ойкумен.

МАЙБУТНЄ СХОДИТЬ ЧОРНОЮ СІВБОЮ.

Що я додав до того врожаю?

Усі держави б'ються між собою.

Ми ж за державу билися свою.

ГУЛЯЛИ ВІТРИ НА ЛА-МАНШІ.

Фонтанами бив Фонтенбло.

Ще був я не гетьман. Гетьманші

і в мислях іще не було.

У доброму віці і зрості,

я їхав з Варшави аж де —

Його королівської мосці

посланцем до принца Конде.

Чи хто пригадає теперка,

як я їм тоді підсобив?

Я полк їм послав до Дюнкерка,

і полк той мене не зганьбив!

А ЧАС МИНУВ. ПОБЛЯКЛИ БАГРЯНИЦІ.

І все гай-гай, і де воно тепер?

Той принц Конде сидить уже в темниці.

Іспанці вже відбили той Дюнкерк.

Царя нового мають московити.

Король помер, брат взяв його вдову.

Я в славі був, і я уже розбитий.

Достойно жив, тепер напівживу.

МЕНІ ТУТ ТІСНО. ЗВИЧЕН Я ДО ПРОСТОРУ.

Тут між каміння добре лиш вужам.

Миша з'їла у церкві проскуру,

і тепер вона вже кажан.

Кам'яна моя огорожа.

Ніч ночую забув котру.

Хай збувається воля Божа.

Наснились бджоли. Видно, скоро вмру.

СТАРА ВІЩУНКА ГЕТЬ ЗАНУДЬГУВАЛА.

Не варить зілля, не віщує. — Ет!

Хоч би послав кому універсала.

Чи дику качку збив у очерет.

СКУБЕ ТРАВИЧКУ КОНИК МІЙ СТРИНОЖЕНИЙ

Зброяр плотву на нитку нанизав.

"Vae vicitis!" — горе переможеним! —

як той заброда римлянам сказав.

ТАК І ЖИВУ. ЗАБУТИЙ, ЗБУТИЙ

в ліси, в це лігво кам'яне.

А десь, мабуть, як пику в бутель,

чутки викривлюють мене.

Хай гомонять. На це немає ради.

Ковбані слів отруйні для пиття.

Відбілює душа свою велику правду

у лузі споминів, над річкою Буття.

…ЧИ СПРАВДІ ВІРИВ Я У ПЕРЕМОГУ

в такій тяжкій нерівній боротьбі?

Так, вірив я. Найперше вірив — Богу.

І вірив людям. Людям і собі.

На мене йшло до двіста тисяч війська.

Державний крок, важучий від броні.

Було там все — і навіть хрест мальтійський,

і срібний щит "тевтонської свині".

Зівсюди все під Берестечко пхалось.

Охочий світ служити королям.

І наймані полки. І навіть німець Страус

мені у саме центро поціляв.

Там був француз, розчесаний на проділь.

І влох, і угрин, і литвин, і сакс.

Принижені вожді принижених народів

послів не мають від таких моцарств.

Пили вино. Писали промеморії.

П'яніли від своєї маячні.

Підскарбії, підчаші, підкоморії.

Коронні, польні, зацні і значні.

Достойники, мостиві, рейментари.

Ще й посполите рушення юрми.

Кварцяне військо, рейтари, гусари,

а особливо ті ото — з крильми.

Спочатку наше військо й не второпало,

як з ними битись, що така броня, —

в залізо геть закуте одоробло,

є тільки те, чим сісти на коня.

Вгорі перо, на грудях Божа Мати.

На ліктях сяють срібні маслаки.

Таке залізо спробуй проламати.

Оце вояк! — не те що козаки.

Шолом, нагрудник, все на нім як влито.

У нього й кінь захищений як слід.

А ми — у свитах. Куці чорні свити.

Рукава — й ті, щоб вільно, — навідліт.

За ним везуть ще й миску для купелі.

Він тоне в постіль, як в лебедій пух.

Бряжчать чарки, видзвонюють тарелі.

Фаготи-флейти ублажають слух.

Коштовна зброя. Коні розцяцьковані.

Штани вузькі, незручні для ходи.

Оздобні кубки. Душі не зацьковані.

Угорські вина і старі меди.

Шовкова тля, індики гонорові,

землі моєї західний Батий! —

чи, може, в битві, на бенкетах крові

тобі згодиться кубок золотий?!

А ЩО МОСКВА? МОСКВІ НЕМАЄ ДІЛА.

Ми — щит Європи і свій хрест несем.

Хіба їй що? Вона іще й зраділа —

де двоє б'ються, третьому хосен.

Ось ми сповна зазнаєм свою муку.

І прийде час, безвихідний наш час, —

вона нас візьме під високу руку,

не ворухнувши й пальцем задля нас.

ПІСЛЯ ДОЩІВ ВОРОНИ АЖ БЛИСКУЧІ.

Співає пташка голосом тонким.

Як добре! Ні за ким у світі я не скучив.

Але спинись. Чи й справді ні за ким?

Гетьманичі мої! Ви сироти вже двічі.

За мачуху простіть, погано вибирав.

Я пережив усе — полон, поразку, відчай.

Приниження — це те, від чого я вмирав.

А надто вже тепер, в часи мого гетьманства.

Я дбав про честь і дома, й на війні.

Отож воно й пило, насмішкувате панство,

бо знало, чим дошкулити мені.

Я спопелів. Я вже не був собою.

Я тяжко пив і думав про одне.

Щоб так на глум, напередодні бою,

перед козацтвом виставить мене!

Найбільше насміхався Вишневецький,

моїм нещастям втішена пиха.

Той розум не шляхетний, а шляхетський,

усе привчений бачити зверха —

не здатен був сумлінням всовіститись,

помовчати, зборовши свою тьму.

І коли б я хотів кому помститись

в житті своєму, то найперш — йому;

Пан Конєцпольський зроду недоріка,

а вже такий заникуватий став,

що поки слухать того чоловіка,

то вже би грубу книгу прочитав.

Зате вродливий. Там таке субтельне.

Там наче хто в амброзії умив.

Шляхетна ґемба. Це не те що в мене —

немов од скелі брилу одломив.

Князь Єремія той не дуже.

Той не привабливий з лиця.

Воно у нього зле, байдуже, —

щось од вчорашнього млинця.

Бліде, холодне, невиразне.

Не пригадаєш, скільки б раз не

дививсь на нього.

Але очі —

як буре небо в сірім клоччі.

А то прокотить по лицю —

як блиск остиглого свинцю.

В зіницях зашморги гойдає

химерно вигнута брова.

Лиця ніхто не пригадає.

Очей ніхто не забува.

Фірлей — то дід, улитий медом.

Сидів, куняв там у шатрі.

Йому б уже не з Ганімедом

вмочать в гербатку сухарі.

Читає книги по-латині.

Дзижчить як муха в павутині.

Говорить слушні дід слова,

усе за Польщу вболіва.

цей хоч до правди не глухий,

зате командувать плохий.

Був ще посол заморський, масний як леміщаник.

Чарнецький, чорно в роті, а вже в душі стокрот.

І Страус довгоногий. І Хубальд висівчаний.

Пшепюрський — трохи жевжик і трохи патріот.

Потоцький бадьорився, подриґував литками.

Старезний вже, подібний до сивої сови, —

так наче йому розум хтось білими нитками

рідесенько і швидко пришив до голови.

А що вже Лянцкоронський, то там таке барило,

там на такому пиві настояна пиха!