Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

На коні й під конем - Димаров Анатолий - Страница 11


11
Изменить размер шрифта:

Увечері ми похвасталися обновою перед мамою.

— Ой, які хороші! — похвалила мама. — Ану, заграйте, я вас послухаю.

Згодом мама сказала:

— Ну, досить, а то в мене голова починає розвалюватись. Завтра іще насвищетесь.

Отуди к бісу! То грайте, то не грайте! Ніяк я не міг зрозуміти мами.

Брат слухняно поліз на ліжко, я ж все ще сидів біля печі, розглядаючи свищик. Зараз, коли мама заборонила, мені чомусь захотілося посвистіти, хоч умри.

Я обережно підніс свищик до рота і скосив на маму око: вона сиділа біля столу, обклавшись зошитами.

«Ану потихеньку, щоб і не почула», — подумав я.

Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокійно сиділа, видно, нічого не почувши. Тоді я дмухнув сильніше.

— Толю, що я тобі казала, — тихо зауважила мама, дивлячись у зошит.

Неохоче одірвавши од рота свищик, я замовк. І що це за життя, коли не можеш робити, що тобі хочеться? Змайстрував собі втіху, ось вона, в руках, а пограти — зась! Хіба є ще такий свищик на світі! А свистить він як!

А може, вже й не свистить? Може, вже зіпсувався?

Від самої лише думки про це мене пройняв циганський піт. І як тут утриматись, щоб не спробувати?

Ні, таки свистить...

— Толю! — все ще не відриваючись од зошитів, але вже голосніше каже мама. — Ти довго будеш на моїх нервах грати?

«На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах... І що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. І завжди у неї голова болить. От у мене ніколи не заболить, хоч сто років свистітиму...»

Кручу свищик і так і сяк, притуляю його до губів, а дмухнути все ж боюся. Врешті наважуюсь — і мама цього разу вже відривається від зошитів.

— Ти що, віника захотів? — сердито запитує вона.

З віником у мене давнє, не зовсім приємне знайомство, і я завмираю.

— Лягай уже спати, — трохи лагідніше каже мама.

Ну, що ж, спати, то й спати, покірно погоджуюся я. От тільки б свиснути на прощання. Хоч трішки. Хоч разочок. Бач, як він ловко тримається в роті!

І мені здається, що свищик, вгадавши моє палке бажання, свиснув сам по собі. Свиснув так голосно й різко, що мама аж підскочила за столом, а потім мовчки звелася і пішла в куток, де стояв знайомий мені віник.

Взявши віник, вона підходить до мене. А я, витріщивши на маму очі, продовжую щосили свистіти. Повітря саме виривається з мене, струмує крізь свищик, і він заливається, як несамовитий, аж лящить усе навколо.

У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускає віник і знесилено сміється.

НЕПОРОЧНИЙ ОТРОК

В нашому селі з'явилася «божа людина». Зупинилася вона в Миколиних батьків — найпобожніших людей в усьому селі, і ми почали ходити за Миколою, а він, надуваючись від пихи, вдавав із себе страшенно заклопотаного та неприступного.

І чим більше росла Миколина пиха, тим гострішою ставала наша цікавість: яка вона з себе, ота «божа людина», і що вона в нас робитиме?

Микола з таємничим лицем відводив то одного, то другого набік і шепотів на вухо:

— Вгадувати буде.

Що вгадувати, він і сам до ладу не знав, але цього було досить, щоб ми аж горіли від бажання побачити того незнайомого чоловіка.

Та Микола був невблаганний:

— Еге, чого захотіли! Приведу, то тато з мене сім шкур спустять.

І лише тоді, як ми почали спокушати його різними багатствами, Микола не встояв.

— Гаразд, поведу, — сказав він, набиваючи кишені нашим добром. — Але цур, казатимете, що самі прийшли!

Ми погодилися і босоногою ватагою посунули до хати.

На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгій лавці тулилися лише жінки, всі, як одна, в біленьких хустинах, від чого обличчя їхні здавалися ще темнішими та скорботнішими. Побожно склавши на грудях натруджені руки, вони дивилися в бік покутя і навіть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.

Там, на покуті, під многоликими образами, возсідала «божа людина». Це був огрядний чолов'яга з смоляною бородищею, рум'яними, як наливні яблука, щоками і товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, він невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи їх у сметані, жінки побожно заглядали йому до рота і час від часу зітхали наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу.

Ми завмерли, тулячись до дверей, ладні кожну мить випурхнути з кімнати.

Ось «божа людина» одірвалася від полумиска, витерла пальці об бороду. Щоки її залисніли, жваві меткі очі вмиг оббігли жінок і нас, принишклих та трохи настраханих. Дядько посміхнувся, потім розправив бороду, урочисто мовив:

— І потрібен мені, жіночки, непорочний отрок, мужеського полу.

Жінки, наче по команді, заворушилися, журно захитали головами:

— Та де ви його найдете, чоловіче добрий!

— Серед ваших синочків, мої дорогенькі, серед ваших...

— Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас всі бузувіри!

— Не грішіть, мої солоденькі, — ласкаво заперечила «божа людина». — Сказано-бо в святому писанії: устами младенця глаголить істина. Іще, як Ісус Христос наш сказав, — він задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця, — Істинно говорю вам, якщо не будете як діти — не ввійдете в царство небесне!

— Ой, істино, істино! — дружно зітхали жінки. — Тільки ж то не про наших гаспидів Христос говорив.

«Гаспиди» ж не спускали очей з «божої людини». Дядько все більше подобався нам — саме тим, що заступався за нас перед матерями.

— А треба, жіночки, треба, — наполягав чоловік. — Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провіщати вам ні вашеє будущее, ні прошедшеє ваше, ні настоящеє.

Нам щораз ставало цікавіше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повів грізним оком і наче вимів нас на подвір'я.

В той день поміж нами тільки й розмови було, що про «божу людину».

— Чуєш, Миколо, а що це за непорочний отрок?

— Це коли ми з вами не грішимо.

— Та навіщо він йому?

— Вгадувати, — туманно відповів Микола. І вже починав сердитись: — Та що ви присікалися до мене! Самі ж чули!

Та нас обсідали нові сумніви:

— А що таке мужеський пол?

Тут уже спасував і Микола. Ми довго думали та гадали, але так і не вияснили, що ж то воно за штука така. Дійшли лише до думки, що того полу серед нас і слухом не чувати, і видом не видати.

Другого дня Микола бігав з двору в двір, збираючи хлопчаків:

— Ідіть до нас, буде вибирати!

— Кого?

— Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копійок і по калачу.

Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?

Незабаром біля Миколиної хати вишикувалась босонога черга кандидатів у «непорочні отроки».

Пристроївся і я. Спершу вагався, а потім, добре розміркувавши, вирішив, що мої гріхи аніскільки не тяжчі, ніж у моїх товаришів. Крав яблука й груші, толочив чужі баштани, висмикував хвости в гусаків, дратував собак, вкидав у річку котів, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тільки міг, штани, чубився з братом, — але хіба ж не переконував мене сам Микола, що не согрішиш — не покаєшся! А каятись мені доводилось досить-таки часто, особливо коли свистіла наді мною лозина чи випорскував із чужого садка, несучи повні штани кропиви, напханої безжалісною дядьківською рукою. Отож всі гріхи свої я чесно спокутував і зараз не менш непорочний, ніж оці хлопці, що стоять передо мною в надії на калач та десять копійок.

І чим ближче посувалася черга, тим більше хотілося мені потрапити в «непорочні отроки».

Хлопці, що виходили, були похнюплені та засоромлені. Я вже знав, що дядько наклеював їм на ніготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, і запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопці, як не витріщали очі, нічого не бачили, і тоді «божа людина», ляснувши чергового невдаху по потилиці, розчаровано говорила: