Берестечко - Костенко Ліна - Страница 1

Це книга про одну з найбільших трагедій української історії — битву під Берестечком. Написана ще в 1966 — 67 роках, вона згодом не раз дописувалась на всіх етапах наступних українських трагедій — і після поразки 60-х років, і в безвиході 70-х, і в оманливих пастках 80-х.

Протягом цього часу з конкретної поразки під конкретним Берестечком тема цього роману переростала у філософію поразки взагалі, в розуміння, що "поразка — це наука, ніяка перемога так не вчить" , а відтак і в необхідність перемоги над поразкою. І, відкидаючи попередні варіанти як відгорілі ступені ракети, на сьогодні, вже в незалежній Україні, в часи, коли вона стоїть перед загрозою вже остаточної поразки, — ця книга з необхідності бути написаною переросла для автора в необхідність бути опублікованою.

ОЦЕ І ВСЕ. ЦЯ ГАЛИЧ НАД МІСТЕЧКОМ.

Народе вільний, аж тепер ти — віл.

Моя поразка зветься Берестечком.

На Київ наступає Радзивілл.

Я вже не я. Мене вже улелекали.

Уже рука не вдержить булави.

Куди умерти?! З пекла та й до пекла?

Гармат нема. Пропали корогви.

Дев'ятосил, знемігся я потрошку.

Ірже мій кінь у дикій лободі.

Немає війська. Всі — у розпорошку.

Один в біді… Один — як на воді.

Оце тобі супряга з бусурманом.

Хіба я гетьман? Всипище глупот.

Так дався оморочити оманам!

Тепер дивись на Україну. От.

Дивись.

Давись сльозами.

Був найдужчий.

Носив при боці шаблю, не стручок.

Тепер сидиш самотній, невладущий

і п'єш, як трахтемирівський дячок.

Твою свободу охрестили ґрати.

Бур'ян в полях — ледь видно архалук.

То що ж тепер цьому народу — брати

свій кревний хліб у переможця з рук?!

Хмелій, Хмельницький!

Де ж твої клейноди?

Де корогви? Де грім твоїх музик?

Де в битвах завойовані свободи?

Де твій Богун, Пушкар і Джеджалик?

Козак Небаба, ох, таки ж не баба!

Якби під ним не встрелили коня,

хіба б поліг від рук якогось драба

козак Небаба, вихрові рідня?!

Якби не ті заклепані гусари…

якби не зрадив хаповитий хан…

якби ж він був ощадніший на вдари.

мій кривдами рокований талан!

Якби не дощ… якби не ремст і розбрат..

якби хоч трохи глузду під чуби..

Якби старшини не пішли урозбрід…

якби, якби, якби, якби, якби!!!

Чмели тютюн, ти, Божа лялько з ґлею!

Ти ж скинув ярма в Різані Яри!

Тепер стирчиш над рідною землею,

як вивороть — корінням догори!

Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?

В твоїх радутах проростає мох.

Оце і все. Одна така поразка

закреслює стонадцять перемог!

Ось ніч, і та зорею в очі цвікне.

Чумацький Шлях заремигає — злазь.

Хто допоможе, дурню макоцвітний, —

московський цар чи трансільванський князь?!

Ногайські орди? Вуса караїма?

Султан Мехмет? Кордони з кияхів?

Лежить твоя зглузована Вкраїна,

схрестивши руки всіх своїх шляхів.

І що тепер? Що вдіять, що почати?

Ні булави, ні війська, ні почати.

Моя вина. Мій гріх перед людьми.

Усе ж було за нас.

Чому ж програли ми?!

…БУВ РАНОК. БУВ ТУМАН. БУЛО СТО ТИСЯЧ ВІЙСЬКА.

І меч свячений був. Усе було тоді.

Шуміли корогви. І жодна птиця свійська

не вивела курчат в орлиному гнізді

Вози стояли, скуті ланцюгами

І обрій зблис півмісяцем татар

І покотились в коней під ногами

кошлаті димом голови петард.

На нас ішла стіна рухомогруда.

Летіло все, закуте у броню.

Гусар крилатий — то така споруда,

що тільки шаблю вищербиш об ню.

Скресались ми. Вони спочатку тисли.

Та ми, легкі між тої ваготи,

крушили їх, знімали з коней списами

і прогинали келепом щити

А я літав у тій свинцевій хвищі.

пихату шляхту сік на дрібен мак.

аж диба став на тому бойовищі

мій вороний скажений аргамак.

В диму, в огні, в кривавому ошматті,

відкинуті в болото від ріки.

вже ті гусари не були крилаті,

вже відступали наймані полки.

Ми вже їх брали як бика за роги —

німецьким штибом ставлені війська.

Уже ж було тіль-тіль до перемоги!

Вона була близька уже, близька!

І раптом дощ. І злива. І гроза.

Гармат не чутно від ударів грому.

Впав Амурат. Поліг Муффрах-мурза.

Ми кілька днів тримали оборону.

А дощ хлющить. Ні просвітку. Мокряччя.

Хитає бій, як чорні терези.

І вороння вже аж хрипить, не кряче.

Ні шанця врий. Ні хліба підвези.

Одсирів порох. Ржаві самопали.

Гармати грузнуть. Валить вітролом.

І треба ж так, щоб зливи саме впали!

Найгірше коням — коні під сідлом.

Татарин змерз, то спробуй його вкоськай.

Знамена зблякли і бунчук обвис.

І людям слизько, і коняці ковзько.

Упав гнідий — в багнюці заковиз.

Та ми тримались. Ми хотіли волі.

Вже третій рік воюємо,— пора!

…А віддалік на пагорбі у полі

ряхтіла срібна порхавка шатра.

І ХАН, ЯК ВИЛІПЛЕНИЙ 3 ВОСКУ,

в кольчугу вбраний і в шишак,

курив кальян, чи спав потрошку,

чи стежив битву мов коршак.

Якби ж я знав, якби ж я відав —

в шовках і шкурах, хить та хить —

він спить чи думає, цей ідол,

і що він думає як спить?

Яких ще хоче сіл і градів?

А хан куня, куня, куня…

І раптом крикнув:

— Гетьман зрадив! —

і підвели йому коня.

І мурзи, мурзи, ті замурзи,

гаремний зморщений урюк,

дришпанять слідом з поля бою —

і як спинити цих тварюк?!

Зненацька, раптом, всі до решти —

вони зникали вдалині.

І хан чадів, як головешка,

на біло-сірому коні.

Я буду вік себе картати,

що заметався сам не свій —

не знав, чи хана завертати,

чи тут продовжувати бій?

Мій чорний сон —

у хлющу зливи,

у розлемішені шляхи,

летять татари, в буйні гриви

вчепившись, наче реп'яхи…

А ТУТ ЩЕ ВІТЕР — У ЛИЦЕ — НАВІДЛІГ!

Засліпли очі розпачем душі.

Бодай я світу білого не видів,

як по своїх стріляли гармаші!

То що ж ви, хлопці, що ж ви, що ж ви, хлопці?!

Це ж до такого стиду дожили

Б'єте своїх, прокляті дурнолобці.

наївні бевзі, телепні, хохли!

Та ж там котрогось просто підкупили.

щоб учинив оцей розгардіяш.

Вони ж ніколи не були скупими

на тридцять срібних для іуд… А я ж

таки і сам чималий шмат вар'ята.

Тут бій. тут смерть, тут стогін на сто гін.

як смів комусь команду довіряти,

а сам подався хану навздогін?!

…ТО НЕПРАВДА, ЩО КАЖУТЬ.

ТО ВИПЛІД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.

Не сидів я в кайданах. І не били мене нагаями.

Хан зустрів мене чемно. Відібрали шаблю й пістолі.