Роксоляна - Назарук Осип - Страница 27

На другий день з полудня бувші власники Насті сиділи в заїзднім домі біля торговиці і ждали на прихід генуенця, котрий пішов до султанського сераю, щоб розвідати, що сталося з їх невольницею. Вже вечеріло, як скрипнули двері й увійшов генуенець. Був блідий як смерть і задиханий.

— А тобі що? — крикнув вірменин, побачивши його.

— Втікаймо, як стоїмо! — відповів генуенець, кліпаючи очима і важко дихаючи.

— Та чого? Та куди? — посипалися питання. — Та що сталося? Та говори до ладу!

Генуенець сів як підкошений. Його перестрах уділився всім. Видихавшись, почав оповідати:

— Приходжу до султанського сераю… Суну бакшиш в руку сторожеві… Пускає мене… Добиваюся аж до заступника самого Кізляр-аги… Що то мене коштувало!.. Господь на небі знає, а ви не повірите!

— Ну та вже менша о те! Говори, що було дальше!

— Говорю заступникові Кізляр-аги, чи не міг би я бачитися з такою-то невольницею з Руської країни, з Роксоляною Хуррем, проданою тоді й тоді, на службу, до султанської палати…

— А він що? — перервав нетерпеливо вірменин. Турок Iбрагім слухав весь час спокійно, але дуже уважно.

— «Що?! — каже до мене (а бакшиш вже сховав). — Чи ти, чоловіче, не здурів?»

— А ти йому що?

— А я йому кажу: «Та чого ж би я мав дуріти? Се моя бувша невольниця, маю їй дещо передати, дещо сказати, як звичайно буває. Ви ж знаєте…»

— А він що?

— А він каже, що вона нічого не потребує!.. «Як то не потребує?» — питаю його… А він каже: «Чоловіче, забирайся, поки ти живий, бо як хто підслухає, то обидва будемо незабаром дивитися згори, як виглядає Баб-і-Гумаюн!.. Нині-завтра, — каже, — буде її весілля з падишахом, а той хоче бачитися з Роксоляною Хуррем!.. Здурів дочиста!..» — каже.

Присутні повставали зі здивування. Сим разом навіть поважний Їбрагім отворив уста і сказав суворо:

— Не жартуй з такими вістками!

— Я також гадав, що він з мене жартує! Але він каже:

«Чоловіче! Тихо… Я тобі і твій бакшиш зверну, і йди собі, відки прийшов. Не хочу клопотів мати!..» Як він сказав, що навіть бакшиш зверне, то я вже знав, що се не жарти. І вже мені не потребував більше повторяти, щоб я йшов… Я не пішов, а побіг. Знаєте, може бути біда! Не всьо в нас було в порядку. Як вона тепер слово шепне султанові, може бути зле з нами!

— Їдьмо нині вночі! — сказав вірменин.

— Зараз!.. То ще не все!.. Біжу я сюди й бачу коло головного мечету… султанські сіпаги в тулумбаси грають… Люди ся збігають… Підходжу і чую, як сіпаги кричать: «А хто знав би, де знаходиться Абдуллаг з Кафи, учитель Корану в одній зі шкіл невольниць… і не повідомив про се найвищу владу падишаха… тому буде вирваний язик… і живцем буде над огнем колесований… аж до семого поту!..»

— Гарна історія! — шепнув переляканий вірменин, що також побілів як смерть. А піт на нього відразу виступив. Наступила загальна мовчанка. По якімсь часі вірменин сказав: — Ва, ва! Сумніву нема, що й за нами вже десь шукають…

Всі затихли і стояли, як мертві подоби. По хвилі знов сказав вірменин:

— А не добре я радив, продати її ще у Криму? Ніхто не відповів. По хвилі сказав старий Iбрагім з твердою вірою:

— Перед очима десятого султана — нехай живе вічно! — не укриється ніяка річ. Iду сам до султанського сераю і скажу, де єсть Абдуллаг.

— А як уже не вернеш відти?..

— За все хвала будь Богу милостивому, милосердному панові в судний день! — відповів побожно турок Iбрагім словами Корану. І повагом вийшов-таки зараз з кімнати.

За хвилину вели його сіпаги до султанського сераю. А оставші сиділи в такім страху, як іще ніколи по продажі ніякої невольниці.

I знов минув день. А вечером був на авдієнції у султана найбільший учений, муфті Кемаль Пашасаде. Йшов з палицею, повагом, похилений, але бадьорий, з білою бородою, в зеленім одязі, так вилинялім від старості, що при вході свіжа султанська сторожа не хотіла його впустити, думаючи, що се якийсь прошак. Усміхнувся і сказав, що сам султан його кличе. Надійшов начальник сторожі і впустив великого ученого, з котрим усі науки зійдуть колись до гробу, як загально говорили про нього.

Що сказав молодому султанові найбільший мудрець його держави, не довідався ніхто, аж поки не дійшло до того, що дрібні, делікатні рученьки Насті зачали ламати велику і сильну державу падишаха, що простяглася на три часті світу… Та до того часу ще не раз зацвіли червоні квіти брескви і не раз з гніздочок голуби вивели молодих.

XI. ПЕРША ПОДОРОЖ НА ПРОЩУ РОКСОЛЯНИ

Був кришталево-ясний ранок, коли султанські галери допливали до Святої Гори, що як білий мармуровий стіжок видніє на синім тлі неба і стрімкими стінами в море спадає. На довгім півострові вже здалека видніли зелені ліси. Як наближалися, повіяло з них чимсь рідним на душу Настуні, бо запримітила там не тільки кипариси, пінії й каштани, але на височинах також буки, дуби й чатинні дерева: тут лучилася тверда рістня її рідної землі з м'ягкою полудневою рістнею.

Здалека долітало привітне грання дзвонів всіх афонських церков, що вітали могутнього монарха. На березі заливу Дафні видніли великі процесії монахів зі всіх монастирів і багато паломників!

Свою велику славу, як святе місце прощ, осягнув Афон вже дуже давно, ще як не було роздору між Сходом і Заходом, а єдність була у церкві Христовій.

Оподалік на скелях полуднево-західного узбережжя Святої Гори біля пристані Дафні пишався в прекраснім місці старий монастир великомученика й ісцілителя Пантелеймона, відновлений востаннє галицьким князем Ярославом Осмомислом. Тут проживали отшельники зі всіх земель України.

I здавалося їй, що в їх співах почула також від дитинства знакомий їй напів галицьких церков.

Ще на галері просила Сулеймана, щоби спочав у тім монастирі.

Відчула самотність у товпі мусульман і незнакомих монахів. Зразу зробилося їй так лячно, якби була сама в якійсь пустині. Змовила молитву щиро-щиро. І спокій увійшов у її душу. А потому стало їй так ясно і легко на душі, як у ріднім домі. І здавалося їй, що кождий дуб і кождий бук, кожда тверда частинка і кожда квітка Святої Гори — се її рідня.

Вже не чулася самотня. Не відчувала ніякого тягару. Уявляла собі Матінку Господню Воротарницю в Тверській іконі на Святім Афоні. Не лякалася її так само, як діти паломників не боялися султана, перед яким дрижали їх батьки.

Любила все кругом, і синє туркусове небо, і спокійне море, і Святу Гору, і пахучі ліси на ній, і монастирі, і скити, і трави, і квіти, і монахів, і паломників, і дітей. А його? — запитала себе. І майже притакнула в душі…

Вся запаленіла, скоро кинула оком, чи не ріжниться чим від інших молоденьких отроків султана. Не ріжнилася зовсім одягом і, мабуть, не багато виглядом. Успокоїлася.

I знов тішилася всім, що бачила навкруги. Тішилася своєю власною радістю з життя і гралася, мов ясним кришталем, — думкою, яка аж тут її привела. Тою думкою, що зродилася в її головці в часі розмови з монахом-відступником.

Вдивилася в товпу монахів і здавалося їй, що бачила якесь знакоме обличчя — десь біля самого Прота, начальника всіх монастирів на Афоні, котрий вітав Сулеймана.

Тепла струя перейшла їй від серця до мозку і очей. І здавалося їй, що ясний кришталь думки, який уродився в ній, зачинає розгріватися й виглядає, як горючий камінь, про який пророкувала їй циганка, що буде мати його у волоссю. Вже мала його — в голові…

Спокійно пішла в товпі отроків біля Сулеймана до монастиря св. Пантелеймона.

Коли підійшла до нього з Сулейманом, побачила на верху кам'яної брами монастиря вже невиразний від старості надпис: «Святу Обитель сію возобновил человік, що вірив у Бога: князь на Галичі, Перемишлі, Звенигород!, Ушиці і Бакоті, Ярослав Осмомисл, син Володимирка. Успе в Бозі 1187 года».