Московство - Штепа Павло - Страница 94

Міністр закордонних справ США А. Стівенсон писав, що: «Московщина у своїй закордонній політиці підтримує національні визвольні рухи колоніальних народів поза СРСР, і ця підтримка сприяє поширенню москволюбства у світі. Але в межах імперії СРСР Московщина не визнає жодного національно-державного самовизначення колишніх незалежних держав на Сході Європи. СРСР — це остання колосальна імперія, що в ній Московщина не дає поневоленим нею народам жодної можливості визначати власну долю, вважаючи, що вона, Московщина, цю долю визначила раз і назавжди, силою зброї»[616]. Подібні думки висловлює німецький автор: «Третій Інтернаціонал у Москві начебто допомагає революційним рухам у світі. А на справді ж він іде шляхом московських царів. Змінилася лише назва. Раніш називався «монархізм», а тепер називається «більшовизм». Москвини самі кажуть, що змінилися лише «знаки и возглавье». Так. Адже не змінилась мета — накинути свої московські уявлення про суспільний і політичний лад усьому світові»[617]. Інший німецький автор висловлюється так: «СРСР не є державою в європейському розумінні цього слова. СРСР, як монгольська держава, складається з пануючої Орди, деспотичного хана та безправних людей і народів. У СРСР панує азіатська, татарська мораль, брудна, жорстока деспотія, з щоденним катуванням, як укладом правління. В СРСР може з’явитися сучасний Чінгіс-хан, що підкорить Азію й Європу. У своєму світогляді і почуваннях москвин лишився досі кочовиком. Душа москвина жене його до безперестанних і безцільних мандрівок. Його батьківщина є не його село, а широкі обшири московської імперії і навіть поза імперією: «общечеловек» — за виразом знавця московської душі Ф. Достоєвського. Коли одного дня з міркувань державно-політичної доцільності Московщина викине на смітник комуністичні фразіологію та гасла, то нічогісінько не зміниться, крім назв. Одне лише є відомо — СРСР не переживе жодної поразки»[618].

А ось і голос москволюба: більшовики є законними дітьми свого царизму. Він виховував їх століттями. Вони усунули царя, але не усунули царизму. В. Ленін є логічним наслідком московської нелогічності. Він захопив державну владу так, як перед ним захоплювали інші самозванці. А самозванщина — це тривала доба московської історії. Помилковим є твердження, що, мовляв, В. Ленін та його діяльність не є московськими. Вони щиро національні, на всі 100% московські. «Радянський» лад — це ж лише розширення старої московської «общини» на всі царини життя і в імперському масштабі»[619].

Польський голос: «Московщина несе іншим народам не комунізм, а більшовизм. А більшовизм з його централізацією, загарбництвом, запереченням прав людини і народів, з його жорстокістю, садизмом, брехливістю, казуїстикою, шахрайством, демагогією — це ж ніщо інше, як старий історичний московізм. Марксисти кажуть: «Буття визначає свідомість». Історія Московщини це підтверджує. Московщина була більшовицькою: і за Івана IV, і за Петра І, і за Катерини ІІ, і за Миколи І. «Більшовиками» були і Петро І і О. Пушкін, Микола І і Ф. Достоєвський, генерал О. Суворов і соціаліст О. Герцен, реакціонер ген. М. Скобєлєв і революціонер Г. Плєханов. Чи вони сиділи на троні, чи носили генеральську форму, чи гнили у в’язницях або на каторзі — всі вони ненавиділи і вигублювали, хто як міг: поляків, українців, грузинів, узбеків, черкесів, татар та інших «инородцев». Про месіанський «панславізм», що його москвини уявляли лише як панмосковізм та про православ’я, що його уявляли лише як московське, мріяли і ліберал О. Пушкін, і монархіст-кат ген. П. Муравйов, каторжник Ф. Достоєвський, і міністр, який послав його на каторгу, граф М. Ігнатьєв, народник М. Данилевський і кат народу міністр Трєпов, демократ І. Аксаков і запеклий ворог демократії В. Пурішкевич. Одначе, ті московські пансловізм та православ’я були заслабі, щоб ними можна було загарбати світ. Отже, панмосковізм знайшов зброю величезної сили — інтернаціональний комунізм. Дика, азійська Москва-ІІІ Рим зодягнулася в гарні, привабливі шати ІІІ Інтернаціоналу»[620].

Американський москволюб пише так: «Московський більшовизм зародився ще на світанку московської імперії і зростав століттями. Його корені сягають Івана IV, що винищував свою аристократію та заснував тодішню ЧК — опричнину. Коронований «більшовик» Петро І заснував «Всешутейший, Всепьянейший Собор», що проводив найгидкіші блюзнірські оргії. Нитки більшовизму тягнуться далі через С. Разіна та Є. Пугачова, які вбивали, нищили все на своєму шляху заради й іменем «простого народа». Далі (1862 р.) П. Зайчевський закликав: «Беріть сокири! Вбивайте владу на вулицях, на майданах, в їхніх домах! Убивайте! Убивайте! Убивайте!!!» Після Зайчевського приходить С. Нєчаєв, що у своєму дикому, садистичному «Катехізисі революціонера» — творі, що його не може зрозуміти ніякий європейський розум, кличе своїх земляків не визнавати жодної моралі, жодної культури, а все нищити, руйнувати, палити, вигублювати, катувати… Так! Більшовизм є явищем істотно московським, національним, азіатським. І причини успіху Сталіна лежать не в його характері, здібностях, знаннях, а в характері, світогляді, духовності самого московського народу, всіх його станів. Москвини всією душею прагнули повернутися до старих, звичних і єдино зрозумілих їм традицій та шляхів своїх царів. Сталін це їм дав, і тому став царем… Величезні культурні, господарські, політичні, суспільні зміни сталися в усьому світі, отже і в Європі, тобто перед самими дверима Московщини. А Московщина залишилася, як і століття перед тим, культурно, господарчо, суспільно і політично тією самою, що й століття тому, себто потворно, садистично жорстокою, морально й фізично брудною, світоглядно запекло сектанською, з ненавистю до всіх чужинців і чужих культур, відгороджена нездоланним муром від усього світу, рабською і деспотичною, без найменших залишків будь-якої волі, свободи, безбожницькою, загарбницькою, цинічно брехливою»[621]. Подібні думки знаходимо в інших іноземних авторів: «Більшовизм має глибоке коріння в московській духовності. Він має значно більше спільного з московським національним месіанством, ніж з марксизмом. Невизнання особистих прав, особистої гідності, приватної власності, безбожництво, жорстокість і т. п. — все це має глибокі коріння в духовності москвина. Вони історично старі, московські національні»[622].

Московський письменник, член КПРС Тендряков у своїх творах («Крепкий узел», «Белый флаг») трохи критикував радянську владу, і європейці вважали його бунтарем. А в бесіді з сербським письменником М. Михайловим він боронив ідеї С. Нєчаєва: «хто не хоче підпорядкуватися суспільству, того треба змусити кулею в потилицю»[623]. М. Михайлов згадує: «Homo Sovieticus? — Він не лише беззастережно, але й щиро сприймає все, що проголосить політбюро КПРС за правду, і вважає злочином не виконувати те. Він несвідомий свого єзуїтства, що його Ф. Достоєвський змалював у постаті Єркєля, і тому «Гомо Совєтікус» сердечний, навіть порядний у приватному житті, але в ім’я «вищих ідей» здатний на найганебнішу підлоту. Він не здатний думати власним розумом і тому тужить за зверхником, щоб той йому наказував. «Гомо Совєтікус» не може уявити служіння ідеї інакше, як служіння особі. Незліченні сталіністи і були тими Єркєлями, що здійснювали це його душевне прагнення. Він жахається навіть наказу виявити власну волю. Цей духовний раб не може, хоч би й хотів, жити без якогось зверхника, пана. Бо ж легше йому жити як підмет, ніж як предмет. Йому надто тяжко нести відповідальність, а значно легше вірити, що людина залежить від суспільства. Він хоче жити в отарі. «Гомо совєтікус» щиро вірить у власну брехню. Він свідомо закриває очі на все, чого немає в його світогляді. Він, як дитина, вірить, що лише техніка розв’яже всі нещастя і принесе щастя всьому людству. Всіх філософів людства він має за дурнів, або за запроданців капіталізму»[624].