МАРУСЯ ЧУРАЙ - Костенко Ліна - Страница 11

Вони іще й парубкували разом,

і поженились десь у одночассі.

На Дмитра десь. А вже десь на Варвари

прийшов Бобренко, похиливши гребінь:

«Знайшов собі ти дівчину до дари,

а я ускочив під дурного греблю».

І в нього кров козацька закипала,

і стугоніли в пам’яті шаблі.

Вона ж його як в землю закопала,

і він притих, заборсався в землі.

Та й став домашніх хоругов хорунжим.

Не піднімав очей на Чурая.

Пішов би з військом у похід,—

так грунт же.

Струснув би з себе той хомут,— сім’я.

Все гнав думки, мулькі та недоречні.

Та, наробившись, храповито спав.

Погладшав, запузатів, постатечнів

і втратив серце до козацьких справ.

А якось їхав через Ворсклу возом,

чи задрімав, чи так не додививсь,

і в Іордань, затягнену морозом,

вночі з конем і возом проваливсь...

Бобренчиха лишилася вдовою,

лютіша стала до роботи вдвоє.

Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,—

уся пішла в роботу і у злість.

Така уже зробилась, як Яга.

Все на курей накрикує: «Гай-га!»

Стару людину ганити негоже.

Та й, власне, що ж, відомо вже давно:

співає кожен, хто якої може.

І так співає, як йому дано.

Хто про калину, хто про джигуна.

А в неї завжди пісенька одна:

— Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

Мені б оце невістку молоду.

А то все мати, мати, мати, мати!

Чи я коли хоч помочі діжду?

От ти прийшов з великого походу,

а не приніс ні слави, ні добра.

Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.

Та й не туди, що я уже стара.

Все дивишся, та якось наче здалеку.

Все думаєш, і лікоть на столі.

То все небесні, сину мій, мигдалики.

А треба жити, сину, на землі.

Тече повітка. Хата занехаяна.

Підмокло сіно. Поламався віз.

Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

І грошей, грошей треба позаріз!

— Чого ви, мамо, є в нас, слава богу,

хліб і до хліба, поле і воли.

— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,

то, може б, якось ми і прожили.

В тії Марусі що не слово — насторч.

Таж там росте на хаті кропива.

Мені таку невістку ані на оч,

ні на оч, сину, поки я жива!

— А що покрив я дівчину неславою?

Не буде, мамо, доля нам сприять.

А гроші?

Он, у горщику під лавою,

ще й попелом притрушені, стоять.

— А то твої? Чи ти доклав старунку?

Чи ти укинув таляр хоч туди?

Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,

бо гроші є у матері,—веди!

Така мені від тебе, сину, дяка.

Живу, роблю, гарую цілий вік.

Та все ж одна.

Тягну, як шкапиняка.

Коли живий іще був чоловік,

то ми удвійко гарували з татом.

Ми працею вкладалися в грунти,

ставком себе примноживши і садом.

А чим примножив по хазяйству ти?

Що я ж тебе не тільки виглядала,

я ж у землі сиділа тут, мов кріт.

Я ж кождий гріш призбираний складала.

Та то ж не гроші, то ж кривавий піт!

Іди, женись, хай буде не по-людськи.

Але як пустка свисне у печі,

то, наплодивши злиднів, голопуцьків,

не посилай до баби по харчі.

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,

то не лишу тобі і заповіту.

Все одпишу на церкву й монастир,—

на всю Полтаву будеш багатир!

Вже й Гриць мені повторював: — Затям,

любов любов’ю, а життя життям.

Було, питаю: — Що воно за диво?

Під Берестечком бився ти сміливо.

Під Зборовом також і над Пилявою

своє ім’я ти не покрив неславою.

І тільки у домашньому бою

сміливість раптом втратив ти свою.

А він і сам себе не впізнає.

— Не смійся,— каже.— Так воно і є.

Не так ті кулі козаку страшні,

як це щоденне пекло метушні.

Коли я йшов, Марусю, у повстання,

я твердо знав, що ти уже моя,

що це любов і перша, і остання,

що не знесе ніяка течія

мене убік. Що я уже нікому,

нікому в світі так не поклянусь.

Що з тих боїв, з таких боїв! —

додому

я вже навіки інший повернусь.

Бо вже таке підняв на свої плечі,

такою кров’ю в битвах освятивсь,

що всі оті домашні колотнечі

мене вже не засмокчуть, як колись.

Над Іквою потрапив я в полон.

Як нас вели, до сідел прив’язавши,

той шлях страшний, те крякання ворон

мені у пам’ять врізались назавше.

Вже й не подужав стиснуть кулаки,

як ляхи нас обшукували в полі.

В кишенях тільки ржаві колоски,

одних лиш куль і пороху доволі.

Вночі я втік. Лишатись було

згубно.

Зубами якось руки розв’язав.

А тих усіх, три тисячі, під Дубно

Ярема-князь добити наказав.

Ярами йшов, схищався десь у кручі.

Їв ягоди і гриз гірку кору.

Води набралось в чоботи хлипучі.

Не раз вже думав — ляжу та й умру.

І хай що хочуть — і земля стражденна ця,

і все, і всі,— я вичерпавсь до дна.

Але ж у мене мати-порожденниця,

і жде мене невінчана жона!

Зголоджений, я падав серед лісу

і руки дряпав об трухляві пні.

Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису.

Тепла хотілось, затишку мені!

Я приблудився до чужої хати.

Була там дівка і гаряча піч.

Вона мене хотіла прикохати,

то я побув там тільки через ніч.

А вранці вийшов — туга моя степом

аж ген за обрій чорна, як рілля.

І я пішов, бо я ішов до тебе,

бо ти мені світила, як зоря.

Але ж вернувся у ту саму хатку.

І знов потоки материних сліз.

І почалося все спочатку.

Кінець ти знаєш. Я повіз.

Робив, як віл. Трудився без спочинку.

Все занепало, не моя вина.

Так ці нестатки в’їлися в печінку

і вся ця передержана війна!

Усе воюєм, боремось...

А доки?

Не те щоб я невірний був Хома.

Але ж втеряв уже чотири роки.

А що із того? Просвітку нема.

Я перестав од матері сахатись.

Потроху так почав і прислухатись:

— Введи у дім дружину собі, ладу.

То ж має бути рибка золота.

Яку ж полегкість і яку розраду

внесе у хату пасмурниця та?

Пісні у неї — то велика-туга,

а серце в неї горде і трудне.

Твоя любов до неї — то недуга.

Видужуй, сину, пожалій мене.

Хіба то дівка? То ж таки ледащо.

Усе б співала. Боже упаси!

Ми вже й без неї з’їхали нінащо,

а з нею геть вже зійдемо на пси.

Та й те сказати,— що вона співає?

Сама собі видумує слова.

Таких дівок на світі не буває,

хіба для цього дівці голова?

Які там «Засвіт встали козаченьки»?

А цілий полк співає. Дивина.

Це щось для дівки, сину, височенько.

Не вірю, щоб складала це вона.

Бо людські, сину, невістки і дочки

співали зроду, сину, і тепер:

«Посіяла огірочки»