Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Рубаї

Хайям Омар

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Рубаї - Хайям Омар - Страница 7

Изменить размер шрифта:

144

Та доки ж ганити себе за незнання,

Від безпорадності томитися щодня?

Підпережуся я від сорому зуннаром,

Що я гріхи творю, що мусульманин я!

145

Як пурхну я тепер на іншу рожу

I знову муками свій біль примножу,

Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,

Тепер я й глянути на світ не можу?

146

Для наших чистих душ уже не рік, не два

Готує злигодні безодня кругова.

Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, поки

Із праху нашого не виросла трава.

147

Чому вславляються в легендах і сьогодні

Лілея й кипарис, коханці благородні?

Ця має десять уст, а промовлять не хоче,

А в того двісті їх від сорому німотні.

148

До чари дивної, що сяє так розкішно,

Рукою тлінною і доторкнутись грішно.

А скільки ніжних лиць, очей живих цей Майстер

Любовно створюе й розтрощує зловтішно!

149

Мерцям однаково, що оцет, а що мед,

Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед.

Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць,

Невпинно мінячись, летітиме вперед.

150

Чи не знайду собі я душу хоч єдину,

Щоб розповісти їй про світ і про людину?

У муках створена з гіркої глини горя,

Лиш мить живе вона — й вертає знов у глину.

151

Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!

Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!

О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанів

Цей осені прихід і цей відхід зими!

152

Ті, що мандруючи собі набили п'яти,

Два світи прагнучи в одному відшукати, —

Не знаю, чи про те, який він є насправді,

Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?

153

Навіщо капища, мечеті на майдані,

Про пекло та про рай розмови безнастанні?

У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там,

Що з нами станеться, записане зарані.

154

Неси вина того, що оновляє нас!

Лий повно, запали той вогник, що погас!

Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу!

Спіши, бо не стоїть скороминущий час!

155

В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,

Ми входу й виходу дарма шукаєм.

Ніхто ще правди не сказав, звідкіль ми

У нього входимо й куди зникаєм.

156

Тюльпанам весняним дощ обмиває лиця.

Встань, бо прийшла пора й тобі опохмелиться!

Спіши на зіллячко весняне надивиться,

Бо завтра й на тобі підійметься травиця!

157

Безглуздо мучити себе самого — хай

Малий достаток твій, ти лишку не шукай:

Тим, що од вічності записане тобі,

Будь задоволений, бо це ж і є твій пай!

158

Коли в заховане ти мислю прозираєш,

Чому дарма собі журбою серце краєш?

Адже по-твоєму не зробиться, ти знаєш!

Живи хвилиною — добром, що зараз маєш!

159

О небо мовчазне! В твоему лоні згас

Вже не один Махмуд і не один Айяз!

Тож пиймо, бо життя ненадовго дається,

І ті, що відійшли, не вернуться до нас!

160

Є рай на березі небесної ріки…

А я кажу: там рай, де ллють вино в чарки.

Бери готівку лиш, наплюй на обіцянки,

Бо бубни слухати приємно здалеки.

161

Будь весел, не марнуй свого життя у горі,

Бо в небі довго ще зіходитимуть зорі!

Ти прахом зробишся, і піде прах на цеглу,

I муром станеш ти в сусідовій коморі.

162

Не вічно житимем: урветься волокно!

Найкраще думати про любку та вино.

Навіщо міркувать про вічне й про минуще?

Коли розлучимось, нам буде все одно!

163

О Доле! Злочини ти твориш — і сама

Їх потім визнаєш! Даруєш ти сліпма

Добро мерзотнику, а праведному — кару.

Чи одуріла ти? Чи вижила з ума?

164

Щодня змагаюся, борюся сам з собою,

Живу й не відаю ні втіхи, ні спокою!

Хай ти простиш мене… Та сором лютий палить

Мене за помилки, що коїв я і кою!

165

Ми в нашому шинку гостюєм невиводно,

I всесвіт гудимо, і лаєм принародно.

Запитуєш: куди ми підемо по смерті?

Налий вина мені — і йди куди завгодно!

166

Якщо в нас істина — іносказання,

Навіщо, серце, всі твої терзання?

Змирися з долею! Заради тебе

Не змінять небеса свого писання!

167

З тобою нарізно я знову затужив.

Усюди буду я з тобою, поки жив.

Пішов — і тисяча сердець без тебе тужить,

Прийшов — і тисячу нових заполонив.