Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

На коні й під конем - Димаров Анатолий - Страница 68


68
Изменить размер шрифта:

— Як ти думаєш: нам скоро гвинтівки дадуть?

— Запитай у командира.

Нарешті дійшли до одноповерхової приземкуватої споруди з маленькими загратованими віконцями. І поки ми вгадували, що це, пролунала нова команда:

— Приставити ногу! Справа по одному кроком арш!

Оте «арш» лунає, як постріл: несподівано й різко. Ми аж здригаємось.

Заходимо досередини. Нас ведуть у кінець довжелезного складу. Тут стоїть щось схоже на прилавок, а за прилавком — командир. Запитує в кожного зріст, розмір взуття, наказує зняти кепку чи шапку і натренованим оком прикидає, яка в кого голова.

— Третій… Сорок один… П'ятдесят шість…

Цифри так і сиплються з його вуст і матеріалізуються шинелями, гімнастерками, білизною, взуттям. Видають одразу все, аж до онуч, щоб у нас не лишилося від домашнього й нитки. Дехто поривається одразу й приміряти, але командири кваплять, щоб не затримувались. Примірятимем уже в казармі.

— А як не підійде?

— Поміняєте потім.

У казармі було порожньо й тихо: все мов завмерло. І двоповерхові ліжка, вишикувані в довгі ряди, розбиті повзводно, з ідеальною лінією білих подушок і сірих ковдр. І стільці, по два біля кожного ліжка. І порожні піраміди для гвинтівок та кулеметів. І навіть днювальний, єдина жива істота на все приміщення: в ловко підігнаній формі, з багнетом при боці. Стоїть і не зблимне: стереже строгу тишу.

Та ми її враз сколихнули: кинулись до своїх ліжок. Кожному хочеться швидше скинути з себе цивільне, стати справжнім бійцем. Поспіхом залазимо в натільну білизну, в штани–галіфе з синьої діагоналі, а тоді вже підступаємо до командирів відділень з черевиками, онучами й обмотками.

Досі мені здавалося, що для того, щоб узутись, не потрібно особливої науки. Нап'яв на ногу що потрапило під руку — шкарпетку, то й шкарпетку, онучу, то й онучу, сяк–так зашнурував, притупнув — уже одна нога й узута. Тепер так само другою, щоб швидше з хати, з маминих очей, бо обов'язково загадає щось робити, а друзі уже чекають надворі. А виходить, що взуватись — то ціла наука, від неї може залежати успіх наступного бою, — повчає нас командир відділення.

Бо що може бути, коли неправильно взуєшся?

Перше — натреш собі ноги. Друге — одстанеш від колони. Один одстав, другий одстав, а хто воюватиме?..

— Ногу треба загортати, як лялечку. Отак!

Командир розправляє онучу, ставить навскіс босу ногу. Блискавичний натренований рух — і нога мов облита онучею: жодної складочки, жодної зморщечки. Ми пробуємо робити те саме, та жалюгідні наші намагання не приносять успіху.

— Одставити! Давайте спочатку… Врешті сяк–так узуваємось.

— Досить для першого разу, — змилостивився командир відділення: йому теж, мабуть, набридло вертіти онучу. — Тепер давайте обмотки.

Обмотки! Дві довжелезні смуги з грубої чорної матерії, скатані в товсті валки. Скільки вони нас попомордують в недалекому майбутньому, яких тільки не завдадуть прикрощів. Пролунає, бувало, команда:

— Взво–од, струнко! Рівняння направо!

На командира роти, а то й батальйону. Весь підберешся, підтягнешся, пильнуючи стрій, і, гупаючи витягнутими ногами об землю, намагаєшся пройти якнайкраще мимо командира, показати йому, хто ти і що ти. Ось він уже майже поруч, урочистий і строгий, з долонею під козирком. Їси його очима, як і належить за статутом, весь аж здригаєшся од стрімкої ходи. Ще крок… Ще крок… І раптом помічаєш, як досі тверда та непорушна долоня командира починає тремтіти, і досадливо мружаться очі. І ще помічаєш, як щось чорне і довге метляється перед тобою, збиває з кроку, плутає ноги…

Обмотка! Обмотка, будь вона проклята!

Розпустилася саме тоді, як підійшов до командира…

Потім приміряли гімнастерки. І в один голос кричали:

— Товаришу командир, велика!

— Поміняйтесь з товаришем!

— Все одно велика!

Особливо у комірові. Плечі й рукава ще нічого, а комір — наче хомут. І шия — мов паличка.

— Підшиєте підкомірники — буде якраз, — втішає командир.

Підкомірники — вузенькі смужки білої матерії. Їх треба підшити так, щоб виглядали з–під комірця рівно на півсантиметра.

Я зроду–віку не тримав голки в руках. Хіба що тоді, як треба було вколоти Ванька або Сергійка. Бо шиття вважалось у нас на селі заняттям чисто жіночим, яке не личить чоловічому родові.

Тулю підкомірник і так, і сяк, питаю тихенько в товариша, що сидить навпроти на ліжкові:

— Мишко, ти не знаєш, як його пришивати?

— А я що, — кравчиня?

Мишко тикає нитку у вушко, пошепки лається.

Починаю шити. Голка чомусь частіше залазить у пучку, аніж в твердий комірець. За кілька хвилин пучки стають наче решето.

Врешті так–сяк підшиваю. Стромляю голку в ліжко, йду до командира — похвастатись.

— Одставить! — каже командир і показує на свою гімнастерку. — Ось так треба пришивати. Ясно?

Після того як з лихом пополам підшили підкомірники та вдягли гімнастерки, командири учили нас, як підперізуватись: щоб попереду — жодної складочки, а під ремінь не можна було й двох пальців просунути.

— Підтягнуть животи! Дужче… Ще дужче! А тепер затягуйтесь. В кого не вистачить сили — допоможемо…

Ми слухняно вбирали животи, кололи дірки, затягувались що було сили. Дуже ж бо нам кортіло бути такими бравими, як наші командири.

І ось ми нарешті споряджені. І не впізнаєм один одного — так нас змінила військова форма. Відчуваємо себе трохи незручно, однак боїмося, що хтось це помітить. Але нізащо у світі не одягнули б цивільного вбрання, із якого щойно вилізли.

І досі переконаний, що найважливіша постать у армії — молодший командир. Але до того, як потрапити в армію, я думав зовсім по–іншому. Мені чомусь здавалося, що чим вищий за чином командир, тим він страшніший для рядового бійця. Комбата треба більше остерігатися, ніж командира роти, а командирові полку, дивізії чи корпусу і взагалі не слід потрапляти на очі. Молодших командирів для мене в той час просто–напросто не існувало. У своїй святій наївності я був переконаний, що як тільки потраплю до армії, то одразу ж моєю скромною особою зацікавиться принаймні полковник.

А в частині нами постійно опікувався наш помкомвзводу, який чомусь вважав, що солдата треба тримати у заячій шкурі.

За весь час я ніколи не бачив, щоб помкомвзводу всміхнувся. Він завжди був насуплений і сердитий. І дуже любив читати нотації.

— Учили вас: ні ходити, ні стояти не вмієте. А заправочка! От ви… Як ваше прізвище?

— Кононенко.

— Одставить! Треба казати: боєць Кононенко!

— Боєць Кононенко! — повторює сердито Мишко.

— Вийдіть із строю. Кру–гом!

Мишко повертається — ледве не падає. Взводом прокочується сміх. Помкомвзводу зневажливо розглядає Мишка.

— Хіба таким повинен бути боєць? — запитує він. — Де ваша заправочка? Отдєльонний Ярчук!

— Я!

— Вийдіть із строю.

Командир нашого відділення ступив три кроки вперед, приставив ногу, повернувся до строю обличчям. Увесь взвод мимоволі замилувався його чіткими рухами. Аж тепер ми помітили, яка велика різниця між нашою і його ходою.

— Станьте поруч!

Чак–чак–чак! — став.

— Ясно, яким повинен бути боєць?

Ясно. Гімнастерка як влита, під ременем ані зморщечки, підкомірник білою лінією окреслює мускулясту засмаглу шию. І навіть обмотки так туго намотані, наче мотали їх не людські руки — машина.

— А тепер подивіться на нього!

Дивимося на Мишка, що стоїть, як опудало. Гімнастерка поїхала набік, комірець теліпається, як обротька на шиї, обмотки одна вище, а друга нижче.

— Бачите?

— Бачим, — відповідаємо врізнобій, неохоче. Бачимо ж не стільки Мишка, скільки самих себе.

— Даю десять хвилин на заправочку… Р–р–розійдись!

Так почалося наше знайомство. Скільки минуло вже років, а й досі, згадуючи службу в армії, я передусім бачу не командира взводу чи роти, а помкомвзводівську постать.

Нам здавалося, що все його дратувало, крім двох речей: він любив статут, який знав, мабуть, напам'ять, і безтямно був закоханий у коней. Його і в армію взяли прямо із стайні, де він був конюхом, і він потай страждав, що потрапив не в кінноту, а в «царицю полів». Тому, мабуть, під час навчань, коли ми виходили в поле, найчастіше лунала команда: