...I жодної версiї! - Кашин Владимир Леонидович - Страница 1

Кашин Володимир Леонідович

…I жодної версiї!

Роман

1

Труп уже повезли в морг. Слiдчий Спiвак, судмедексперт та експерт-кримiналiст теж залишили цей дiм по бульвару Давидова. А полковник Коваль усе не йшов iз квартири загиблого. Чогось не вистачало йому, щоб повнiстю поринути в розв'язання задачi, яка постала перед ним. Не вистачало потрiбних даних, точки вiдлiку, якогось поштовху, щоб напружено запрацював його мозок.

Запитання поки що було дуже загальним: що ж сталося у цiй квартирi? Нещасний випадок, самогубство чи злочин?

На широкiй, низенькiй тахтi крейдою був накреслений контур тiла померлого. Тут лежав молодий чоловiк, що задихнувся вночi вiд газу. Бiлявий, з гарним, мов намальованим, обличчям, риси якого не змогла спотворити навiть смерть, — здавалося, просто заснув i ось-ось прокинеться i спитає: "А що ви, громадяни, тут робите?" Тiльки глибокi тiнi, якi запали пiд очима, поблiдла шкiра на обличчi та нiс, який уже загострився, свiдчили, що це — на жаль! — не сон.

Чим же викликана ця трагедiя?

Де справжня причина смертi цього красеня?

Майже порожня пляшка коньяку, розкиданi по столу цукерки, пирiжки з "Кулiнарiї", один з яких був надкушений, тарiлки з нарiзаною пiдсохлою ковбасою, сальнi вiчка якої уже засльозилися, з кружечками лимона, чарки та двi чистi чашечки з кавового сервiзу, що стояли бiля тарiлок, давали простiр будь-яким припущенням.

Дмитровi Iвановичу схотiлося iще якийсь час побути на мiсцi подiї, щоб заглибитися в атмосферу, яка оточувала загиблого. Опустившись у крiсло, полковник пильно оглядав кiмнату, де, як звичайно пiсля обшуку, навiть поверхового, панувало безладдя: висунутi шухляди серванта, складенi на пiдвiконнi та двох стiльцях папери господаря.

Однокiмнатна квартира була умебльована багато, навiть з претензiєю на певний стиль: обабiч широкого вiкна i скляних балконних дверей висiли важкi портьєри, двi картини в бронзованих рамах, що зображали якихось химер, явно були оригiналами, бiля тахти, так само, як i сервант, з чеського гарнiтура, стояв модний торшер-бар. I м'яке килимове покриття пiдлоги, i штори на вiкнах — усе було витримане в темних, приглушених тонах. Над округлим низьким столиком, бiля якого опустився у крiсло-вертушку Коваль, на регульованому шнурку звисав кулястий абажур. Одна стiнка була закрита лакованими стелажами, повними книжок. I здавалося, тiльки бiла гiпсова нiжка в такому ж бiло-нiжному черевичку, поставлена на високу дерев'яну рiзьблену пiдставку у кутку кiмнати та наклеєне у простiнку мiж вiкнами велике метрове фото голого дiвчатка були несподiваними тут i порушували строгий стиль оздоблення.

Коваль пiдвiвся з крiсла i, нечутно ступаючи по килимовому покриттю, пiдiйшов до вiкон, шибки яких мороз розмалював вiзерунками.

Незважаючи на те, що вiкно тривалий час було вiдчинене, важкий кислуватий дух — сумiш запаху спиртного, газу та iще чогось дуже в'їдливого — й досi не вивiтрився.

Полковник знову вiдчинив його. Тепер з висоти дев'ятого поверху йому побачилися однаковi, як близнята, прямокутники будинкiв, якi були зведенi у шiстдесятих — сiмдесятих роках, коли активно забудовувався цей почасти намитий днiпровським пiском мiкрорайон, що мав офiцiйну назву «Русанiвка», а серед людей — «Венецiя», бо являв собою острiв, оточений каналом i рукавом Днiпра. З вiкон було видно гострi верхiвки замерзлих тополь, що виладналися уздовж широкого, завдовжки мало не з кiлометр, що круто повертав вдалинi до Березнякiв, бульвару Давидова, зараз вкритого притоптаним снiгом. Ходили чутки, що й бульвар за проектом мав бути каналом, i тодi б на Русанiвцi головним транспортом, як i в справжнiй Венецiї, стали б гондоли з гондольєрами. Але це коштувало б дуже дорого, мiський бюджет не змiг собi таке дозволити, i по бульвару, так само, як i вулицею, уздовж протоки стали ходити по колу звичайнi крутобокi свiтло-коричневi «Iкаруси». I тiльки прогулянковi розмальованi човновi причали, якi щолiта пришвартовувалися на протоцi з обох бокiв Русанiвки, живили голубу назву «Венецiя», що так припала до душi мешканцям мiкрорайону та екскурсоводам.

Деякий час Дмитро Iванович стежив за поодинокими людськими постатями, що снували внизу, на вулицi, поглядав на невеличку групку людей бiля пiд'їзду, очевидно, пожильцiв, що обмiрковували подiю, яка сталася у їхньому домi. Потiм з-за повороту раптом з'явився пiдйомний кран. Похитуючи стрiлою, мов хоботом, зупиняючись, схожий на слона, вiн повiльно рухався бульваром.

"Русанiвку суцiль забудовано, — подумалось Ковалю, — куди ж вiн суне?"

Проте це тiльки здавалося, що будувати тут не було де. Мiж будинками ще залишилось багато вiльної площi, багато простору i повiтря. Гуляла земля i в самому центрi Русанiвки. З часом, коли мiсто перестане розширюватися, тут, у просторих подвiр'ях-садках, звичайно, поставлять iще будинки, i Русанiвка втратить свою принаднiсть. Можливо, цей одинокий кран, як самiтний слон, що вiдбився вiд гурту, зараз шукає собi притулку, майданчик, в'їхавши на який, вiн високо пiднiме хобот i трубним гласом проголосить еру мегаполiсiв.

Думки цi були випадковими, Коваль iще не повнiстю, як вiн любив говорити, "занурився у справу". Iще деякий час вiн продовжував iснувати поза цiєю подiєю, мовби паралельно до неї. Щоденнi клопоти iще не покинули його. Думки поки що, коли це можна уявити собi, були схожi на листковий пирiг, де чергувалися проблеми розшуку, дiзнання, установлення причин смертi господаря цiєї невеличкої квартири, деталi, вихопленi з усiєї суми нових вражень, i побутовi турботи, якi iще не покинули його: про дочку Наталку, якiй треба десь дiстати зимовi чобiтки, про те, що Ружена знову надумала поїхати навеснi в експедицiю, "в поле", як вона висловлювалася, що треба не забути поздоровити молодшого колегу Вiктора Струця з присвоєнням чергового звання старшого лейтенанта i багато чого iншого.

Звiдкiлясь у кiмнату продиралися звуки шлягерiв, i над головою хтось гупав, танцюючи. Це здавалося безглуздим i теж заважало зосередитися на думках про смерть i злочин.

Проте вiн уже давно звик до того, що головна частина його життя — службова — повна несподiванок, навчився пiдлаштовуватися до них, звик i до того, що справи напливали одна за одною, як морськi хвилi на берег: не встигала вiдхлинути одна, як її накривала наступна, коли вiн iще борсався у попереднiй. Йдучи вранцi до мiнiстерства, вiн нiколи не знав, що його там чекає, якi подiї сталися протягом ночi. В особливо складних випадках, коли раптом виникала необхiднiсть, його викликали негайно, навiть пiдiймали з лiжка. Iз звичайними, так би мовити, рядовими пригодами оперативно-слiдчi групи райвiддiлiв цiлком справлялися без нього. I сьогоднiшня подiя, хоч про неї нелегко було вiдразу скласти певну думку, стала вiдома йому, консультанту Управлiння карного розшуку, коли група працiвникiв на чолi iз слiдчим Спiваком уже побувала на Русанiвцi.

Думки полковника поступово повернулися до трагiчної подiї, i вiн знову почав вивчати квартиру загиблого.

У нього ще не визначилася система огляду, вiн ще не знав, на що звернути увагу, де ховається ниточка, яка йому потрiбна… Та й чи потрiбна взагалi?!.

Але так було завжди, на початку кожного розшуку i дiзнання, це викликало неприємне вiдчуття порожнечi навколо, мовби у новачка, не певного у своїх силах.

Але вiн розумiв, що ранiше чи пiзнiше досвiд та знання, а часом i iнтуїцiя — коли, здається, шкiрою починав вiдчувати все, що вiдбувається навколо, — йому допоможуть i iстина вiдкриється.

Розглядаючи повiшенi над тахтою кольоровi фото стрункого хлопця — то на лижах у горах, то у басейнi перед стрибком у воду, — вiн як особисту образу сприймав те, що це молоде, гарне життя так безглуздо обiрвалося. Чим бiльше знайомився з минулим життям загиблого, тим дужче входив у цей чужий побут, i, як вiдбувалось при кожнiй новiй справi, радощi й прикрощi учора ще невiдомих людей ставали його хвилюваннями, радощами i прикрощами, їхнє життя — частиною його життя.