На коні й під конем - Димаров Анатолий - Страница 39

Цілісінькими днями, з ранку до вечора, пропадав я у церкві. Повертався додому аж увечері, і від мене пахло олійною фарбою. Руки мої, і обличчя, і навіть волосся були в фарбі, але я й не думав її одмивати. Хай усі бачать, що я тепер не хто-небудь — асистент!

— Ти хоч би вмився, горенько моє! — вичитувала лагідно мама. — Та не спіши так їсти, а то ще вдавишся!

А перед Галиною Іванівною, киваючи насмішливо у мій бік, хвалилася:

— Оце, слава богу, діждалася помочі: Толя службу знайшов!

— І багато зароблятиме? — зацікавилась Галина Іванівна.

— Та багато... Я вже думаю: чи не кинуть роботу та зовсім на синове утримання перейти...

«Смійтеся, смійтеся! — думав я про себе, уминаючи борщ. — Який же дурень за отаку цікаву роботу та ще гроші платитиме? Он хлопці аж лопаються од заздрощів, вони хтозна-що віддали б, аби тільки потримати пензля в руках. А ви кажете: гроші!..»

Покінчивши з гаслами, взялися за декорацію. Довго морочились, але ж недаром. Село вийшло наче справжнє: і хати рядочком, і ставок з вербами та прип'ятим човном, ще й лелека на стрісі.

Коли й цю роботу закінчили, Аполорій Олександрович заходився майструвати ще одну раму, маленьку.

— А то для чого? — не витримав я.

— Юначе, — строго блиснув окулярами Аполорій Олександрович, — ви знаєте, що завжди губить прекрасну половину роду людського?

Я мусив зізнатися, що не знаю. Тоді художник поставив губи дудочкою і повчально мовив:

— Цікавість... Надмірна цікавість...

— А це для чого? — запитав дядько Андрій, побачивши ще одну раму із загрунтованим полотном.

Я завмер. Ось зараз Аполорій Олександрович блисне строго окулярами і запитає дядька Андрія, що губить прекрасну половину роду людського.

Та художник, на превелике моє розчарування, повівся інакше. Спритно підхопив табуретку, поставив посеред церкви, звернувся до дядька Андрія:

— Прошу сідати!

— Спасибі, я не втомився! — подякував трохи здивований дядько Андрій.

— Я заготував цю раму спеціально для вас, — пояснив тоді Аполорій Олександрович. — Намалюю з вас портрет. Олійними фарбами. Тільки ви для цього повинні позувати. У вас, знаєте, дуже фотогенічне обличчя.

Дядько Андрій аж почервонів од задоволення. Він уже був сів, та раптом згадав, що на ньому не святковий, а буденний одяг. І як не умовляв його художник посидіти хоча б півгодини, як не переконував, що малюватиме сьогодні тільки обличчя, дядько Андрій затявся на своєму.

— Гаразд, — врешті здався Аполорій Олександрович, — почнемо завтра вранці.

Дядько Андрій прийшов хвилина в хвилину. Коли він появився у церкві, я його спершу й не впізнав. Військовий одяг щільно облягав розповнілу постать дядька Андрія, на голові була будьонівка з отакенною зіркою, на ногах — блискучі хромові чоботи із срібними шпорами, а при боці — справжнісінька шабля з червоною китицею, ще й наган у кобурі. Ніколи не міг би подумати, що в дядька Андрія стільки зброї!

Позуючи, дядько Андрій не сів на табуретку. Став, однією рукою обпершись на шаблюку, а в другій, відставленій, затиснув наган.

— Отакички мене і змалюйте!

І терпляче вистоював по дві, по три години. Сяде на носа муха — він тільки скосить на неї люто очі — не поворухнеться!

Дядько Андрій вийшов як живий: і одяг, і зброя, і чоботи. Подивившись на портрет, він задоволено крекнув, несміливо запитав:

— А коли його можна взяти?

— Беріть хоч зараз, — великодушно дозволив художник. — Тільки обережно несіть, щоб не розмазати фарбу.

Дядько Андрій побожно взяв портрет і поніс із церкви. Ніс лицьовою стороною од себе, щоб усім було видно, і коли я забіг наперед, мені здалося, що портрет раптом ожив та й пішов вулицею: тільки ноги мелькали спіднизу. Дядьки аж шапки скидали, побачивши той портрет.

Вперше я сидів за столом із дорослими. На почесному місці — художник, поруч — дядько Андрій, а я — на ріжечку, але все одно — за столом. Ми їли пряжену яєшню, я запивав її смачним холодним узваром, а дорослі — горілкою. Портрет стояв на покуті, і дядько Андрій не зводив з нього очей.

Після обіду настав час розрахунків. Дядько Андрій дістав засмальцьовані кредитки. Послинивши пальці, порахував, простягнув художникові:

— Оце вам копієчка в копієчку. За дікорацію, за гасла і знову ж — за мене...

Аполорій Олександрович не став рахувати гроші: недбало згорнув, поклав до кишені.

— А скільки ви заплатите моєму асистентові?

Я так і завмер. Гроші? Мені? Ні, то, мабуть, вчулося... Те ж саме здалося, мабуть, і дядькові Андрієві. Він поблимав, поблимав, потім спитав:

— Якому асистентові?

— А от йому, — показав на мене художник.

— Йому? — звів брови дядько Андрій. — А хіба йому що положено?

— Положено, — твердо відповів Аполорій Олександрович.

Після довгого торгу зійшлись на троячці.

— Ти, милий, зайди завтра, бо сьогодні у мене немає.

Завтра то й завтра. Краще б, звичайно, сьогодні, але що ж поробиш: почекаю до завтрього. Стрічав хлопців, хвалився:

— А я трояка заробив!

— Бре?

— От тобі й бре. У дядька Андрія, завтра вранці й оддадуть!

І хлопці, повіривши, йшли за мною, як прив'язані: цікавились, що я на ту фантастичну суму купуватиму.

— Купуй цукерків. Отих, що в обгортках.

— Тю, дурний! Краще цигарок. «Біломорканал».

Я обіцяв купити і те і друге. Адже не якихось там десять копійок — цілісіньку троячку одержу завтра у голови!

Прийшовши додому, не витримав — похвастався й перед мамою:

— Ага, а я три карбованці заробив!

— От і добре, — відповіла неуважно мама, що писала саме листи. — Помий руки та сідай їсти.

Не повірила.

Ну, нічого. Ось принесу завтра троячку — повірить. Цілісіньку ніч мені снились гроші.

Прокинувся, ледь почало сіріти. Лежав, нетерпляче чекаючи, поки розвидниться, потім підхопився, швиденько одягся і побіг до дядька Андрія.

Там іще спали. Ну, нічого, я не гордий, я почекаю.

Став біля воріт, жду.

Мимо жене корову Соньчина мати — запитує:

— А ти чого тут притулився? Мати з дому вигнала?

Розказую їй усе по порядку: і як заробляв гроші, і як оце маю їх отримати.

— Ну, заробляй, заробляй! — сміється вона. — Багатого зятя матиму!

«Діждетесь! — дивлюся їй в спину. — Так і оженюся з вашою ротатою, щоб ділитися з нею троячкою!»

Не поспішаючи, тьопає вулицею дід Оксентій: повертається із сторожування.

— А ти кого тут стережеш? Розповідаю і йому.

— Купуй воли, — раїть мені дід. — Альбо корову... Ну, лишайся здоровий!

Дід Оксентій чвала собі далі, а я стою і стою. Сонце все вище та вище, а в хаті дядька Андрія — анітелень! Чи вони там повмирали?

Аж ось і хлопці. Заспані, аж поприпухало попід очима. Підходять, питають:

— Є троячка?

— Ще немає... Ще не прокинулись...

Хлопці сідають поруч зі мною. Починають обмізковувати, що можна купити на оту троячку.

Стукнули двері — ми так і підхопилися! В розхристаній сорочці на ганок вийшов голова сільради. Побачив нас, здивовано запитав:

— Ви, хлопці, чого?

Я відділився од гурту, несміливо зайшов у двір.

— Доброго ранку. Ви казали, щоб я зайшов за грошима...

— За якими грошима? А, за грошима!.. Так у мене зараз нічого немає: всі учора віддав. Ти, хлопче, завтра зайди.

Розчарований, повертаюся і йду з двору. Добре, що хоч хлопці чули розмову, а то не повірили б.

Ще ніколи не тягнувся так час, як того дня. Сонце немов приклеїлось до неба: все не хотіло спускатися на захід. Я ледве діждався, коли почало смеркатися, і скоріше — у ліжко.

Мама, здивована тим, що я так рано вклався спати, підходила до мене, стурбовано прикладала до лоба долоню, питала, чи я не захворів.

— Ні, — заспокоював я маму. — Я просто набігався.

— А ти поменше бігай, — сказала мама. Вона сіла біля мене, провела по моїй голові теплою ласкавою долонею, тихо мовила:

— Ти вже ж у мене великий...

І мені стало затишно й хороше, і я подумав про себе, що ось одержу троячку і куплю мамі подарунок. Який, ще не знав і сам, тільки виберу такий, щоб вона дуже втішилась, щоб розгладились зморшки на її втомленому обличчі...