Конотоп - Кожелянко Василь - Страница 16

Ні, ласкаві добродії, це не було ні перше, ні друге, ні третє, ні навіть четверте, хоча й факти свідчать, що експедиційний корпус (у даному разі російський) вів бойові дії на чужій (тут - в Малоросії) території. Це була звичайна феодальна «розборка» між сюзеренами і васалами, яких доволі траплялося у Европі тих часів. А був це, нагадаю, XVІІ вік! У ті часи, смію запевнити, питання національної самоідентифікації не поставало настільки, що нормою вважались війни, сказати б по-теперішньому, франко-французькі, італо-італійські, німецько-німецькі і т.д. Якщо пруський король воював, скажімо, з курфюрстом Саксонії, то це була цілком моноетнічна війна, але це була війна, тому правилом хорошого тону вважалось взяти місто противника, вирізати у ньому всіх мешканців, розграбувати кірхи, до яких у себе вдома ходиш молитись, повісити священиків, а потім геть усе спалити. Під час релігійних воєн у Франції французи-протестанти закликали на поміч історично своїх заклятих ворогів - німців, але протестантів, тоді як французи-католики не гребували допомогою із закордону (з католицької Іспанії). Питання нації було дуже несуттєвим, аж до того, що піддані наймогутнішої на той час у регіоні Оттоманської імперії не знали, що вони «турки» аж до революції Кемаля Ататюрка.

Був володар, а в нього - піддані та територія, які не завжди, а у тому XVІІ ст. майже ніколи, не відповідали нинішньому розумінню національно-історичного права.

Час від часу якийсь володар йшов війною на іншого володаря з цілком буденною потребою - трохи погромити його, зібрати контрибуцію зі взятих міст, витоптати посіви, порізати підданих суперника і - що конче необхідно - втяти собі шмат його території. До самого супротивника він ненависті не має, якраз навпаки, називає його «брат наш король шведський» (французький, саксонський, баварський, польський etc), і коли бере його в полон, то дає в його честь у похідному наметі бенкет. Васалам такого володаря належало постачати військо і припаси для війни (живу силу і техніку по-сучасному), а також самому йти та виявляти мілітарну доблесть і звитягу. І етнічні моменти в сув’язі «сюзерен-васал» ніколи у ті часи не відігравали будь-якої помітної ролі. Часом якусь роль грало віросповідання (конфесіональна приналежність). Але на загал вирішальним чинником було - беззастережна відданість васала сюзеренові.

Час від часу васал повставав проти сюзерена. Коли бунт зазнавав невдачі, ця подія якось губилася в анналах історії, а коли заколот вдавався, його називали національно-визвольною війною. Наприклад, селянсько-козацькою війною українського народу проти польсько-шляхетського гніту під проводом Богдана Хмельницького.

… Влітку 1659-го року, перебуваючи в таборі українського війська після битви 28 червня, я підійшов до гурту козаків Миргородського полку, які сиділи в затінку під вербами, чистили свої мушкети і зішкрябували кров з тесаків, чеканів, ножів та шабель. Я пригостив козаків своїм тютюном (розпатрані дві пачки «Marlboro») з шовкового кисету. Завів розмову.

- Ось ти, Оверку, скажи мені, - спитав я козака Малинівської сотні Оверіана Цибулечку, - за що ти вбив десятьох (а це я сам бачив. - Авт. С.) росіян?

- Тю, це яких ще росіян? - перепитав козак.

- Ну, бій же був, стрільців ти з мушкета стріляв, я сам бачив, - кажу.

- Кацапів, чи що?

- Атож.

- Так війна же ж, - мудро сказав козак.

- А скажи мені, Оверку, ти їх дуже ненавидиш?

- Кого?

- Росіян.

- Кацапів? Не дуже. Татар - більше.

- Але ж вбиваєш ти росіян, а не татар!

- Так війна же ж з кацапами, а не з татарами, - ще одну мудрість проголосив козак Оверко.

- А тепер скажи мені, Оверку, за що ти воюєш: за славу, за віру, за гроші, чи все-таки за Вітчизну-Україну-Неньку? - чесне слово, без грана іронії, шановні читачі, спитав я простого козака.

- Ясновельможний гетьман пан Виговський дав наказ, тому воюємо, - чесно відповів мені козак.

- А якби, Оверку, ясновельможний гетьман дав тобі наказ йти воювати Росію?

- Це Московію, чи що?

- Отож, пішов би?

- Пішов би, звичайно, а чому ж ні?

- А якби ти ввійшов у Москву, різав би мирних мешканців, грабував би, палив би і нищив усе?

- А чому ні? Усі так чинять.

- А якби ти з військом узяв якесь українське місто, скажімо Львів або Чернівці, теж чинив би так, як з Москвою?

- Війна є війна, - дещо туманно відповів козак Оверко, але мені все стало зрозуміло. Я зрозумів, що війни у XVІІ ст. - це не те, що війни у XX-му, бо у ті похмурі часи професійний солдат (а такими були козаки) воював, в основному, за гроші, і єдиною ідейною засадою, яка засвідчувала якусь відмінність воїна від розбійника, була вірність сюзеренові. Кодекс чести солдата тих часів передбачав вірність володареви, до якого він наймався… за гроші. Щоправда, мушу віддати данину певному ідеалізмови і зазначити, що в XVІІ ст. ще можна було мобілізувати якісь мілітарні ресурси під ідею релігійної нетерпимости, а в окремих випадках - задля примари соціальної справедливости. Але щоби заради якихось геополітичних інтересів? Навряд. Тим більше задля національної ідеї.

Тому в такому контексті й слід розглядати подію, яка відбулась 28-29 червня 1659-го року під містечком Конотопом, і яку запопадливі українські, я би сказав, націонал-шовіністичні писаки, охрестили «Велика Конотопська битва» і трактують її як акт боротьби молодої української демократії проти великоросійського імперіалізму. Мало того, окремі з цих націонал-сліпців вбачають у пересічному військовому конфлікті між феодалами пізнього середньовіччя знакову битву між українцями та «москалями», що, на їх думку, символізує кардинальну розбіжність між цими двома, як не крути, братськими народами. А вже геть втратили міру у своїй ненависті до «московства» і аґресивному, я би сказав фашистоїдному, самозвеличенні ті, хто стверджують, що під Конотопом відбулась битва двох цивілізацій - проґресивної, европейської, раціональної (Україна) та дикої, азіятської, деспотичної (Росія). Їй-Богу, смішно.

А один, трохи схиблений на Аріяні, белетрист навіть оголосив, що ВКБ зупинила інвазію жовтої раси у арійську Европу. Це виглядає ще більш смішно, якщо врахувати, що серед народів, які нібито зупинили навалу «московсько-азіятської орди», були й кримські татари. Чи вони теж арійський народ?!

Що ж було насправді? Насправді спочатку васал польського короля Богдан Хмельницький повстав проти свого сюзерена і - переміг. Якби програв, то був би спечений у мідному бику на варшавському майдані і залишився би в історії ще одним ребелізантом і схизматом. А так - це великий полководець, державний муж і політик. Але не треба забувати, що право бути абсолютним сюзереном у ті часи мала лише особа королівської крови, інші - мусіли під кимось ходити. Богдан Хмельницький особою королівської крови не був, він був дрібним дворянином, і тому, розірвавши (з вигодою для себе) стосунки з одним сюзереном (у даному разі королем Жечі Посполитої), відразу почав шукати собі нового володаря. Як людина менталітету XVІІ ст. він собі й не уявляв, що може бути САМ правителем такої величезної території, яку навіть не знав достеменно як назвати (Украйна, Князівство Руське, Черкащина, Гетьманщина тощо), тому гетьман Хмельницький активно шукав собі сюзерена. Хоча треба визнати, де-факто Богдан Хмельницький був абсолютним правителем України, військовим диктатором з необмеженими повноваженнями, таким собі президентом без парламентської противаги.

Гетьман Хмельницький приглядався до короля Швеції (найоптимальніший варіант), до, знову ж таки, короля Польщі (а чому б ні?), до турецького султана (геополітика), до кримського хана (особи монаршої крови як-не-як), до московського царя…

«Чому?» - це інше питання, але вибір було зупинено на останньому. Після Переяславської ради стосунки між гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем склались за формулою «васал-сюзерен». З усіма витікаючими…

Гетьман Хмельницький помер, владу в Україні перебрав інший - гетьман Виговський, і як людина, що має право на свободу вибору, наповнив формулу «сюзерен-васал» новим змістом. Він розриває стосунки з попереднім сюзереном - царем Олексієм Михайловичем і укладає взаємини, за згаданою формулою, з королем Польщі. Що залишається у цій ситуації чинити цареви московському? Він діє так, як би на його місці діяв будь-який інший володар XVІІ ст., - посилає військо покарати зухвалого васала (корпус у складі стрілецьких полків та дворянської кінноти під орудою князя Трубєцкого). Але й польський король чинить так, як має чинити будь-який нормальний сюзерен Европи XVІІ ст., - він посилає військо захистити свого новонаверненого васала (дивізію під командуванням Анджея Висоцького).