Московство - Штепа Павло - Страница 106

Київ заселювали люди за Трипільської доби 5 тисяч років тому, за Скіфської і Сарматської 2 тисячі років тому і надалі безперервно. Отже, Київ чи не найстарша столиця в Європі. Київ упровдовж не століть, а тисячоліть був найбільшою на сході твердинею європейської культури і цивілізації. Є таким і сьогодні. Маємо повне право назвати Київ Вічним Містом. Він і за віком, і за своєю вагою у світовій історії коли не перевищує, то щонайменше дорівнює іншому Вічному Місту — Римові. Наш старезний Київ має повне право називатися ІІІ Римом. В його історичному сяйві претензії москвинів («Москва — ІІІ Рим») виглядають карикатурно.

Про українську державу IV–XI ст. наші старі історики лише натякають. Молоді вчені лише починають шукати її сліди, проте вже видно, що в V–VIII ст. існувала в Україні велика держава антів. Загрожені азійською навалою наші осередки культурного і державного життя природно пересувалися на захід. Так столицею Антської держави стало місто Головське, розташоване на місці теперішнього Львова. Отже, Львів фактично на 600 років старший, ніж його офіційна метрика 1256 року. Головське-Львів став у наступних століттях головною брамою, через яку йшли в Україну здобутки європейської культури і цивілізації. Після знищення москвинами 1169 р. (і донищення татарами 1240 р.) Києва столицею української держави став Львів.

Доречно сказати про один з виявів почуття національної нижчості у наших істориків. Вони називають Олега, Ольгу, Святослава, Володимирів так, як називали їх наші літописці. А людська мова — це живий організм, що розвивається, з’являються нові слова, старі слова набувають нового змісту. В Х–ХV ст. український титул «великий князь» означав якраз те, що в Західній Європі титул «король». І справді, всі західно-європейські автори титулували тоді і титулують тепер Олега, Ольгу, Святослава, Володимирів та інших володарів України «королями», а часом й імператорами. Тепер українське слово «князь» означає особу вищої аристократії, як у західних європейців «герцог», «граф» тощо. До 1917 р. в московській імперії було кілька десятків князів. У маленькій Грузії теж кілька десятків. Перекладаючи літописи Х–ХVII ст., наші автори перекладають архаїчні слова, що тепер мають інший зміст, сучасними, інакше читач багато чого не зрозуміє. Чому ж вони не перекладають застаріле «великий князь» на «король»? Адже знають, що володарі найбільшої і найкультурнішої тоді в Європі держави — України-Руси були ІМПЕРАТОРАМИ, а не графами, герцогами. Москвини назвали своїх дрібних князів «царями», хоч вони не заслуговували навіть титула «князь».

Українські міста і села мали повне місцеве самоуправління споконвіку ще й до Руської держави. За короля Ярослава Мудрого Україна мала вже свою власну збірку законів звичаєвого права «Руська Правда», що їх створив наш народ за тисячоліття. Як ми вже згадували, упорядники «Руської Правди» не взяли з грецького права нічого, що не узгоджувалося з українським звичаєвим правом, наприклад, жорстоких тілесних покарань, смертної кари, не взяли упослідження жінки, не взяли не християнського ставлення до невільників і т. п. Але за образу честі «Руська Правда» карала тяжче, ніж за фізичне ушкодження. Московський професор права В. Владімірський-Буданов у книжці «Обзор русского права» свідчить, що в московському законодавстві і правосвідомості немає найменшого сліду впливів «Руської Правди».

За доби Литовсько-Руської держави наші правники доповнили в XVI ст. «Руську Правду» і це доповнене видання назвали «Литовським Статутом». Пригадаймо, що державною мовою була тодішня українська. Литовсько-Руська держава була вже конституційною монархією зі своїм парламентом — Сеймом, що зібрався вперше 1401 року. Разом з «Литовським Статутом» наші правники кодифікували 1499 року українське звичаєве право міського самоуправління. Тоді в Західній Європі міста також мали самоуправління за т. зв. Магдебурзьким правом. Наші правники знали його, але, як і за Ярослава, не брали з Магдебургзького права нічого, що не узгоджувалося з українським. Отже, і збірка законів про самоуправління міст є власним твором українського народу. А німецькі історики (за ними і наші) чомусь назвали цю нашу збірку також Магдебурзьким правом. «Литовський Статут» і «Магдебурзьке право» були демократичні, самоуправління було справжнім. А це заперечувало московське централізоване, деспотичне безправ’я. Та скасувати їх Московщина не мала сили довго після Переяславської поразки 1654 року, лише поступово, в міру зміцнення своєї влади в Україні, щораз більше їх порушувала. Магдебурзьке право скасувала 1835 року, а Литовський Статут — 1842 року.

Українська літературна мова зародилася ще в першому тисячолітті до РХ. Найстаршу писану звістку про неї маємо в «Житії св. Костянтина», де оповідається, що св. Костянтин (св. Кирило) знайшов 860 року в Корсуні (Херсонесі) св. Євангеліє та Псалтир, писані «руськими письменами», і людину, що читала йому їх. Св. Кирило народився і виріс у грецькому місті Солунь, де половина населення були слов’яни, отже, знав обидві мови. Отже, та мова розвивалася століттями перед 860 роком. Тому-то й змогли українці писати наукові твори в ХІ ст. — митрополити Іларіон (1051), Клим Смолятич (1155), єпископ Кирило Турівський (1130–1182), Данило Паломник (1108), Теодосій Печерський (1035–1074), невідомий на ім’я автор «Слова о полку Ігоревім» (1187), літописи ХІ і пізніших сторіч, М. Смотрицький (1587), Х. Філарет (1596–1608), І. Вишенський (помер 1625), автор українського словника Л. Зизаній (1596), автор другого українського словника П. Беринда (1627), К. Ставровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), З. Копистенський (1620), митрополит П. Могила (1596–1647), С. Косів (1653), П. Голятовський (1659), Л. Баранович (1666), А. Радивиловський (1676), С. Мокрієвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та інші[708]. Кожний з них мав найвищу європейську освіту, знав тодішні міжнародні наукові мови: латинську та старогрецьку. Вони переклали багато творів європейських філософів, науковців, письменників. В XVII ст., крім філософських та богословських творів, українці написали багато поетичних, театральних: К. Сакович, М. Довгалевський, С. Ляскоронський, В. Лашевський, Т. Прокопович, Л. Горка, М. Козачинський, Ю. Щербаківський та інші. Історичні праці писали Р. Ракушка, Г. Граб’янка, С. Величко, І. Гізель, П. Кохановський та інші.

Все XVII ст. тривала в Україні збройна боротьба з зажерливими сусідами. Навіть і за таких несприятливих обставин Україна йшла в перших лавах культурного європейського життя. Наприклад, чехи почали друкувати книжки 1478 року, українці — 1491, поляки — 1497, серби — 1553, москвини — 1664 року. Перша друкована книжка в Україні «Апостол» вийшла 1574 року. «Біблію» та «Псалтир» надруковано в Острозі 1581 року. Львівська друкарня видала 1591–1722 роками понад 160 тисяч примірників книжок. Київська Печерська друкарня видала в другій половині XVII ст. понад 100 книжок. Чимало з них на 500 і тисячу сторінок. Е. Славинецький переклав 1658 року з латинської «Врачевську Анатомію» Андрія Везалія. С. Русин написав 1534 року велику (870 стор.) книжку про лікарські рослини.

Москвини почали друкувати книжки на 160 років пізніше за українців, а першим московським друкарем був датчанин В. Гатон, а другим — українець І. Федорович. В. Гатона москвини втопили, а І. Федорович втік в Україну. Українці допомогли йому закласти нову друкарню, і він видав кілька українських книжок. Гатонову та Федоровичеву друкарні москвини спалили, і в Московщині не було жодної друкарні ще 100 років. В Україні було: чотири у Львові, три в Києві, по одній в Стрятині, Крилосі, Угорцях, Уніві, Перемишлі, Острозі, Дермані, Почаєві, Рахоманові, Четвертні, Луцьку, Чорні, Кременці, Житомирі, Бердичеві, Чернігові[709]. В XVII ст. кожний освічений українець знав латинську та одну (часом і більше) європейську мову. Датський посол Ю. Юст, що був в Україні 1710 року, дивувався, що не лише українська шляхта, митрополит, а й ченці Києво-Печерської Лаври мали високу освіту та культурну, європейську поведінку і розмовляли бездоганною латиною. Ю. Юст не вірив своїм очам, бачучи письменних селянок[710]. А тоді в Західній Європі навіть аристократки були малописьменні, у Московщині — царі неписьменні, навіть князі — цілковито неписьменні. Українці читали європейську літературу від Аристотеля і до найновішого тоді (XVII–XVIII ст.) Вольтера. Київська Академія мала величезну книгозбірню. Всі середні школи (вони були тоді при монастирях) теж мали книгозбірні. Навіть приватні книгозбірні були великі, як от: у Т. Прокоповича — 3 тисячі книжок, у Т. Лопатинського — 1400, С. Яворського — 600, Д. Туптала — 300, Я. Маркевича — 300, а коштували книги тоді стократно більше. У всій Московщині не було тоді (XVIII ст.) стільки книжок, скільки їх мали ці кілька українців.