МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна - Страница 18

З гори тієї, що стоїть, висока,

в кільці річок і копаних канав,

лубенський родич краківського Смока

у нашу землю кігті увігнав.

Бенкетував, сідав на шию хлопу,

пускав дівчат по світу без коси.

Стріляв козуль, возив пшоно в Європу

і на поташ випалював ліси.

Загарбав край, неначе відумерщину,

і брав за все — живе і неживе.

За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,

спасне, гребельне, з воза, рогове.

Обклав податком вулики, броварні,

степи, луги, левади запосів.

В монастирях, обладнаних під псарні,

святі ченці удержували псів.

Тримав усе оружною рукою.

Був кам’янішйй од своїх твердинь.

Горіли села, кров лилась рікою,

коли тікав степами на Волинь...

А вже в Лубнах нема ні бернардина.

Вода усохла в замкових ровах.

І, як печаль одвічна, двоєдина,

душа Раїни плаче по церквах.

А там, де жив всевладний Єремія,

де поросли вже дикі чагарі,—

ще кам’яною щелепою змія

щербатий мур чорніє на горі.

Де був палац — лежать одні руїни,

стирчать уламки обгорілих стін.

Усе сумує смутками своїми...

Душа Раїни квилить між руїн.

І тільки хмари, хмари пурпурові...

І при дорозі — мальви і терни...

І на губах, як вічний присмак крові,—

столиця Вишневенького. Лубни.

Вже ледве йду. Боюся, що пристану.

Лубни минули, є ще трохи дня.

І, як пола подертої сутани,

накрило місто чорне вороння.

І знову степ. І знову даль розлога.

І я мовчу. І дяк уже мовчить.

Ідеш, ідеш... Дорога та й дорога.

Ідеш, ідеш... Хоч би вже відпочить.

Зайшли в село. І моторошно, й дивно.

Ні гавкне пес, ні корби не скриплять.

Хати — як скирти поночі, ні блимне.

Невже так рано люди уже сплять?

Двори якісь похмурі, непривітні.

На все село зустріли двох жінок.

Мов колодки, поцюкані в дровітні, —

гіркі обличчя в борознах думок.

А дяк нічого, підтягнув ременика, —

ще й бадьоренько гомонить до мене,

мовляв, оскільки це село Семенівка,

ну, то ходімо,— каже,— до Семена.

От хоч і в цю хатинку понад шляхом.

— Нам,— каже,— що. Усе ж таки під дахом.

А там той дах із просвітом аршинним,

підперлась хата ветхими дверми,

обтулена потрухлим кияшинням

іще з позаминулої зими.

А в хаті пустка, аж земля на споді.

І кріт нарив, і піл уже сторчма.

— Сідаймо,— каже,— у чужій господі.

Господа є... Господаря нема.

Тут од Лубен до самої Волині

лежать навколо села удовині.

Причілки виглядають з кропиви.

А тут, як бач, немає і вдови.

Тікав по трупах Єремія звідси.

Та все карав, карав, карав призвідців.

Рубав їм руки, вішав, розпинав,

садив на палі, голови стинав.

Страшний по ньому залишався слід —

козацьких тіл кривавий живопліт.

Усі тут гибли, винні і невинні.

Лишились тільки села удовині.

Та назви сіл, побільшости з імен,—

бо все ж Панфил, Григорій та Семен.

...Уранці вийшли. Тиша серпанкова.

І павутиння вже, мов ятері.

Та на поріг наживлена підкова,

та заржавіле рало у дворі.

Іду. Мовчу. Не дуже нам спочилось.

Вночі по хаті все ходив Семен.

Чи серце знову плакати навчилось

на цій дорозі в Київ із Лубен?!

Мовчу. Іду. Дивлюся на дорогу.

Минаю села тихі і річки.

Якомусь ти своєму, певно, богу

поставив, княже, ці страшні свічки.

Аж ген за обрій — далі, далі, далі! —

усе мені ввижаються ті палі.

Над плином років, паростю ялин,

жовтогарячим дивом горобин,

ще й досі кості торохтять зотлілі,

і на вітрах рукава лопотять,

і чорні свити на козацькім тілі

за воронням ніяк не одлетять...

А вороння! Його вже тут — аж темно.

І кряче, кряче, кряче з верховіть...

А крук — самітник. Він собі окремо.

Сидить і жде наступних лихоліть.

І каже дяк: — Спитати б цього крука,

він крук старий, набачився всього,—

чи думав Байда про такого внука,

що зрадить славу прадіда свого?!

Чи не тому такий Ярема й лютий,

ладен цю землю трупами змостить,

що кожна тут осичинка над шляхом

йому про Юду листям шелестить?..

А вже й поля імлою огорнулись,

Слова самі на голос навернулись!

«У Полтаві на риночку

Та й п’є Байда мед-горілочку.

Ой п’є Байда, Байда молодецький.

А назустріч Байді їде Вишневенький.

— Де ти,— каже,— тут такий узявся

Що мені на очі ще не попадався?

Хто ти,— каже,— і якого роду,

Що тебе не бачив я в Полтаві зроду?

— А я Байда, Байда Вишневецький,

Що мене повісив колись цар турецький.

Що у Царгороді та й мене схопили,

Та й за ребро гаком, гаком зачепили.

У раю сидів я, дуже я занидів,

Бо вже України років сто не видів.

Одпусти на землю,— говорю Петрові.—

Там же мої діти, чи живі-здорові?

Там же мої діти в третьому коліні.

Що вони там роблять тепер на Вкраїні?

А Петро послухав,

Та й спустив драбину,

Та й спустив драбину

Прямо в горобину.

Як гукне ж Ярема на свої гайдуки:

— Візьміть того Байду,

візьміть добре в руки!

Візьміть Байду, ізв’яжіте,

Та й за ребро гаком, гаком зачепіте!

…Ой висить Байда на риночку,

Та й не день, не нічку,

та й не годиночку.

Каже Байда, Байда Вишневецький:

— Краще б мене вішав ще раз цар турецький!

Висіти на палі то іще не мука,

Як тепер дивитись на такого внука!..»

— Е, дівчино, я слухаю, та й байдуже,

Що ти ж співаєш не про того Байду вже.

А голосочок! То чого ж ти крилася?

То все мовчиш, то я аж остовпів.

Співав і я на хорах і на криласі,

і знаю світський і духовний спів.

Дишканти чув я, тенори, баси

А ти співаєш — душу всю проймає.

Бувають, може, й кращі голоси,

але такого другого немає!

Послухай,— каже,— дівчино з Полтави

Де ти навчилась брати ці октави?

— Пісні мої дівочі, не вселенські.

Співаю так, не вмію по-письменськи.

— А я пізнав риторики, інфими.

І так скажу: душа жива не ними.

Піїти пишуть солодко, під метри.

Про три персони божі. А слова,

слова, Марусю, видумані, мертві.

Од слів таких чманіє голова.

Піднаторіли наші віршописці,

бодай їх муха вбрикнула в колисці,—

убогі словом, мислію порочні,

у тридцять літ плішиві і старі,

вони складають віршики святочні,

а в селах ридма плачуть кобзарі.

Або такі, як ти оце, дівчата

в сумних піснях виспівують життя.

Ще Україна в слові не зачата.

Дай боже їй родити це дитя!