Московство - Штепа Павло - Страница 7

Духовність, а з нею й життя кожного народу (нації) віддзеркалює його література. На жаль, ми, європейці, досі не маємо великої аналітичної праці про московську літературу, крім деяких розвідок Д. Донцова. Наші літературознавці були б зберегли Україні (і не лише їй) багато тисяч її дітей, якби дали нам своєчасно велику працю про московську літературу у світлі ідей та ідеалів європейської, християнської культури, бо вибили б ґрунт з-під нашого (і не нашого) москволюбства. А що такої праці ще не маємо, то подамо дещо з розвідок Д. Донцова.

«В естета О. Пушкіна, у спростаченого графа Л. Толстого, в апостола міського шумовиння Ф. Достоєвского, у циніка О. Блока — в усіх них все йде всуміш: добро і зло, брехня і правда, краса і погань, щоб знищити в загальному хаосі всі етичні вартості; щоб довести, що розбій — це свобода, що душогубство — це любов, що нерівність — це бунт проти Бога, що краса — це бруд і свинство. Чортівська мішанина всіх тямок, усіх «за» і «проти», всіх «так» і «ні», всіх «дозволено» і «заборонено», всіх ріжниць між правдою і брехнею, добром і злом, красою і гидотою, запереченням усякої дисципліни. І це — і в моралі, і в політиці, і в суспільному житті»[28].

«Що характеризує героїв московської літератури? Моральна слабість і бажання виправдати ту слабість хибами самого життя. Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ті мрії в сучасності. Чацький О. Грибоєдова втікає перед огидою життя. Рудін та інші «гамлети» І. Тургенєва, або Обломов та Райський І. Гончарова — безплідні балакуни-нероби. Епілептики Ф. Достоєвского, звихнені істоти А. Чехова, «лишние люди» — ось які є типи московської літератури… Улюблені герої Ф. Достоєвського — це не бунтівники, але «униженные и оскорбленные», або «страдальнички», які потульно зносять незаслужене зло, які роскошують в терпінні (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Співчуття не до геройської душі, але до розчавленого тіла. Потреба бути упокореним, висмаганим. А. Чехову найсимпатичнішими були невдахи, І. Гончарову — Обломови, Ф. Достоєвському — епілептики, Л. Толстому — Іванушка Дурачок та Платон Каратаєв, «бунтареві» М. Горькому — вкритий гнилими виразками каліка. Що це є? Це — апотеоза каліцтва, це — бунт нікчеми проти сильного, безплідного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не гнуться; це — бунт хаосу проти ладу, смерті проти життя…»

«Апотеоза маси в московській літературі призвела до апотеози примітиву, некультурності. Не тягти маси вгору, але самому до неї знизитися. Толстой заперечує особистість; заперечує її здібність осягти щось власним зусиллям. Звеличання безладу, маси; журба за її лише матеріальні потреби; покора безвільної людини силам ззовні; деспотизм як ідеал суспільного ладу; біль «тряпичной» душі; знищення і упокорення особистості — ось ті проблеми і вартості, ось ті ідеї, що їх принесла світові московська література стара і новіша. Власники брудних ніг і нечесаної чуприни стали в московській літературі носіями всіх чеснот, носіями великої правди життя. Вони мали уздоровити світ, Європу. Їх — ці нулі — московська література протиставляла великим особистостям, великим організаторам життя Європи. Протиставляла всім, хто виділявся з отари, хто переростав інтелектом, характером, волею, чи … чистою сорочкою. Та, що ж могло зродитися в країні «чухонской помеси и массового батожья»? У країні рабства, де все залежало від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе, у вагу власних зусиль; не міг повстати культ волі. Там все було настрій і примха. Рятунок — лише в покорі Л. Толстого, або «пивной скандал» С. Єсєніна. Або «прощение» як ідеал, або «дайош Європу», щоб, зруйнувавши Нотр-Дам, на його місці поставити лобное место».

«Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є ті самі і в її пушкінську добу, і в горьковську та большевицьку. Серед тих ідей нема ідей величного, а є ідея корисного; нема ідеї краси, а є ідея «полезного»; нема ідеї особистості, а є ідея маси, отари; нема ідеї чину, пориву, а є страх життя та «грусть и тоска безысходная». Бунт С. Єсєніна — це лише московське «озорство»; в його душі живе не вогонь Прометея, не бунт Чайльда Гарольда, а лише «озорство деревенского озорника». Він хоче «коленом придавить экватор» і «пополам нашу землю разломить, как калач», і аж «до Египта раскорячить ноги». І все це «под гармонии пьяной кличи». Якщо це Мойсей, то … зі дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик. Клоун…»

«Захід знає Дон-Кіхота, Фавста. Московщина — босяка М. Горького та Іванушку Дурачка, що втечею від ворога хоче зломити його волю. Типи, що їх ніякий Діоген не знайде на Заході. Лицарскість і вірність — це головні прикмети англійської літератури. Означити ці типи можна одним словом — джентльмен. Літературним типом же московської літератури був безумний бунтівник, бездумний раб; в обидвох випадках — хам, починаючи від приниженого, ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах С. Єсєніна. Глибокі ідеї і глибину змісту дає лише суспільство з напруженим, барвистим, активно творчим життям. Московщина ніколи таким суспільством не була. «Вона не дала світові ніякої ідеї, нічим не спричинилася до людського поступу», — свідчить москвин П. Чаадаєв. Та як же вона могла дати якусь ідею? Всяку ж бо ідею зроджує вільна думка вільної людини; вона була на Заході, а Московщина такої не мала. Тому-то на Заході створився тип незалежної людини, а в Московщині тип раба і деспота в тій самій особі…»

«Яку свою ідею дала світові Московщина? Може, ідею М. Чернишевського з його філософією «чорного передела», себто першенством розподілу над творчістю? Чи, може, ідею «славянофильства», себто месіанства московського мужика, того (за свідченням М. Горького) «тяжкого московського народу, що доп’яв штуки жити жебраком на багатющій землі, недбало лежачи на ній»? Чи може ідею «непротивления злу» і примітивної безформності Л. Толстого, ворожу всьому сильному і гарному? Чи може ідею суспільного «милосердия и жалости», що за нею крилося звеличення всього безвартісного? Чи ідею «гибельного различия между твоим и моим»? Чи ідею приниження людської гідності? Як же може зродити якусь велику ідею народ, що його ідеалом є хаос, аморальність, ненависть до краси, до вільної думки, до всякої творчості? Ні! Культура «босяків», Іванушків Дурачків, «лишних людей», «ідіотів» і т. п. — не для нас, українців»[29].

З такою оцінкою московської літератури українського націоналіста Д. Донцова погодився навіть яничар М. Хвильовий. На запит: «На яку зі світових літератур має орієнтуватися українська?» він відповів: «У всякому разі не на московську, і це без жодних застережень. Від московської літератури мусить тікати українська якомога швидше»[30].

Московщина щойно у XVIII столітті, лише 200 років тому тільки починає закладати основи своєї літературної мови. Московщина щойно у ХІХ столітті, себто ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за Україну, лише ПОЧИНАЛА творити свою літературу. І з питомим їй нахабством, не моргнувши оком, проголосила, що Київська Русь і все, що з нею зв’язане: її історія, її культура, її література є «общим достоянием». А щоб довести це маловірам, притуляла до їхнього чола пістоль. Де рука її з пістолем була закоротка — щедро позолочувала пера істориків. Монархічні московські історики боялися, щоб європейці не глузували з їхніх вигадок. Тому видумували різноманітні фантастичні «теорії» про походження свого народу, намагалися якось обдурити світ і свій народ. Теперішні ж московські історики вже не бояться нікого, бо московські руки з наганами повиростали такі довгі, що досягають усіх у світі. Ніколи ще в історії ніякий народ не мав й одної тисячної тих п’ятої та шостої колон, що їх має тепер Московщина. Ці колони пильнують, щоб ніхто не вирвав з московських рук жодного з усіх московських «общих достояний». З їхньою допомогою Московщина так перелякала світ, що він втратив розум і власними руками натягає на свою шию зашморг, допомагаючи Московщині посилювати військову, господарчу, політичну силу СРСР. Наймогутніша в світі держава США навколішках благає москвинів подарувати їй american way of life[31] і більше нічого не бажає. Така казково неймовірна перемога задурманила москвинам розум так, що вони заплющили очі на ту безодню, що її бачили московські письменники під копитами Петрового коня «на дибах». Москвин вимагає від усього світу не менше, як «покоряйтеся нам все языки, ибо с нами сам… сатана». А щоб беззаперечно довести своє право панувати над світом, проголошує: «Світова історія взаємовідносин між народами не записала прикладів такого величезного і поступового впливу на інші культури та мови, як вплив московської культури та мови. Велика, могутня московська мова, впливаючи на інші мови, збагачує їх безмірно. І кожна людина, що хоче поглибити свою культуру і культуру свого народу, мусить знати московську мову, щоб могла безпосередньо черпати знання з багатющої культурної скарбниці, що її створив великий московський народ»[32].