Роксоляна - Назарук Осип - Страница 67

— Що було зі мною дальше?

— Ти біжиш… попри коні… дикі, волохаті… форкають на тебе зблизька ніздрями… а ремінні шлиї у тебе на шиї… батіг-сирівець крає твоє тіло… чую свист його… бачу твою ніжку… скервавлену… білу… і води спрагнені устонька твої…

— Що було зі мною дальше?

— Бачу морську мраку… і місто над нею… мінарети сяють… мослеми співають… бачу тебе в школі… й учителів твоїх… сідаєш на галеру… на чорний корабель… а на руках твоїх… ланці затискають… на беріг виганяють… на Аврет-базар…

Тут султанка, — котрій в очах крутилися слези вже від хвилі, коли старець згадав про її рідний дім, — заплакала, і слези, як перли, покотилися з очей її. По хвилі запитала м'ягким голосом:

— Що ж було зі мною дальше?

— У найкращій хвилі свойого життя… ти молишся до Бога… у сутінку-ранку… за кратами стайні… на краю базару… а найглибша віра… у премудрість Божу… бухає з серця твого, як із жерела… ти кажеш сі слова… Да будет воля Твоя!..

Тут султанка перестала плакати й уважно вдивилася в очі дивного старця, що заходили екстазою. Їй вихопився з уст тихий шепт:

— Ти не мослемський дервіш, ти монах нессараг!.. Старець або не чув, або не хотів чути того, що вона сказала. Говорив дальше з екстазою в очах, уже без її запиту:

— Заходило сонце за святиню Божу… як тебе продали на Авретбазарі… і сумерк западав… коли ти входила… у дім Сулеймана… Великого султана… ним Бог благословив… його власний нарід… а тяжко покарав… народи нессараг…

— Що було зі мною дальше?

— Бачу білий ясмин… ясний місяць сяє… очей молодих дві пари зустрічає… твій перший наречений… тебе благословляє… бо ти не відкидаєш… святий для тебе знак… не хочеш заміняти… за сигнет султанів… в тій хвилі залюбився в тобі Сулейман…

— О старче Божий! Скажи мені правду, чи він не перестане… любити мене?

— Сильний віл, моя доню, зриває воловід… великий чоловік не ломить слова… ось в'яне личко твоє… бо Господній посол… нікому невидимий… сильніший від заліза… вже час наспіває… в палату Сулеймана… у святу ніч Байраму[100]… приведуть дівчину… найкращу квітку… зі всіх земель султана… а він не прийме[101]…

Султанка Місафір відітхнула глибоко і вже спокійно запитала:

— Що буде зі мною дальше?

— Зараз, доню моя… ти могла зробити… зі своїм чоловіком… все при Божій волі… чуєш, доню?.. все… як він з народом своїм… і твоїм… а ти замість доконати великого діла… вкрала одну душу… і криєшся з краденим… доню моя, доню!..

— Ти не мослемський дервіш, ти монах нессараг!.. Довшу хвилю панувала мовчанка. Старець молився. Султанка блукала очима по нутрі його кам'яної печери і збирала відвагу, щоб запитати про те, чи здійсниться її найбільша мрія. Нарешті перервала мовчанку.

— Чи Мустафа, син Сулеймана, засяде на престолі султанів?

Обличчя старця захмарилося. Він остро вдивився в могутню султанку і твердо відповів, якби сокирою рубав:

— Мустафа… син Сулеймана… правний наслідник його… не сяде на престолі… батька і діда свого!..

— Чому?

— Уб'є його могутня султанка Місафір!..

Султанка побіліла як полотно і виглядала як береза, обвіяна снігом. Вся кров збігла їй з обличчя, і віддих в ній заперло. Коли прийшла до себе, кинула одно різке слово:

— Як?

— Рукою мужа свого… і батька Мустафи…

— Ти знаєш план її?! — закричала з забобонним острахом.

— Бачу, дитино моя… бачу ученого… котрий підкуплений султанкою… фальшує листи невинного Мустафи… фальшує так… що й сам Мустафа… не годен перед батьком… відріжнити своїх листів від пофальшованих… І гине Мустафа смертю невинного…

— То такий сильний блиск золота і самоцвітів? — запитала з укритим задоволенням, котре ледви здержувала в собі в почуттю, що посідає ту велику силу.

— Я вже бачив, як жовтий блиск золота і світло дорогого каміння з князів робило убийників і не одну жінку, не одну дівчину спонукало віддати свій найбільший скарб, чистоту свою, за перли і каміння, що мало прикрасити тіло її. Я бачив рубіни, котрих огниста і глибока червень робила чесних мужчин злочинцями, а шанованих жінок — упавшими. Я бачив перли, котрих матовий, ніжний блиск руйнував життя цілим родинам, сіяв зіпсуття, нечесть і смерть…

— Чи й я так люблю ті річі? — запитала з острахом.

— Ні! Ти, як уроджена цариця, любиш ті річі так, як любиться цінних людей за їх властиву вартість, за те, що кождий з них інакший і має цінність особи в собі. Бо всему сила Божа дала обличчя своє, та найбільшу цінність має душа людини.

— А що буде з дітьми моїми?

— Гріх робить мати, котра більше любить дітей, ніж Бога і заповіді його. Дітьми карає матір сила Божа. Скоро по смерті Мустафи побачиш чашу кари в руці Селіма.

— І що тоді зроблю?

— Зажадаєш від мужа свого, щоб він право престола переніс на Баязеда.

— А муж?

— Він послухає закона Османів про право первородства і вперве та востаннє опреться волі твоїй.

— А що зроблю я?

— Ти даш Баязедові, молодшому синові свому, багато золота і самоцвіт-каміння на збунтування агів і війська падишаха. А свого мужа наклониш хитрістю, щоби зробив його намісником Анатолії. І піде син твій Баязед війною на батька і на брата свого та й Анатолі кине на Румілі. Заграють гармати, а син твій Баязед кривавими руками сягне від Скутарі на острови Принців, на Дівочу Вежу і на Долину Солодких Від. І зачне обступати пишну столицю Стамбул, і бити в довгу на милю касарню яничарів, і в серай батька свого, де колись стояла колиска його. А дикий розрух закривавить улиці Стамбула…

Султанка слухала, дрижачи на всім тілі — з жаху і з почуття гордості, що її син, кров її, буде в силі здобутися на таке діло. Зі зворушення ледви могла вимовити слова:

— А що буде з ним дальше?

— Від вечера до ранку ревітимуть гармати Баязеда на столицю батька. А за ту ніч покажуться білі, як срібло, нитки в волоссі побожного мужа твого. А як ранок засвітить, він виїде з сераю, з молитвою на устах, на чорно-чорнім коні, під зеленим прапором Пророка, проти руїнника і сина свого. І трьома ударами розіб'є на три часті силу Баязеда, і чергою зіпхне в Чорне море, і в Босфор бурливий, і в море Мармара. І огнем з гармати буде ще плювати на трупи їх.

— Побідить?.. — прошепотіла султанка й поблідла. — І довідається про мою участь у бунті? А що зробить зі мною?

— Побідить, і довідається про твою участь, і нічого тобі не зробить… Тільки заллє кров'ю коридори й кімнати сераю, найгарніша квітко в городі Аллага!

Останні слова старця звучали немов глум.

Вона відчула се й запитала скромно:

— А що робить людину гарною?

— Не тіло її, і не розум її, і не знання її, тільки мир у нутрі й діяльність, згідна з заповідями Бога. А того не осягне ніхто без чистоти душі.

— А як осягнути ту чистоту душі?

— Не уповати на себе, бо людина слаба і кволий дух її. Не рахувати на людей, бо вони непостійні й минущі. А кождої днини і перед кождим ділом своїм радитися в дусі Бога, бо тільки Він вічно постійний, наилучший і наймудріший.

Скривилася, бо не чула в собі змоги радитися з Богом про те, що задумала. Запитала:

— А що буде з моїм сином Баязедом?

— Згине з рук батька свого, подібно як Мустафа…

Впала на долівку під вагою тих слів і лежала, мов у памороці. Немов у півсні, чула, як старець говорив:

— Далеко в північних горах, у землях перського шаха, стоїть оборонний замок, на недоступних скелях. Там схорониться син твій Баязед перед гнівом батька, шукаючи опіки у ворога свого і його. Та посли падишаха знайдуть його і там. І як ти золотом підкупиш військо султана, так вони золотом підкуплять замкову сторожу і серед ночі викрадуть живого Баязеда. І серед диких гір, під синім наметом Аллага, відчитають йому батьківський вирок і приб'ють йому його ятаганом на серце і скинуть у пропасть, де дикі звірі розірвуть тіло його.

Голосно заридала, а відгомін її ридання заповнив скельну печеру й понісся пустинею.