На коні й під конем - Димаров Анатолий - Страница 70

АТЬ–ДВА!

Кожен день починається криком днювального:

— Підйо–о–ом!

Той крик вибухає, наче бомба, і ми, ще сонні, зриваємось із ліжок. «Щоб ковдра летіла під стелю, а ви на підлогу!» — повчав помкомвзводу. Надворі ще ніч, і нам щоразу здається, що нас помилково розбудили на годину раніше.

У дворі, під вікнами, завмирає сигнал підйому, командири вторять йому досвітніми півнями:

— Підніма–айсь! Швидше! Швидше! Бігом на зарядку!

Не встигнеш упоратись з розпроклятими обмотками, як знову голос днювального:

— Виходь строїться!

Хапаємо рушники, мчимо один поперед одного. Шикуємося, за помкомвзводом біжимо на зарядку…

Так починається ще один день — черговий день служби в армії.

Сьогодні у нас незмінна стройова, потім — «укріплена смуга», дві години — статут і під кінець — вправи на фізкультурному майданчику.

Стройову ми вже трохи освоїли: навчилися ходити, вітати командирів, на ходу повертатись кругом, не збиваючи при цьому один одного з ніг. А от «укріплена смуга»!..

Ті, що її планували та будували, намагалися не пропустити нічого, що може трапитися на дорозі бійцеві в майбутній війні під час атаки. Отже, на тій смузі були: довжелезна колода над глибокою ямою з водою. Колода кругла, як качалка ще й погойдується, коли на неї ступити. За нею — макет двоповерхового будинку: дощана стіна з єдиним вікном на другому поверсі. Далі — півтораметровий паркан і широкий рів з водою, вже без колоди, і аж у кінці — опудало ворожого солдата, виготовлене з лози.

— Це зовсім не важко, — переконував нас лейтенант. І до помкомвзводу: — Покажіть, як це робиться!

— Єсть показати!

Помкомвзводу бере в ліву руку учбову гвинтівку, а в праву — гранату. Нахилився вперед, напружився — чекає команди в атаку.

— В атаку, вперед! — і помкомвзводу вихором помчав до укріпленої смуги.

У цей час ми забули все: і те, що він нас лає, і позачергові наряди, — ми дивилися на помкомвзводу, і кожному з нас хотілося бути таким спритним, як він.

Ось він з розгону стрибнув на колоду і побіг по ній, як по доріжці. Ось добіг до стіни. Енергійний кидок, граната щезає у вікні, а помкомвзводу мчить прямо на стіну… Невже збирається видертись? Так стіна ж як відполірована, а вікно хтозна й де! Не встигли ми мигнути, як помкомвзводу вже у вікні.

Спритно, мов кіт, зіскочив по той бік на землю, побіг уперед. Р–раз! — і паркан лишився позаду. Р–раз! — і птахом злетів над ямою… Приземливсь, мов пружина, і вперед на опудало. Короткий, як блискавка, випад, опудало тільки гойднулося, наскрізь прошите багнетом, — і помкомвзводу, почервонілий, задиханий, прямує назад.

— Ясно? — питає командир взводу.

Мовчимо. З острахом дивимося на колоду, на стіну, на рів, приречено думаємо: «Хоч би без води… А вода ж холодна…»

— Хто спробує перший?

Ті, що стоять у першій шерензі, відводять очі, задні ж ховаються за передніх.

— Добровольці, два кроки вперед!

І тут я не витримую. Ноги мої самі собою ступають два кроки вперед. Рухаюсь, як у сні, і коли опам'ятався, то було вже пізно відступати назад.

Вражений помкомвзводу дає мені гранату й гвинтівку.

— Ось побачите, це не так уже й важко, — чи то мені, чи всьому взводові каже лейтенант. І вже тільки до мене: — Приготуйтесь!

Я виставляю одну ногу вперед, набираю повні груди повітря. В мене, мабуть, виходить не так красиво, як у помкомвзводу, але командир взводу хвалить мене:

— Молодець! Готові? В атаку… вперед!

— Ур–ра! — вигукую я і біжу до ями з колодою. Біжу, як до шибениці, бо що ближче, то глибшою здається яма, то тоншою колода. Добіг — тиць! — зупинився.

— В чім справа? — питає лейтенант.

— Товаришу лейтенант, збився з ноги!

— Не треба збиватись… Давайте спочатку.

Спочатку? А я ж сподівався, що тепер викличуть когось іншого.

— Готові? Вперед!

— Ур–ра!

Цього разу я таки ступаю на колоду. Вона гойдається, так і норовить скинути мене у воду, а я, відчайдушно балансуючи, просуваюся вперед.

— Молодець! Молодець! — чую позаду голос лейтенанта.

Врешті яма позаду. Х–ху, аж спітнів! Біжу до стіни, кидаю гранату у вікно і… зупиняюсь. Ні, не видеруся нізащо!

— Досить, — зжалюється наді мною лейтенант. І коли я повертаюся в стрій, звертається уже до всього взводу: — Бачите, це зовсім не важко… Взвод, слухай мою команду: справа по одному — вперед!

І почалося «справа по одному»: хто через яму, а хто і в яму. Таких посилали одразу в казарму: сушитись. А там уже днювальний, із другорічників, стрічав співчутливо:

— У ямі купався?

— А ти не купався?

— Купався, чого ж… Та яма — це що. От на стінку спробуєте!

Пробували. Билися колінами й ліктями, намагаючись з ходу дістатись до вікна. А діставшись, зависали на тому вікні, мов опудала, ковзали відчайдушно ногами, щоб знайти хоч шпаринку, щоб зачепитись, обіпертися, і падали врешті назад…

Як подолали стіну, стало трохи легше. Правда, було, що й на паркані зависали, і котилися в рів, але то вже дрібниці. Зате коли доривались до опудала, кололи його з такою люттю, наче воно цю укріплену смугу й побудувало. Мишко як налетів, як садонув, то й на ногах не втримався: опудало набік, і він слідом за ним.

Була ще одна мука: спортивний майданчик. Більшість нашого взводу становили десятикласники, і всі ми добре пам'ятали, як ухилялись у свій час од уроків фізкультури, відмовлялись лізти на турник чи стрибати через кобилу.

— Василю Павловичу, у мене рука болить!

— Василю Павловичу, я вивихнув ногу!

І Василь Павлович врешті махав на таких, як я чи Мишко, рукою: робіть що знаєте, тільки не заважайте іншим.

На прощання, щоб не псувати атестати, він виставив усім нам добрі оцінки, хоч значна частина не заслуговувала й посередніх.

І ось ми знову на спортивному майданчикові: той же турник, та ж кобила і перекладини, та тільки це не школа, нема тут Василя Павловича.

В перший же раз, привівши нас на спортивний майданчик, помкомвзводу викликав із строю мене і мого командира відділення:

— Роздягтися по пояс!

Я вже знав, для чого маю роздягатись, тому робив те не дуже охоче.

— Станьте поруч. — І вже до мене: — Тепер подивіться, який ви є і яким будете, коли старатиметесь…

— А як хто не захоче старатись?

— Боєць Кононенко, один позачерговий наряд!

— За віщо, товаришу помкомвзовду?

— Щоб не були такі розумні! Будете старатись! Ясно?

Ясно. Ясно й Мишкові, що митиме сьогодні підлогу. Отже, ми стоїмо перед взводом: я і мій командир. І більш вражаючої картини важко придумати. Я худий, як щеня, ребра так і випинаються, а біцепси… Якісь жалюгідні вузлики, якісь вірьовочки, що пообриваються, як тільки я зависну на турникові.

— А тепер подивіться на свого командира!

Дивимось. З неприхованими заздрощами дивимось. Тіло як збите, м'язи так і грають по ньому, а на руках — сталеві бугри.

Отакі б м'язи мені!

Лунає команда:

— Командир відділення — на снаряди!

Наш командир іде до спортивних споруд. Він літає над ними, то завмираючи в найнеможливішому, здавалося б, положенні, то виконуючи карколомні сальто. Здається, він не докладає жодних зусиль, а тіло його не важить і грама: так легко, чітко, красиво виконує вправу за вправою. Ми не зводимо з нього очей, нам важко повірити, що й ми можемо бути такими. Але той невеликий досвід, що ми встигли його вже набути в армії, підказує нам, що таки будемо.

Крім стройової, крім укріпленої смуги, крім спортивних занять, вивчали ми ще статут.

Перш за все мали навчитися розпізнавати командирів: од молодших аж до маршалів. Запам'ятовували оті трикутники, кубарі, шпали і зірочки, всі нашивки й емблеми, що їх носять командири Червоної Армії. Бо не доведи господи переплутати та назвати, наприклад, неточну кількість шпал у петлицях!

— Дві шпали і дві широкі нашивки… Одставить!