Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Рубаї

Хайям Омар

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Рубаї - Хайям Омар - Страница 1

Изменить размер шрифта:

Омар Хайям

Рубаї

Цей гордий небосхил, байдужий лиходій,

Ще жодному із нас не підживляв надій:

Де знайде зігнуту під тягарем людину,

Іще один тягар він накидає їй.

Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,

Що вмерти мушу я, що строки в нас малі:

Того, що суджено, боятися не треба.

Боюсь неправедно прожити на землі.

Як жалко, що мені, прихильнику вина,

Дістався цей калам* і келія тісна!

Ти висох молячись, а я в шинку промок.

Зате для мокрого й геєна не страшна!

* Очеретяне перо.

Коли єство моє ліпив Творець із глини,

Зарані відав він про всі мої провини.

Якщо від нього й гріх, чому мене він хоче

В день суду ввергнути в палаючі глибини?

Настало свято. Злих думок воно

Немало зборе.

Підчаший ллє у піалу вино,

Ясне й прозоре.

Намордник посту, молитов оброть

Це свято зніме

Із тих ослів, що ждуть його давно…

О горе, горе!

Єсть бик у небесах, Волосожаром зветься;

Є й під землею бик, що бачить не дається.

Хто ж оком розуму погляне, той помітить,

Що посередині табун ослів пасеться.

Недоброзичливість ніколи не могла

Узяти верх: до злих вертались їх діла.

Я зичу благ тобі — ти зла мені бажаєш:

Ти благ не діждешся, я не побачу зла!

Шукай людину скрізь: на бідному постої,

У закутку нужди і в пишному покої.

Одна душа жива за сто Кааб дорожча!

Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!

Коли у небуття і ймення наше кане,

Не згасне сонечко у небі полум'яне.

Нас не було, та світ не був від того гірший;

Він не погіршає й тоді, як нас не стане.

Хіба не дивно, що пани чиновні,

Самим собі нудні, хоч горді зовні,

До кожного, хто здирство зневажає,

Такого пишного презирства повні?

У кого кожний день в запасі півкоржа,

У кого свій садок і хата не чужа,

Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має,

У того світлий зір і радісна душа.

О світе! Знаєш сам, які твої діла!

Сидиш недвигою у башті гніту й зла!

Одним добро даєш, а іншим — лихо! Тільки

Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!

О Доле! Бідний нам ти приділяєш пай!

Звільни ж мене з тенет, за ворога не май!

Якщо ти з дурнями й низькими накладаєш, —

Ну що ж, тоді й мене за йолопа вважай!

Ті, що поклони б'ють, наслідують ослам,

Бо служать шахраям, шахрайський возять крам

І найдивніше те, що під покровом віри

Живуть кафірами* і продають іслам!

* Кафір — «невірний» у мусульманському світі.

В Каабі, в капищах, — дух рабства і покори.

Співають рабству гімн церковні дзвони й хори,

Міхраби*, храми, хрест — та це ж усе ознаки

Терпіння рабського, його міцні підпори!

* Міхраб — заглиблення в стіні мечеті.

Ви думкою найвищого сягнули,

Про Всеблагого теревені гнули,

А в тайне прозирнути не змогли:

Налепеталися — й навік заснули.

Ви в себе всесвіту ввібрали силу

I судите про нього — з небосхилу,

А суть пізнавши — наче небосхил,

Сягаєте чолом земного пилу.

I юних, і старих — всіх поглинає час,

I невеликий нам дається днів запас.

Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,

Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.

Не буде рож — є колючки над яром;

Погасне світло — вдовольнишся жаром;

Не буде шейха й ханаки* — ну що ж:

Здобріємо дзвіницею й зуннаром**.

* Ханак — місце молитви, монастир.

** Зуннар — пояс, який носили християни в мусульманських державах.

Ти з глини сам зліпив мене, о Боже!

Ти ковдру тчеш мені і стелиш ложе.

Ніхто у голову мені, крім тебе,

Ані добра, ні зла вписать не може!

Той, хто усмішку дав устам дитячим,

Хто темряву послав очам незрячим,

Нічого нам не дав! Та ми не плачем,

Бо тільки горе навкруги ми бачим.

Як жаль, що молодість безслідно протекла,

Що в ступі Неба нас потовчено до тла!

О горе, горенько! I оком не змигнувши,

У прах вернулися, покинувши діла!

Хоч гарні щоки й кучері я маю

І станом кипарис переважаю,

Але спитайте, нащо Майстер вічний

В земнім саду зростив мене? Не знаю.

1/13
Следующая