На коні й під конем - Димаров Анатолий - Страница 47

Відходжу од Федька, шукаю очима свій клас. Ага, он вони! Якийсь хлопець, видершись на ганок, розмахує рукою і щосили гукає:

— Восьмарі, до мене!

Пробираюсь до нього, а він уже командує:

— Незадовільний до незадовільника — ставай! Направо — р–рівняйсь!..

Сміх, вигуки, хто й справді рівняється, а хто й не хоче, бо хлопець той не учитель, і ніхто його командиром над нами не ставив. Директор, який саме проходив мимо, зауважує:

— Кононенко, ви знову за своє?

— А що я таке зробив, Василю Васильовичу? — весело заперечує юнак. — Я ж вам помагаю…

Хоч його команди ніхто не сприймає всерйоз, однак усі шикуються в стрій. Он уже й інші класи починають шикуватися, і безладний досі натовп, що заповнював шкільне подвір'я, тане на очах, виливаючись у довгі шеренги. Лишаються тільки батьки першокласників, та в центрі — учителі на чолі з директором.

У директора голова сяє, мов сонце. Він піднімає руку, і гомін довкола поступово вщухає. Слухаємо, що він говорить. Точніше, слухають передні ряди, задні ж майже нічого не чують. Долітають тільки окремі слова, вихоплені з фрази. І хочемо ми того чи не хочемо, а чуємо зовсім протилежне тому, що каже директор.

— «…балуйтесь… бешкетуйте… порушуйте трудову дисципліну…» — лунають категоричні накази директора, і нам дедалі стає веселіше.

Потім виступає десятикласниця, мабуть, кругла відмінниця, бо кому ж іще доручили б виступати в такий день. Від імені всіх учнів вона наобіцяла таких речей, що не під силу й ангелам: і слухатися вчителів, і вчитися лише на «дуже добре», і не порушувати дисципліни, і мати зразкову поведінку.

Дівчина була гарна, але мені не сподобалась: напевно, з тих, що підлизуються до вчителів. Така як заведеться у класі — біда! Обов'язково пролізе в старости і тоді поїдом їстиме кожного.

Після дівчини виступив завпед. Він коротко розповів нам, що ми будемо вивчати, які нові предмети вводяться цього року в навчальну програму. Потім директор махнув рукою, на ганку пролунав дзвоник, і ми рушили в класи.

Учитель з червоною пов'язкою на рукаві попереджав, щоб кашкети лишали в роздягалці, не тягли до класів. Я зняв свого ще надворі і сховав тихцем до шкіряної торби: боявся, що вкрадуть. Адже це була моя єдина обнова — справжній фабричний кашкет, з куцим козирком і модним гудзиком. Він дуже зручно сидів на моїй голові, а ще краще літав, коли його щосили пожбурити вгору.

Заходимо у високий коридор, підіймаємось широкими сходами. Все довкола сяє: і підлога, і стіни, і стеля, й поручні.

Кладу на них долоню, суну догори, натикаючись на короткі цурупалки, понабивані через правильні інтервали. Для чого б це? Згодом догадуюсь: та для того ж, щоб учні не спускались по поручнях.

На другому поверсі ще цікавіше: до вікон аж страшно підходити — такі вони великі. І видно далеко–далеко. Навіть залізницю і станцію. Попід стінами — металеві бачки із водою. Мідні крани, начищені, аж горять, і кухлі на ланцюжках, мов цуценята. Мабуть, щоб учні ними не бились, не обливались водою.

Аж ось і наш клас: високий, просторий, з чорною дошкою, з жовтим столом для вчителя і низькими чорними партами для нас. Поки я пропхався до класу — всі місця були зайняті. Лишилося одне, на першій парті, під носом у вчителя.

Довелось іти за ту парту. Добре, що хоч не дівчина зі мною сидітиме — хлопець.

— Ти чого сюди сів? — запитує неприязно він. Не подаю виду, що злякався. У свою чергу питаю:

— А ти чого?

Хлопець чмихнув носом, і обличчя його вже не сердите, а пустотливе:

— Мене все одно класкер сюди пересадить…

— Хто, хто?

— Класкер, класний керівник…

— Ти звідки? З села? — запитує згодом.

— З села. А хіба що?

— Ви всі підлизи…

— Я не підлиза, — відповідаю ображено. Вороже позираю на сусіда: хто він такий, щоб так обзивати?

— Як тебе звати?

— Только.

— Только, — повторив хлопець. — Только, тюлька, фітюлька… А мене — Михайло Іванович Кононенко.

Сам ти тюлька! Подумаєш — Михайло Іванович! Попався б ти мені у селі, я б тобі показав Михайла Івановича!..

Кононенко ж тим часом дістає лінійку, олівець, креслить впоперек парти жирну лінію.

— Оце — моя половина, а ото — твоя. Залізеш — дістанеш по носі!

Для мене це не новина: сам не раз ділив отак парту, коли сварився з сусідом. Але ж то коли посваришся. А цей ні з сього ні з того.

Одвертаюсь од Кононенка, вдаю, що він мені байдужісінький. Розшнуровую свій «портфель», дістаю чистий зошит, ручку, а чорнило на парті, в невиливайках. Відчуваю, що Кононенко стежить за мною, але не звертаю на нього уваги. Раз він отак, то і я буду так.

І чого я пішов до цього восьмого? Краще б у ФЗУ, разом із Ваньком…

Врешті лунає дзвоник.

— Електричний, — чую голос сусіда, однак не обзиваюсь: я таки образивсь на нього.

У класі гомін враз вщух: на порозі став учитель.

Застукотіли парти, учні дружно підвелися. Учитель бадьоро вітається і швидко проходить до столу. Розгортає класний журнал, починав знайомитись:

— Андрієнко!

— Голобородько!

— Данильченко!

У відповідь підводиться той чи інший учень. Чую своє прізвище і так голосно вигукую «я», що в класі вибухає регіт. Учитель трохи здивовано поглянув на мене.

— Сідайте.

Я сів, а вчитель назвав Кононенка, і той, передражнюючи мене, теж закричав щосили «я». У класі знову зареготали. Учитель же, мабуть, давно звик до вибриків мого сусіди, бо тільки глянув у його бік і наказав теж сідати.

Закривши журнал, повідомив нам, що звати його Григорієм Вікторовичем і що він викладатиме історію.

— Григорій Історович, — шепоче, мовби сам до себе, мій сусід. Йому, мабуть, уже нудно за отим «кордоном», але не я його проводив, тож не мені його й затирати. А вчитель тим часом просить дістати підручники з історії і починає урок.

Розповідав він цікаво, навіть не заглядаючи в книжку. Я підпер підборіддя кулаком і наладнавсь уважно слухати. Та тільки зосередивсь, як лясь щось по вухові! Наче з рогатки дробиною.

Я аж підскочив. Тру вухо, оглядаюся — хто? Та хіба ж дізнаєшся! В усіх такі невинні обличчя. Тоді обережно, щоб не помітив учитель, скошую очі під парту, намагаюсь розшукати те, чим мене вдарили… Анічогісінько!

Тільки почав слухати, як знову по вухові — лясь!

Оглядаюсь різко — ті самі невинні обличчя. Та ледь повернувся до вчителя, як знову — лясь, лясь!

Починаю вже сердитись. Що боляче, а що й заважають слухати вчителя. Ну, почекайте ж!

Гарячково нишпорю в кишені… Ага, ось вона!

Резинка. Тонка, пругка, з двома петельками на кінцях: надівати на пальці.

Кладу резинку на коліна, видираю із зошита клапоть паперу. Краще було б картонкою, та для першого знайомства вистачить і папером.

Мій сусіда так очима й пасе. Він помітив, що мене методично обстрілюють, і тепер аж горить од цікавості: що ж я лаштую у відповідь? Забув навіть стерегти свій кордон.

Я міцно згортаю клапоть паперу, потім перегинаю навпіл, закладаю в резинку. Надіваю петлі на великий і вказівний пальці, натягаю щосили і, не цілячись, стріляю з–під ліктя назад.

— Ой!..

Поцілив!

Кононенко аж шипить, давлячись сміхом, а я боюсь і моргнути — дивлюся прямо на вчителя.

— Що сталося? — невдоволено запитує він. — Голобородько, чого ви кричите?

— Хтось по губі вдарив! — скаржиться Голобородько.

— Ви як маленький! — кидає з досадою Григорій Вікторович. Однак Голобородько не вгаває:

— Еге, маленький… Вас би так вдарили!

— Гаразд, розберемося потім, — нетерпляче обриває його Григорій Вікторович. — Кононенко, ви що, вдома не виспались?

Мій сусіда одриває од парти голову й відповідає, що виспався.

Урок триває, триває і обстріл. Щоправда, він не такий уже інтенсивний: я прикрив долонями вуха і отим, що позаду, тепер не так цікаво поціляти в мене. Слухаю вчителя і обіцяю собі прийти завтра з готовими набоями: з картону, а не з паперу. Отоді хай начуваються!